Вольвач П. 20 + 1, або Земля мертвих: коротка проза. Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 392 с.
Нетрадиційна, несподівана, нонфікшн… Ця книжка Павла Вольвача інтригує читача як своєю цифровою назвою (20+1 рік нашого третього тисячоліття; 20+1 ім’я, вміло вплетене у структуру тексту, хоч умовний плюс є надто крихким, його можна замінити іншими знаками, тоді матимемо й інші комбінації: 20 – 1: 19 розділів у книзі, не враховуючи передмови Михайла Бриниха, [20]19 – останній «допандемічний» рік, з 19[99] Вольвач мешкає у Києві (вже майже 22! роки) та ін., або ж 20=1, бо всі ті, кого згадує автор, так чи інакше формували його особистість), так і додатковою підказкою про те, що йдеться про/до мертвих, аби заново воскресити їх у пам’яті автора (і читача), заново познайомити(ся) з ними.
Отже, це книга-подорож на у(явну) територію по-мерлих, які по-смертно отримали нове (ще +1) життя. Як зізнається Вольвач, «я взагалі полюбляю подорожувати роками, як скажімо, географічною картою» (с.114). І ця подорож, мов символічне сходження до Аїду – у власні спогади – перетворює автора у перевізника Харона, що мандрує з покійними священними водами Стіксу. До якогось ще зримого берега, бо за ним – багатоголовий Цербер, сторож згадок і здогадок, який не дозволяє живим входити у той вимір. Зішестя у підземне царство (як у «Божественній комедії» Данте) у Вольвача замінюється ступанням на землю мертвих, у простір, що ніби гранично близький до землі не-мертвих, розділений із ним лише паперовою перегородкою дощів та туманів. Бо «людина не задумується про якісь речі, а коли вони, напівзабуті, ніби приглушені стіною дощу, виткнуться знічев’я, раптом розуміє їхню значимість. Як правило, поєднану з неповерненністю» (с.11).
У бінокль Вольвача (часто з різним діапазоном фокусування, але однаковою кратністю й витриманим діаметром лінзи) потрапляють постаті, які, здається, не могли б туди не потрапити через свою значимість, значущість, суттєвість для самого автора, через свою дотичність/дотикальність до його долі як митця й особистості. П. Вольвач презентує нам не експозицію портретів (застиглих, знерухомлених), а радше поетику пейзажів (де відчувається кожен звук [кроків], рух [тіла], шелест [голосів і сторінок]). На картині-мапі роздивляємося ніби архіпелаг, окремі острови й острівці, що десь поруч, дуже близько: материкові за походженням (десь як Нова Земля) вони складають спільне сузір’я, спільну картинку. Ці остови й острівці – дрібні пазли того, чим є соціокультурний простір України на зламі ХХ-ХХІ ст.
Уявімо собі надто тонкі гіпсокартонні стіни одного з київських гуртожитків, де мешкають-творять-мислять такі різні й водночас схожі персони. Чи панельну «хрущівку» (пригадаймо, масове будівництво таких осель припадає на кінець 50 – 80-ті рр. ХХ ст.), жителі якої все знають-чують одні про одних, бо «закинуті» в один хронотопний відрізок. Позаяк, чимало з упізнаваних (читай: великих) персонажів книги Вольвача мають саме такий творчий/буттєвий бекґрауд 50-80-х рр. Це люди, різьблені різцем того часу, у якому вони починали свій шлях (Микола Холодний, Микола Вінграновський, Павло Загребельний, Іван Драч, Борис Олійник та ін.). Пізніше покоління авторів (до прикладу, Олесь Ульяненко чи Ігор Римарук) символічно «підселяється» у цей гуртожиток-хрущівку, аби на рівні з великими творити світ літератури, розділити з ними це співбуття, цю співприсутність.
До речі, книжка Вольвача побудована у жанрі кросовер (crossover, «взаємодія (сюжетів)», «перехрещення (сюжетів)», скор. англ. xover). Цим поняттям позначається змішування сюжетних елементів, контекстуальних полів, перехрестя дискурсів тощо. Дослівно «кросовер» – «момент перетину» – це протиставне явище, антонім до «існування паралельно». Філософія кросоверу якраз у тому, аби максимально сконцентрувати свої чуття у сам момент перетину, прожити його як спалах. Але це не засліплюючі сонячні спалахи, це прозріваючі спалахи Землі. Позаяк Вольвач ніяк і нічим не ідеалізує своїх персон(ажів), вони такі-як-є, надто реальні й надто правдиві, з плоті-крові. Вони з’являються у книзі (й у житті автора) поетапно, згадки про них вписуються у парадигму творчого самоусвідомлення автора реконструктивно, зазнаючи ревізії й реінтерпретації з плином часу (Стіксу), який (видо)змінює перші патетичні точкові враження від моменту перетину (з Тими) в усвідомлений лінійний розповідний плин історії.
Вони – його мертві. А він – їхній живий. Десь так можна визначити суб’єктивну природу Вольвачевого кросоверу, у якому неминуче присутніють тіні-силуети із запорізьких «посьолків» (ранній період творчості автора роману «Кляса», коли ще «хвацькі дев’яності розкручували свої сувої» (с.21), аж поки не поступаються місцем київським «небожителям» зламу 90-х-2000-х, у яких не поодиноко діагностована «ерозія харизми» (с.76), а «квадратовість багатьох письменницьких щелеп темніла роздвоєним підборіддям» (с.175).
«Місто» Підмогильного і «місто» Вольвача – це той самий богемний Київ, тільки в різний час своєї богемності і своєї ґрандіозності (більш ніж 90 років тому опубліковано цей перший в укрліті урбаністичний роман). Різне місто, але ті ж проблеми, які вустами Підмогильного, точніше, епіграфами до роману, звучать як пошуки рівноваги між трьома тваринними і трьома янгольськими прикметами людини. Про тваринне і янгольське в єстві своїх мертвих пише Вольвач, і це тваринне – не тільки у зовнішньому існуванні (побутовий бруд (полісемантично), шкідливі звички, девіантна поведінка) деяких митців, а частіше – у внутрішньому просторі, у серцевині (прогнилій, вкритій струпами, загноєній). Всі вони, донедавна ідоли з підручників літератури, під сфокусованим біноклем-мікроскопом Вольвача нерідко втрачають крихти янгольського, і вже «не міг небожитель постати в затрапезних лахах, підперезаний скособоченим ременем десь під грудьми, на додачу до хрестоматійних босоніжок» (с.138).
Вольвач-письменник-мемуарист починається з Вольвача-учня: автор «Землі мертвих» згадує, як «був учорашнім запорізьким марґіналом, який, з’явившись у Києві, уже встиг багатьох роздражливити» (с.253-254), зокрема й тим, як сам для себе знаходив духовних авторитетів (напр., трохи містичного «чоловіка із зачіскою «під Сковороду» (с.37), вперто сподіваючись, що «колись такі люди вийдуть зі своїх таємничостей і все довкруг змінять» (с.42). Натомість у полі зору автора часто перебували й такі, що не достойні слави олімпійців, що профанували мистецтво своїм красномовним умінням робити вірші, «як роблять черевики чи котлети по-київськи» (с.48), або й страшніше – зрадили себе й собі, зрадили інших собою. Але й таким Вольвач дозволяє набутися у своєму кросовері, поблажливо поселяючи їх на якомусь острівці, лишаючи їм «простір для виправдання» (с.307). Бо ж (і з цим треба нарешті змиритися) «не всі Стуси. Узагалі, більше ніхто не Стус» (с.308).
Як і Степан Радченко, що «в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей» (останнє речення роману В. Підмогильного), Павло Вольвач прагне зберегти свої відчуття цих людей, відчуття-перетини, що фактурно формують і Вольвача-письменника, і Вольвача-філософа, і Вольвача-психоаналітика. Адже, нам здається, що книга мала би стати добрим матеріалом для широких кіл гуманітаріїв (а не лише істориків літератури, для яких це справді mustread, бо такого, як у «20+1», вони точно не знайдуть у вікіпедіївських біографіях), що займаються вивченням культурного обличчя доби, аналітикою «духу часу».
Книга П. Вольвача – нетрадиційна, бо опирається тяглій звичаєвості класичних законів мемуарного письма (від франц. mémoires – спогади). Якщо і порівнювати метод дескрипції образів митців пером Вольвача, то хіба з мемуарною есеїстикою Михайла Рудницького, який у післясталінську добу фактично відродив українську мемуаристику. Варто згадати хоча б його працю «Письменники зблизька» (у 3-х частинах, 1958‒1964), де дуже зримо передані типажі українських діячів культурного й громадського життя І пол. ХХ ст., його учителів, натхненників, друзів і приятелів. Текстам Рудницького властива т. зв. новелізація мемуарного портрета того, про кого він пише, адже, всі враження і спостереження не записані «на гарячому», їх таки добряче «час просіяв крізь своє сито» (с.3) (Рудницький М. Письменники зблизька (книга друга). Львів, 1959.).
Часова проекція визначає і мемуарну кросоверну есеїстику П. Вольвача, яка несподівано збирає в одному гурті не тільки «письменників зблизька», а й дивакуватого художника Ягоду, що просто бажав «якнайгустіше вихлюпнути видіння» (с.321) на полотно, чи забутого «при Замковій горі» політв’язня Валентина Мороза, якому «внутрішній згусток напруги» (с.348) підказував, що вже «пізно чогось боятися» (с.359). Вольвачів нонфікшн пронизує авторське «відчуття співпричетності» (с.363) зі всіма, що були з ним занурені в єдиний часопросторовий континуум: з «Йогою та іншими» й «Людиною з виголеними скронями», «Уляшею» і «Васею», «Сан Сановичем» і «Цехмайстром», «Поетом із верхніх полиць», «Мистцем із Аїду» чи навіть якимось «Старим негідником».
Трохи зосібна, масштабним островом височіє Вінграновський. Точніше, родина Миколи Вінграновського. Якщо шукати у цих кросоверних мандрах Вольвача вісь розповіді, магнітний меридіан, то це він. Без такого чіткого компаса, як Микола Степанович, не було б, певно, цієї подорожі по Землі мертвих. Сюжет про Вінграновського – це його (Павла Вольвача) continens terra (лат. неперервна земля), бо таким тепло-неперервним (ніби пуповинна нитка) є і спогад про нього, коли «серце ніби хтось стискає теплими пальцями» (с.140). Титул «учня Вінграновського» для Вольвача став визначальним, хоча, як привідкрив автор секрети власного учнівства, він студіював у метра не формально, у буквальному сенсі, а символічно, бо чи не всі його «зронені фрази вартували лекцій» (с.142). Вольвач згадує і те, як інспірувала його на подальшу творчість щира похвала Вінграновського («у світі щось змінилося. Сам світ змінився. Так я це сприйняв» (с.138), і унікальні деталі їхнього знайомства, перші слова Миколи Степановича про неголену Павлову бороду і схожість із Тютюнником. Не забуваються й відчуття, коли паморочилася голова – «від присутності класика, від віршів, не промовлених уголос, але які витали в повітрі» (с.139).
Описує Вольвач побутові, трохи кумедні ситуації, розмови і робочі плани, поїздки на природу, звичайне нелітописне щодення. З одного боку – мелодійні космічні «Атомні прелюди», сповідальний «Северин Наливайко», чуттєва інтимна лірика, з іншого – приватний шелтер-«намет», де «звичний антураж, стільчик із цигарками й пігулками, корінці книжок, окуляри поверх «Иностранной литературы» і навіть пляшка пива під стільцем, непочата пластикова пляшка «Чернігівського» (с.162-163). Вольвач визнає фрагментарну (по)кадровість власних спогадів, погляд його бінокля (а тут ще й телескопа, бо це ж Вінграновський) то наближається до мікроскопізму (вловлюючи дрібні плямочки на футболці митця), то навпаки – шукає широту, діапазон для такої фігури, що має постати без рамок, бо сама ж своєю широкоплечістю долає ці рамки, вщент ламає будь-яку можливу рамковість. «Мені всотувалися якісь деталі, часто ніби й зовсім випадкові – уривки фраз, риси обличчя, жести, настрій. Сама атмосфера» (с.142).
Атмосферу острова Вінграновських берегла Льо. Це єдина жінка на Землі мертвих. Це єдина повноколірно (повноцінно, повнокровно) представлена жінка у кросовері Вольвача з-поміж усіх 19 розділів-есеїв про мертвих. Хочеться спитати, як їй там, на тій чоловічій Землі, в оточенні поетів-художників-музикантів. Чи не сумно, бува? Чи не важко цій жінці офірно присутніти «у силовому полі й тіні» (с.281) свого чоловіка? Питання губляться, витікають у простори тиші. Олександра Іванівна показана у тексті Вольвача красивими окремими мазками на полотні спогаду про її чоловіка (хоч П. Вольвач і присвятив їй окремий розділ «Льо»): вона «гінка, стримана, вся в темному, ніби цівка кави» (с.268). Таке ототожнення у читачів-кавоманів не викличе особливого інтересу, жінка і кава – звичне порівняння, але тут воно (ототожнення) маркує радше гіркоту на цілий вік: Львів, дочка Ярина, чорнота втрати, білизна малюнків померлої художниці. А може, Ярина, дочка сходознавця Яреми Полотнюка, онучка славної Ірини Вільде, дружина мистецтвознавця Андрія Дороша і є цією двадцятою жителькою незвичного архіпелагу, Землі мертвих. І саме їй міг би бути присвячений отой двадцятий, ненаписаний розділ книги. Це мешканка Землі, з якою за життя не перетнувся П. Вольвач. Так, але він перетнувся з її історією. І пізніше зініційована виставка невідомої художниці Ярини Полотнюк – ще один алегоричний мікрокросовер у макрокросовері всієї книги.
Але повернемося до Вінграновських. Точніше, до Льо, як називав свою дружину поет. Олександра Іванівна у спогаді Вольвача – майже кінематографічний образ. Вона як ніхто «розуміла – що саме пише її чоловік, і навіть те, з чого написане постає» (с.281-282). Вона – типаж земної петрарківської Лаури і земної дантівської Беатріче. І повне їх заперечення. З одного ракурсу – «любов темніє на дні виразних очей, і це не звичайна закоханість, а рана, солодке довічне ураження. Через те, може, й залом ледь усміхнених вуст видався гірким» (с.279), а з іншого – «грибні борщі з вушками, томлені підчеревини, страви з червоною рибою, грецькі салати становили чималу частину її увзаємнення зі світом» (с.271). Жінка, що дарувала смак життя поетові. І берегла його, а по смерті – його твори. «Іду за вами, слід у слід» (с.288) – промовила Льо. І ці слова адресовані не лише Вінграновському.
Можна ще розмаїто й зусібіч аналізувати книгу П. Вольвача. Гостру і подекуди контроверсійну, з постатями, зображення яких, переконана, багатьом буде не до шмиги, бо зачується життя і «його пульсуюча плотяна суть із припахом поту» (с.17-18), а не фіміам із кадил. Але найголовніше закодовано у тексті, у тому, як медіатор Вольвач приходить до цієї теми міжсвіття, як урівноважує два береги, роблячи вербальний місток між ними. Під час читання вам відкриється цілий архіпелаг. І ви почуєте голоси. І зрозумієте, що не «була така земля», а є така Земля. І що варто приходити не тільки на цвинтарі. Бо «мертві взагалі рідко відчуваються на їхніх могилах» (с.36).
