Про нову книжку Ярослава Поліщука
“Сім поглядів на війну” – таку назву має нова книжка Ярослава Поліщука, яка щойно з’явилася друком у видавництві “Дух і Літера”. Ця подія і стала приводом до нинішньої розмови з автором. Тема розмови, як і тема книжки, цілком поважна. Проте не хотілося б повторювати основні думки цієї праці, щоб не розкривати перед читачем її таємниць чи не тригерити, як модно тепер казати. Тому спробуємо поточити розмову довільно, торкаючись – у широкому сенсі – як проблематики, так і емоційного тла нової публікації.
Отже, предметом Вашого дослідження, пане Ярославе, є сучасна російсько-українська війна? Існує думка, що про війну говориться й пишеться забагато…
Так, передбачаю підтекст Вашого питання. Писати про війну – це як ходити вузькою стежиною поміж проваллями. З одного боку, наше суспільство справді неймовірно втомлене на четвертий рік тривання повномасштабної катастрофи – це безперечний факт, із яким не можна не рахуватись. Тривале протистояння вичерпує наші моральні сили й деморалізує: комусь здається, що слід менше згадувати про війну – тоді вона, ніби заклята, відвернеться, віддалиться від нас. Це, звісно, дитяча ілюзія – сховатися під ковдру і уявити себе в теплій хатці, до якої ворог не дотягнеться. З іншого боку, дуже важливо говорити про війну, і не просто говорити (на рівні новин, утрат і проблем), а рефлексувати тему, адже це неодмінна умова перемоги над ворогом.
Мої роздуми мають ту особливість, що вони вторинні, опосередковані, тобто покликані до життя не безпосередніми враженнями воєнних подій, а тим, як ці події відображені в літературі, яку амплітуду переживань та емоцій викликають у сучасної української людини. Саме на цьому зосереджений зміст книжки “Сім поглядів на війну”.
А чому саме сім поглядів? Не більше, не менше? Це ж не випадкова назва. У мене виникає асоціація троянди вітрів (лат. Rosa ventorum), тільки що у Вас не вісім, а сім векторів.
Так, назва символічна. Могло би бути й сімнадцять чи двадцять сім. Про війну пишуть і публікують дуже багато, в цьому потоці легко загубитися. Обрав сакральне число сім, щоб у ньому вмістити все найсуттєвіше, а заодно представити різноманітні вектори сприйняття воєнної реальності. При цьому йду від приватної історії до загального досвіду. А література якраз сильна в тому, як гнучко й переконливо вміє втілювати приватні версії пам’яті пережитої травми.
Щиро кажучи, непросто було визначитися з пріоритетами, адже все охопити неможливо: тема надто широка. Вирішив увесь матеріал укласти в семи розділах і намагався поєднувати загальні оцінки з уважним аналізом творів, які видаються знаковими для свого часу. Тому-то перші розділи мають оглядовий характер, тоді як наступні монографічні, присвячені вибраним публікаціям 2022-2024 рр. Спочатку був намір описати лише публікації першого року повномасштабки: вони найвиразніше проявляють шокову реакцію та безпосередність наративу. Проте з огляду на обставини вирішив розширити цей часовий регістр.
Наскільки розумію, різні погляди на війну передбачають також і різне її сприйняття. У чому тут проявляються відмінності?
Очевидно, йдеться про різне сприйняття, яке відображає відповідну оптику: істотно, чи війну спостерігаємо здалеку чи зблизька, чи стаємо учасниками конфлікту, чи спостерігачами. У певному сенсі для всіх українців 24 лютого 2022 року означило “точку нуль”, тобто змусило радикально переосмислити набутий раніше досвід, а також власну життєву стратегію. Це те спільне, що об’єднує нас усіх. Спільне переживання екзистенційного стану останніх років, але також – прагнення вижити, витримати, перемогти. Однак є й багато відмінного. Тому-то я описую такі різні ситуації.
Фактично йдеться про чотири виміри війни. Перший стосується безпосереднього мілітарного досвіду. Це досвід фронту, бойового зіткнення, боротьби на “нулі”. Прикметно, що в літературі він представлений поки що фрагментарно й нерідко поверхово. Причини зрозумілі: учасники змагу не мають можливості зосереджуватися на рефлексуванні воєнного стану, та й потребують певної часової відстані, аби усвідомити епічний розмах пережитого. Відтак, хороші романи про цю війну з’являться через роки, зараз на них не доводиться сподіватися. Я розглядаю головним чином оповідання, поезії, також щоденники, що з’явилися упродовж попередніх років. Другий вимір формує досвід окупації, який описаний у літературі доволі непогано. Це зіткнення зі Злом у чистій формі, переживання смертельної загрози, а також вироблення рецепту порятунку. Такий стан аналізую на прикладі роману Володимира Рафеєнка “Петрикор – запах землі після дощу”, а також збірки есеїв “Позивний для Йова” Олександра Михеда. Третій вимір репрезентує вигнанство, вимушена еміграція, цей випадок добре ілюструє роман-щоденник Євгенії Кононенко “Той божевільний рік”; це дуже емоційна, самосповідальна проза, яка спонукає оцінити війну з погляду жіночого серця, його тривог і надій у час смертельного змагу. Підлітковий варіант еміграції та адаптації до життя в цілком інших умовах ілюструє роман Катерини Бабкіної “Мам, пам’ятаєш?” А есеїстика Андрія Любки своєрідно розкриває світ волонтерства, і це четвертий вимір сприйняття воєнної дійсності. Любчина книжка й назву має відповідну – “Війна з тильного боку”. Зрозуміло, такий поділ досить умовний, бо нерідко в межах одного твору перетинаються різні наративи війни, взаємно доповнюючи одне одного.
Ви згадали, що непросто було вибрати твори для критичного аналізу. Те, що було обрано, знайдемо у змісті книжки. А що лишилося “за бортом”?
Сьогодні маємо багату мілітарну літературу, що налічує сотні книжкових видань (від 2014 року їхнє число вже перейшло тисячу!). Вище я згадав ті твори, які вважав за необхідне докладно проаналізувати, оскільки вони концентрують у собі найістотніші аспекти охудожнення травматичного досвіду війни. Меншою мірою торкався тих, які означили психологію шоку, як-от “Після 24-го” та “Книга втрат і нестач” Владислава Івченка, “Словник війни” Остапа Сливинського, “Я перетворююсь. Щоденник окупації” Володимира Вакуленка, “Щоденник агресії” Андрія Куркова. Поза моєю увагою опинилися “Драбина” Євгенії Кузнецової, “Полон” Валерії Суботіної-Нави, “Лемберґ: мамцю, ну не плач” Олени Черніньки, “Мами” Марії Матіос та інші твори. Вони також варті уваги, адже ілюструють ще інші грані воєнного досвіду (скажімо, полон, материнство), та й інші способи його художнього зображення.
Словом, це тема-ріка, яку просто неможливо спинити й зафіксувати в статиці, а книжка, на жаль, передбачає певну концентрованість оцінок, не дозволяє розпорошувати увагу на все. Сподіваюся, мою працю доповнять інші критики. Структурування мілітарного дискурсу проблема відкрита. Поки що маємо перші спроби.
Я чула схвальні відгуки перших читачів Вашої книжки. Вони відзначають, що “Сім поглядів на війну” – книжка концептуальна, цілісна, добре “збита”. Її зміст продуманий, а структура логічна й завершена. Більше того, ця книжка може бути путівником стежками сучасної мілітарної літератури або посібником для тих, хто хоче розібратися в цьому явищі.
Така оцінка мені лестить, безперечно. Якщо книжка справляє таке враження, то автор осягнув мету. До того ж, я старався писати просто й доступно, хоча йдеться про доволі складні, болісні й травматичні речі. Позаяк художні твори про війну не грішать надмірним оптимізмом (і це цілком зрозуміло!), то й критика їх не має бути ані надто відстороненою та академічною, ані надто софістикованою. Важливо порозумітися з потенційним читачем. Адже війна продовжується, а нам усім треба глибоко осмислити пережите в ці роки, щоб навчитися кількох принципово важливих речей. У минулому – пам’ятати й культивувати те, що дало нам силу спротиву, що творить традицію. У сучасному – цінувати те, що маємо й нерідко легковажимо в буденній суєті. А в майбутньому – те, що забезпечує моральну стійкість, здатність вижити й вистояти в цьому смертельному герці.
Розмовляла Надія Мориквас