Усупереч відомому афоризмові про те, що в часі війни музи мовчать, українські письменники пишуть і далі, а видавці − публікують їхні твори за підтримки держави. Остання обставина важлива, бо свідчить про державну підтримку української мови попри війну. Саме державна політика у стратегічному питанні мови і є вирішальною.
Останнім часом читачі отримали дві якісні літературні новинки – щоденник Євгенії Кононенко, сполучений зі спогадами, під назвою «Той божевільний рік» і роман Володимира Рафєєнка «Петрикор: запах землі після дощу». Обидві книжки вийшли у «Видавництві Анетти Антоненко». Якщо твори Кононенко у цьому видавництві з’являються традиційно, то Рафєєнко видає власну книжку у видавчині, котра надає перевагу авангардовим текстам, вдруге. 2022 р. Антоненко опублікувала дебютну п’єсу письменника «Мобільні хвилі буття, або Verbum caro factum est», у якій, як і в актуальному творі, ідеться про російську окупацію Київщини, свідком чого автор був особисто – саме тому, мабуть, слово і стало плоттю.
Шанувальники української літератури знають, хто такий Рафєєнко, а рецензенти його творів мають усі підстави писати про нього насамперед як про російськомовного письменника в Україні, який свідомо перейшов на українську мову. Адже мистець, народжений у Донецьку, котрий донедавна писав російською мовою і поезію, і прозу, 2014 р. був нагороджений премією «Новая словєсность», зробив найважливіший для письменника вибір, перейшовши у літературі на українську. Думаю, для письменника вибір мови взагалі тотожний із вибором громадянства – особливо на тлі війни.
Звісно, що як контраргумент називатимуть і Тараса Шевченка, і Пантелеймона Куліша, і багатьох інших. Важливо розуміти, що у ХІХ ст., коли українська модерна нація лише формувалася, українські письменники послуговувалися обома мовами. Остаточна диференціація між українською і російською мовами в українському письменстві відбулася лише під кінець 19 ст., про що писав Григорій Грабович. Можна сказати, що саме у 1905 р., коли Російська академія наук визнала українську мову самостійною, формування літератури, написаної українською на Наддніпрянщині, стало доконаним фактом, а двомовність у літературі скінчилася, хоча були й винятки, наприклад, Зінаїда Тулуб написала свої спогади таки російською.
Українська література, як і все українське мистецтво, і в умовах УРСР поширювалися переважно на українську інтелектуальну меншину. На наших очах, і передусім внаслідок російсько-української війни, ситуація починає докорінно змінюватися. Очевидно, що література російською мовою в сучасній Україні вже втратила свої позиції, а російськомовні письменники не можуть представляти українську літературу у світі. Тому є всі підстави після української перемоги у цій війні, що означає самозбереження українців як нації, очікувати інтенсивного розвитку українського письменства, бо нарешті перетіканню українських талантів у російську літературу буде покладено край. Рафєєнко, безперечно, належить до їхнього числа.
Перша українська книжка мистця називається «Мондеґрін» (2019), тобто нерозбірливі слова у пісні. Досі найцікавіший, на думку багатьох критиків, роман «Довгі часи» (2017) у перекладі Маріанни Кіяновської присвячений проблемі «русского міра» і темі російської анексії Донецька. Очевидно, що серед українських читачів будуть і такі, хто не довірятиме вибору Рафєєнка, хто піддаватиме сумніву його знання української мови, дорікатиме за використання російської, але талант цього письменника піддати сумніву неможливо, бо він є. Доказом цього слугує те почуття насолоди, з яким Рафєєнка читають – сподіваюся, мій досвід не поодинокий. І чудово, що українське письменство збагатилося таким талантом, а редактори зразка Ростислава Мельникова, як у випадку рецензованого роману, допомагають авторові у мовному плані.
Український письменник Віктор Рафєєнко, автор роману «Петрикор: запах землі після дощу»
Рафєєнко не бере безпосередньої участі у війні, тому всю свою увагу зосереджує на тому, як переживають війну цивільні українські громадяни обох статей, зокрема матері та їхні діти, біженці, яким удалося вирватися з російської окупації не тільки у 2022 р., а й у 2014 р. У найширшому розумінні він пише про травмованих війною українців. Зрештою війна й у творчості «втраченого покоління», яке брало безпосередню участь у Першій світовій (дехто й у Другій) переважно як добровольці, а не на підставі загальної мобілізації, постає явищем багатоликим.
Якщо Ернст Юнґер був за покликанням солдатом, уособленням славетного лицаря Парсифаля, письменником, який обстоював тезу про природність війни і її неуникненність у суспільстві, то Еріх Марія Ремарк, навпаки, є знаковим пацифістом, що відкидав війну, називаючи її найбільшим людським лихом. Ернест Гемінґвей молодесеньким санітаром евакуйовував поранених із поля бою, отримав із Першої світової пам’ятку − металеву пластину в коліні. Саме він є автором поняття «втрачене покоління», але травмами цей мистець не надто переймався, уважаючи, що людина покликана переборювати будь-які травми. Його захоплювала боротьба сильної особистості з грізною стихією життя – така запекла, як борня старого із рибою в оповіданні «Старий і море». Зрештою сам Гемінґвей нагадує самурая. Він не дозволив болеві, ФБР і параної поглинути себе. Відкидав травму і Вільям Фолкнер, що записався добровольцем на фронт, але його не взяли до армії через недостатній зріст. Прикметно, що цей письменник розповідав вигадані історії про війну і навіть імітував бойове поранення. Очевидно, 21-річний Фолкнер комплексував через те, що так і не взяв участі у війні, а шляхетна особистість, як свідчить уся його творчість, просто зобов’язана поринути у буремні події світової історії. Натомість Френсісу Скотту Фіцджеральду, котрий у часі Першої світової виконував обов’язки секретаря одного з генералів, культ сили був зовсім чужий. Цього письменника, що ненавидів багатеньких нероб, травмувала не війна, а життя, зокрема хвороба його дружини Зельди. Фіцджеральд рятувався від травми алкоголем, помер від серцевого нападу у 44 роки, почуваючись геть розбитим. Містичною натомість виглядає смерть Гійома Апполінера, котрий пішов у часі Першої світової добровольцем на фронт, зазнав поранення, пережив трепанацію черепа, одружився і помер від іспанки.
Як бачимо, досвід війни неможливо підігнати під один знаменник і стандарт. Навіть письменники, які брали безпосередню участь у військових діях, реагують на війну по-різному − залежно від власної психічної організації і характеру, особистого життєвого досвіду та переконань. Зрозуміло й інше: війна, що триває в Україні вже майже 10 років і якій поки що кінця не видно, визначатиме і сучасну українську літературу, і все сучасне українське мистецтво. Хай війна відіграватиме у мистецькому творі роль тла – вона визначає нині всіх в Україні сущих, торкається кожного, бо кожний хай різною мірою, але відчуває тотальність смерті на європейській території без НАТО поряд із Росією. Особливим випробуванням є війна саме для художньої літератури, що переживає не найкращі часи. Іноді здається, що під тиском раціо неповторне плетиво слів, сюжетів і характерів вже повністю вичерпало себе. Натомість документалістика на тему війни, рефлексії самовидців, комбатантська проза розвиваються швидкими темпами, що й природно: досвід людини завжди має бути проговорений і записаний.
Отже, роман Рафєєнка «Петрикор» − це фіктивний світ, у якому діють травмовані війною українці: Вітя Грицько, котрий втратив на російському блокпосту дружину Лізу, Марія, чоловік якої − танцівник-віртуоз Олександр Ференц − став на захист України у перші дні повномасштабного російського вторгнення і загинув у Гостомелі, її десятилітній син Петро-Петрикор, що переживає війну у компанії іграшкових друзів: Їжака, виготовленого на львівській іграшковій фабриці, Зайця з варшавської калюжі і Рожевої Мавпи з київського минулого. Персонажі-біженці із перерваним життям або життям на паузі опиняються у «файному місті» Тернополі, являючи собою своєрідну реінкарнацію святої родини в координатах любові, смерті і безсмертя.
Багатьом читачам видаватимуться дивними розмисли Петра, що аж ніяк не можуть належати 10-річному хлопчику. Однак у літературі про війну, зокрема й тієї давньої − німецько-радянської, персонажами якої є діти, ми також часто зіштовхуємося із парадоксом, коли діти виявляються замаскованими старими. Адже в умовах війни, втрачаючи батьків і близьких, відчуваючи постійну присутність смерті, діти швидко дорослішають. Недаремно дехто з критиків порівнював дітей, що передчасно виросли, із зображеннями на іконах дорослого Христа на руках у Богородиці.
Рецензований роман є виразно постмодерним, саме тому чільне місце у ньому належить цитуванню, трансформації і пастишу, тобто він розрахований усе ж на підготовленого у літературному плані читача. Рафєєнко є адептом асоціативного мислення, що втілюється у каламбурах і грі словами бодай в імені персонажа Петра-Петрикора. Автор наслідує казки Андерсена, бо саме ці романтичні витвори спроможні пом’якшити удар війни. Інша річ, що накладені на український досвід казки стають жорстокими і відверто божевільними. Тернопільська тривога озивається до читачів голосом Русалоньки, що, як відомо, співала у підводному царстві найкраще. Саме свій голос вона проміняла на пару струнких ніг, аби сподобатися принцові. В Україні Русалонька втратила б такий шанс – морська відьма ніколи б не дала їй чарівного напою за голос Сирени.
Дивні трансформації у «Петрикорі» відбуваються не тільки з образами чи мотивами, наприклад, іграшковий Їжак є і Святим Їжаком Львівським і Тернопільським, і Їжаком-на-москаля-хижаком, а й з топонімами. У Тернополі Рафєєнка проступає не тільки «файне місто» з пісні братів Гадюкіних. У глибинах тексту виринає Анатолій Дністровий, який увічнив своє місто у молодіжній трилогії, центральним твором якої є «Пацики». Неочікувано й прекрасний Тернопільський став у Рафєєнка перетворюється на гіпотетичне озеро Амадока, що начебто існувало на межі Поділля та Волині, озеро, що є центральним топосом в однойменному романі Софії Андрухович. Однак найголовніша трансформація рецензованого твору – це перетворення мертвого у живе і живого у мертве.
Марія попри звістку про смерть чоловіка продовжує вважати його живим, натомість свого живого сина Петра − мертвим. Аналогічно Вітя вважає, що його Ліза не загинула в часі обстрілу на російському блокпосту, а мешкає у Копенгагені – місті казкаря Андерсена. Перший розділ твору за стилістикою нагадує роман Юрія Іздрика «Воццек», адже в ньому також ідеться про біль і хворобу. Згадки Марії про народження сина Петра в окупованому росіянами 2014 р. Донецьку сполучаються із маячнею, скупі згадки про втрату батьків різко контрастують з повним запереченням реальності у випадку загибелі її чоловіка. Спогад Петра про випадок самогубства, свідком якого йому випало бути у Києві, є прологом до його власного вибору. Друга і Третя частини − це реконструкція подій на хуторі під російською окупацією. Про окупацію згадує Вітя, котрий разом із Лізою втік від війни з Донецька 2014 р., купив будиночок під Києвом, але росіяни вигнали його і звідти.
Володимир Рафєєнко родом із Донеччини знайшов домівку у Тернополі