Роман «За спиною» Гаськи Шиян: по той бік війни

По той бік війни:

про що наважилася говорити Гаська Шиян у романі «За спиною»

Шиян Гаська. За спиною / Гаська Шиян. – Харків : Вид-во «Ранок» :Фабула, 2019. – 352 с.

Революція Гідності та війна на Сході стали переламними сторінками історії для українського суспільства. Та разом із тим, багатьом співвітчизникам вдавалося не надто заглиблюватися в ситуацію, що склалася в державі, й жити звичним для себе життям. Створити свою власну реальність, не перейматися новинами з фронту, триматися осторонь від розмов і дискусій, щоб не виходити зі звичної зони комфорту.

Одна з таких – Марта, героїня роману Гаськи Шиян «За спиною». Дівчині — 27, працює ейчаркою в IT-компанії. Досі їй вдавалося оминати тему війни в Україні, допоки її коханий не отримав повістку. На подив Марти він не відкуповується від призову (хоча має таку змогу), а готовий виконати громадянський обов’язок. Невідомо, що його інтелігентного, перспективного юриста, вже зараз помічника судді – спонукало до цього рішення. Не знає цього й Марта, але вчинок хлопця змінює її життя: вона опиняється наодинці з собою, їй боляче і незвично, бо доводиться переосмислити життя.

Сюжет «За спиною» — акварельно-розмитий, на кожній сторінці якийсь маленький фрагмент-пазл, що його слід зібрати докупи, і лише наприкінці вимальовується загальна логіка подій. Увесь роман – суцільні роздуми Марти, її відчуття і прагнення знайти пояснення тому, що відбувається навколо. Структурно – це текст-монолог з різними реципієнтами, тож героїня почергово звертається до себе, до Макса, розповідає усім охочим про обставини, в яких опиняється, і про людей, кого зустрічає на своєму шляху. Так читач знайомиться з внутрішнім світом дівчини, спостерігає за її емоційними гойдалками, співчуває їй, погоджується, сварить і засуджує, зрештою, намагається знайти виправдання її вчинкам.

Попрощавшись із коханим, Марта самоізолюється від соціуму. Її внутрішній стан цілком співзвучний погоді – ранньому, гострому снігу і пронизливому холоду. «Я здаюся собі не те, щоб непривабливою, а безнадійно сірою, постарілою і важкою. Так, ніби за добу додалося років і кілограмів… Таке враження, що відучора я виносила, народила і вигодувала мінімум трьох дітей»¹, — так щиро дівчина ділиться своїми першими відчуттями життя на самоті.

Вона ще довго запитуватиме себе, навіщо хлопець залишив її, навіщо втягнув у стан пригнічення і скерував її життя в іншому напрямку. Переживання Марти спонукають замислитися про те, чому чоловіки обирають війну власною волею. Це питання авторка подає різнобічно, не зосереджуючись лише на почутті морального обов’язку. Хтось вважає це справою родинної честі, адже його дід загинув за Україну. Хтось «пішов після сварки, траснувши дверима, — помиритися у них так і не випало шансу»². Хтось із повагою оцінює таке рішення. Хтось вважає, що «деяким чоловікам потрібна війна, щоб не дарувати брюлікі!» ³.

Прикметно, що в творі прописаний лише один голос Марти. Макс – постає в романі силуетно, зображений штриховою тінню. Авторка не наводить його думок чи відчуттів, або як новоспечений армієць пристосовується до нових умов. Усі вчинки юнака – винятково з голосу головної героїні. Нерозкритою до кінця залишається і мотивація хлопця. Його «вибір піти замість того, щоб просуватися до обслуговування циркуляції крупних хабарів, був гідним і вартим поваги кроком»⁴, що його так болісно сприймає дівчина, намагається зрозуміти, однак так і не може змиритися. Напевно лише те, що своїм вчинком Макс долучився до героїв, оборонців Батьківщини, відтак і Марта опинилася в іншій спільноті – тих, хто чекає з війни і допомагає армії: переселенців, дружин військових, їхніх вдів тощо.

Тінню, тлом, на якому відбуваються усі події, представлена в романі і війна на Донбасі. Авторка уникає описів активної фази боїв, немає тут і досвіду перебування на передовій, бракує розповідей про «окопні будні», про лицарство, звитягу і полеглих героїв. Немає героїзації і патріотичного пафосу. Натомість Гаська Шиян наважується порушити ті теми, які зазвичай традиційна воєнна проза оминає. Війна у письменниці – проста й буденна, звичне наше сьогодення, хоча ще кілька років тому здавалася ірреальною і неможливою в принципі. Це — обставини, у які ми всі потрапили, того зовсім не чекаючи, тож кожен шукає власні способи до них адаптуватися. Однак насправді — війна невидимий каталізатор усіх подій в житті соціуму і українців, бо змушує робити вибір, передовсім. Саме через події 2014-2019 років герої роззирнулися й звернули увагу на те, повз що вони впевнено простували. «За спиною» — це взагалі альтернативний погляд – не учасника війи, а стороннього спостерігача.

Попри низку «чому?», на які Марта не знаходить відповідей, вона намагається не ігнорувати проблему: долучається до волонтерської діяльності, знайомиться з переселенцями, зрештою, починає помічати людей, кого зачепила війна, і знічев’я проектує на себе чужий біль. Так поступово переповідаються історії інших жінок, як ось дружини вбитого спецпризначенця Артура. З ним Елла відчувала себе потрібною, за її словами «коштовною кришталевою вазою», тішилася його турботою і повагою. Але після загибелі чоловіка немає сили зібратися докупи. Вдова мріє відкрити правду про вбивство чоловіка, за зібраними доказами,в ньому винен командир. Елла хоче зняти про це кіно, навіть якщо доведеться ризикнути життям.

У ролі «причетної» Марта відкриває в собі дещо нове. Приміром, була вражена згуртованою оперативністю колег, коли збирала необхідні речі для армійців на передовій. Тоді чи не вперше відчула провину за те, що уникала спільних заходів у компанії. Нова роль дається Марті складно. Вона стоїть на роздоріжжі: з одного боку, мусить виконувати те, чого очікує від неї спільнота, однак, до чого геть не лежить душа, а з іншого — не готова відмовитися від цього і протистояти суспільній думці. Образ головної героїні в «За спиною» – це почасти портрет сьогоднішньої забезпеченої та інтелектуально розвинутої молоді. Вона перебуває у відвертому непорозумінні, ба навіть – латентному конфлікті з рештою соціуму.

Марта дивується колезі Ользі — матері двох дітей, чоловік якої взяв до рук зброю і вирушив на Донбас у першій хвилі добровольців. Жінка — взірець витримки й зібраності: нікому не показує розпачу, не ставить патріотичних аватарок, не розповідає, як малеча сумує за батьком. Але в Марти виникає внутрішній опір, вона визнає, але не може сприймати Ольгу як приклад для наслідування.

Зрештою, героїня відчуває, як між нею і коханим слабне зв’язок. Вона вважає себе «атрибутом, необхідним для армійського стандарту — ті, хто чекає (якщо пощастить — дочекається) вдома»⁵. Дівчина не захоплюється своїм обранцем, а пропозиції вийти заміж і народити дитину викликають у неї сум’яття.

У вирі подій і внутрішніх переживань Марта розмірковує над багатьма актуальними для нинішнього суспільства питаннями. Ось згадується хабарництво, про нього героїня знає не з чуток, адже Макса суддя готував до переходу від конвертів до коробочок і кейсів. Цікаво, що й цю проблему авторка подає різнобічно, нагадуючи — причина не лише в тих, хто бере гроші. А й про національну звичку давати кошти: «Усі всім несуть, «бо так по-людськи», і всі обурюються, як не по-людськи ми живемо»⁶ .

Звертає героїня увагу і на тему комерціалізації війни. Ніби деталь – сувенірка, заточена під Донбас, (згадуються килимки «Путин-Янукович»). Однак це лише прелюдія до значно глибшого питання патріотизму. Марту обурює порожня показовість, коли любов до Батьківщини вимірюють номерами і наліпками на авто «Я захисник України і цим пишаюся». Вона певна, що справжні, щирі почуття демонструється інакше і «породжується спокійним і радісним дитинством, а не шкільною пропагандою, для якою вважається вадою відсутність міфічного «шевченківського духу»⁷.

За Гаською Шиян, конструктивна альтернатива вітчизняного соціуму ростити майбутнє покоління не в гаслах і прапорах, а у комфорті – передусім емоційному, але і матеріальному теж, бо без нього психологічна рівновага неможлива. Щоб у дітей було вдосталь якісного і цікавого контенту рідною мовою. Давати гратися не пістолетами, а іграми, які розвивають логіку і критичне мислення. Не моделювати образ ворога і відчуття небезпеки, а вчити стратегіям поведінки в конфліктних ситуаціях та прийняттю іншого, відмінного від твого, заохочувати до інновацій⁸.

Розмірковує письменниця і над поверненням чоловіків із війни, що супроводжується страхом і дискомфортом. Бо увага до них і їхніх потреб закінчувалася на шляху отримання соціального захисту та належної психологічної реабілітації.

Принагідно Гаська Шиян знайомить і розкриває читачам сенс життя покоління молодих, типовим представником якого є Марта: «Ми навіть у кращих умовах, ніж покоління на десять років старших, яке відчувало, що сягнуло піку своїх досягнень, коли набуло нерухомість, машини, дітей, обіди в ресторанах і відпочинок в олінклюзів. Ми мобільні і легкі. Ми знаємо, що у світі є нескінченні опції, які можна спробувати. Ми не віримо в один диван і один запис у трудовій на все життя»⁹.

Не оминає авторка в романі і сучасні стереотипи про «релігійно-вишиванкову» Галичину, і «решту», які «не чули пісню про Галю», і Київ як мікс суржику з хмарочосами, і замилування «Європою» — усе в скептичному контексті. Уже той факт, що переконана непатріотка Марта – корінна львів’янка трощить звичні уявлення про ошатно-сецесійну, правильно-українську Галичину на друзки.

Такі послання роману лежать на його поверхні. Тим часом основний меседж – у глибшій площині тексту. Він полягає у протиставленні цінностей та питанні свободи. «Книжка про те, що свобода ставить не менше запитань і викликів, ніж несвобода, що пошук острівця безпеки і гедонізму у сучасному світі – дедалі нездійсненніша місія», — розповіла письменниця в інтерв’ю¹⁰.

Цю ідею роману читач усвідомлює наприкінці, коли Марта разом із знайомою Катериною і психологом Вітею везуть дітей переселенців і дітей учасників АТО до Парижа. У столиці Франції героїня нарешті почувається вільною. Перед її очима постає місто, в якому переплетені різні культури, величне й низьке. А втім, вона не аналізує свої спостереження. Головне, що тепер вона не переймається своїми проблемами, бо має свободу і не гризеться докорами сумління. Проте її ілюзії розвіюються в момент теракту в Ніцці.

Здавалося б, коли вже стільки написано про війну на Сході України, здивувати й заінтригувати читачів непросто. Однак Гасьці Шиян вдалося збурити соціум, передовсім, суперечливим характером своєї героїні, а також її світоглядом і переконаннями «не моя війна»: «Мені здавалося, що це персонаж, якого бракує в українській літературі. І це виявилося правдою. У сучасній українській літературі не дуже розкритий образ self-made молодої жінки, яка не дуже політизована, намагається жити якимось сучасним космополітичним життям. Але такий клас жінок уже сформувався і мені було дуже цікаво про нього написати. Сама себе з ним не ототожнюю, але такі дівчата, жінки часто є моїми подругами. Те, що мою героїню окреслюють жорсткою феміністкою, мені дуже дивно. Адже вона не веде феміністичний дискурс, нічого не пропаґує, ні за що не бореться. Вона просто живе життям самодостатньої жінки, яка сама на себе заробляє, має свої інтимні інтереси та їх «досліджує» ¹¹.

Тож, роман Гаськи Шиян «За спиною» — нікого не залишить байдужим, бо написаний «методом від супротивного», дає змогу глянути на війну під іншим кутом, тим самим викликає суперечливі емоції та спонукає до полеміки. Правдивість подій і персонажів, а також несподіваний фінал підштовхують до обов’язкового аналізу й висновків. Та оскільки твір позбавлений пафосу і повчальності, а реальність роману багатовимірна й фінал відкритий, то й висновки будуть у кожного свої.

Ніна ГЕРАСИМЕНКО,

нс Інституту літератури НАНУ,

Відділ української літератури ХХ століття

та сучасного літературного процесу