У поемі «Стус» Олександра Коротка чітким є розмежування на полюси, уся поема нагадує сітку з координатою віссю.
Тарас Шевченко – Василь Стус – одна площина;
і були думи твої,
Стус,
піснями Кобзаря.
Поруч із цим показано світ баланди-зеків-табору ГУЛАГу-Магадану – це вже інша площина, деморалізована, змізернена в духовному плані.
Ось зона мальства –
оаза
сталінського щастя,
це звершень
видатна прикмета,
тут гартувалась
сталь
Страни Совєтов,
тут злиднів
й голоду
свій перший
відбував я строк
Стус (у назві поеми немає імені, оскільки йдеться про символічну «брендизацію» прізвища, говорячи сучасною мовою; або ж маємо вияв міфотворення, у якому прізвище є синонімом долі в метафізичному розумінні й мислиться як частина більшого міфу, який у поемі є Україна) як міф України – одна площина, трагедія звиродніння людини – інша.
– Василь, хто ти?
Я – це я, я – Батьківщина,
і не зламать мене,
його і нас,
допоки віра в нас живе.
У художню матрицю поеми вписано «живий текст» Василя Стуса, вкраплення реальності, узяті з листа «До сина» й щоденникових табірних записів. У них відчутний особливий голос, не гіперболізований, але вільний, щирий і незламний.
Цей живий голос здатний знівелювати будь-яку постправду. У системі художнього твору він працює на нівелювання меж між реальним і міфологічним: голос Стуса з реальних щоденників перетворюється на міфологічний знак-символ, який існує понад часом і простором.
О. Коротко написав поему-символ із виразною міфологічною інтенцією, яка утверджує Василя Стуса в площині високої культури і великої України. Під високою культурою розумію ті вершинні в естетичному плані твори українських і зарубіжних авторів, які сформували світогляд поета, які визначили його філософію прямостояння, його чин боротьби.
Тобі вітри читали
Вергарна,
Рильського та Бажана,
допоки,
равликом згорнувшись,
ти спав
на їхніх
чуттєво-крижаних
долонях.
Стус у поемі і людина, і легенда, і батько, героїчна постать, і міфологічний феномен, який разом із міфом Шевченка витворює трансцендентальний міф України. Міф незламної України побудовано зокрема і з символічного дискурсу Василя Стуса. Образ поета гіперболізований, збільшений, образ Василя Стуса як літературна репрезентація в поемі побудовано на принципах гіперболи, яка аж ніяк не нівелює людськості, тепла, внутрішнього світла. Навпаки, уведення «реального» голосу дає можливість створити текст, від якого відчутний вкрай потужний сугестивний ефект. Усе в поемі працює на створення естетичного переживання, яке настільки потужне, що сконструйовану реальність сприймаєш як міфологічний простір, у якому ідеться про протистояння світів, про онтологічний розрив і екзистенційний вибір.
Стус як художній образ має частину Божого духу, тобто «те, що не вмирає», як не вмирає і Україна в міфологічному потрактуванні О. Коротка. Натомість точно (аж до огидного жаху) показано і світ низу, пекла, світ тюремного ув’язнення, у якому показано, як сильно може впасти людина. Вибір – знакова категорія в художньому світі поеми, бо кожний обирає або шлях угору, або донизу.
Стус героїзований і міфологізований, проте поштовхом до цього став особистий внутрішній вибір. Наявність людського й детонує крах в’язниці, визначаючи здатність людини підніматися, іти вгору, осмислювати себе і реальність, щоби протистояти їй, оскільки лише так можна чинити опір абсурду.
Окремі фрагменти поеми «Стус» вражають трагічним пафосом, який сприймаєш зримо. Читачеві передається відчуття метафізичного жаху. Передусім у кількох ніби побіжних фразах про пережитий голод. Образ Голодомору є ще одним чинником творення вічної України як України-міфу.
Поемі властиві форми архаїчно-міфологічного мислення, для якого найважливішим був мотив переродження, апокатастазису, палінґенезії, відродження у вогні (екпірозис). Усі ці мотиви поєднано в образі Стуса, який у поемі О. Коротка гіперболічно-людський і людяно-героїчний. І поруч із цим поетові вдалося сконструювати інший «ігровий світ», який існує в зниженому регістрі. Світ тюрми — це світ гри, за якою немає референції, бо там не існує Бога, віри, сили… Там лише «№пластилінове небо».
Вповзають зміями
у сни твої
товарняки років,
попереду
дрезина днів
волоче баланди
етапної розсаду
лабіринтом
п‘ятирічок,
і сльози
зеківських салютів
шрапнеллю
ліплять решето
із пластилінового
неба
Це гра, яка відбувається в людській координатній площині, і в цій демонічній грі сила береться зі слабкості (а не з самоперетворення через самопізнання), девальвованої жорстокістю. Жорстокість видається за силу, слабкість масковано за хижацькими нападами, в культі – здатність підкорювати іншого. Але Інший – це, за І. Кантом, явище-в-собі, і жодна тюремна система не здатна зрозуміти, ідентифікувати те, що відбувається всередині людини. Зокрема ж дослідити процес переходу людини в героя, напівбога, бога, якого уже не спинити, бо він виростає зі світової культури, зі світової думки, яка утверджує екзистенційні, а не препозиційні істини.
О. Коротко створює літературну візію життєтексту В. Стуса, послуговуючись моделями поєднання факту й естетичної реконструкції, яка має створити ідеальний образ СТУСА як міфу нової України, яка завдяки таким героям оновлюється й стає незнищенною. Ідеалізація дає можливість розмежувати те, що здатне гнити, деформуватися, сполучатися з найнижчими бажаннями, і те, у чому немає обмежень, де людина стримить у простір трансцендентальний, стаючи водночас героєм, але не для себе, а в собі (самособоюнаповнення як етична максима й чинник становлення, ставання в собі повною Людиною).
Незламний я,
байдужі
їхні варварські
суди.
Спускаюсь я з гори,
здіймаюся
на гору –
судити не мені,
на це Господня воля
Цей процес незворотний, на якомусь етапі він уже непереборний, коли екзистенційне починає визначати спосіб самоусвідомлення й бачення своєї культури, мови та історії. Тоді Василь Стусом стає СТУСОМ, як показав у однойменній поемі О. Коротко.