«ЛУ» підготувала серію матеріалів про плеяду призабутих постатей української літератури кінця радянської ери. Сьогодні ми познайомиво вас із прозаїком Павлом Автомоновим…

ЦВИНТАР ЗАБУТИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Із архіву Сергія Куліди

…Не вдаваючись у подробиці, скажу лише, що купу якогось паперового мотлоху я помітив біля смітника. Якщо відверто, ніколи не минаю подібні купи брухту, коли бачу там книжки або якісь «бамаги». Для прикладу, колись у Нью-Йорку знайшов на тамтешньому «гарбіджі» детективний роман самого Еллері Квіна – классика американської пригодницької літератури – з автографом. (Насправді, під цим гучним ім´ям ховалися кузени-письменники Даніель Натан та Емануель Леповскі.) А на гараж-сейлі у Брукліні – книгу відомого американського журналіста і спеціаліста в царині історії розвідки Ладисласа Фараго, теж із власноручним підписом.

Уже повернувшись із США, обзавівся автографами відомих українських письменників…

От і зараз мені в руки потрапили автобіографії призабутих, а то й зовсім невідомих навіть літературознавцям «інженерів людських душ». Я просушив ті папери, підклеїв, де требя… І от тепер пропоную вашій увазі цей «мартиролог красного письменства»…

Автобиография

Я, Автомонов Павел Федорович, родился 10 июля 1922 года в селе Александровка, Золочевского района, Харьковской области в семье рабочего. Отец работал на Конгрессовском сахарном заводе. С 1930 по 1940 год я учился в средней школе в родном селе. После смерти отца (1937 год) в период летних каникул я работал на заводе, ибо, кроме меня, мать имела на своем иждивении еще двух братьев – Евгения и Бориса, 1928 года рождения. В ряды ВЛКСМ я вступил в 1938 году.

После окончания средней школы, осенью 1940 года, я был призван в ряды Военно-Морского флота. До июля месяца я находился в 59 Отдельном Зенитно-Артиллерийском Гвардейской батареи. В апреле 1942 года в боях за Ленинград был контужен, но нетяжело. В июле 1943 года я переведен в ряды Красной Армии для продолжения военной службы. До сентября месяца этого же года находился в 48 Запасном стрелковом полку. В сентябре 1943 года я добровольно иду в разведывательный отдел Ленинградского фронта. Как радист и начальник штаба специальной группы разведчиков вместе со своими боевыми товарищами я три раза опускался на парашюте в тыл немецко-фашистских войск. Первый раз мы пробыли в тылу районе Пскова-Новоселье (февраль-март 1944 год), второй раз – в районе Апе (Латвия) в течение полугода, третье задание наша группа выполняла в Курляндском «котле» с 10 октября 1944 года по 10 мая 1945 года, день капитуляции курляндской группы фашистских войск. Потом я продолжил военную службу в 27 отдельной Армейской Роте ВНОС (абревіатура, яка з російської означає – «воздушное наблюдение, оповещение и связь». – С.К.) Ленинградского военного округа. В конце 1945 года я демобилизовался.

В июне 1945 года меня приняли в кандидаты ВКП(б). За выполнение боевых заданий командования я награжден Орденами «Отечественной войны I степени», «Отечественной войны II степени», «Красной Звезды».

С января 1946 года по март этого же года я работал в областной газете «Соціалістична Харьківщина» собственным корреспондентом. С апреля 1946 года по сентябрь этого же года учился на курсах газетных работников при ЦК КП(б) Украины в городе Харькове. После окончания курсов с октября 1946 года по март 1948 года я работал во Львове в отделении РАТАУ-ТАСС, потом в областной газете «Вільна Україна» в качестве корреспондента. С апреля 1948 года по август 1950 года я снова работал корреспондентом харьковской газеты «Соціалістична Харьківщина» по Изюмскому кусту. Принят в члены ВКП(б) в январе 1947 года.

С сентября 1950 года я слушатель Высшей партийной школы при ЦК КП(б) Украины в городе Киеве.

В сентябре 1950 года Киевской организацией ССПУ я был принят в члены Союза советских писателей. Я написал две повести – «В Курляндском котле» и «Без межи». «В Курляндском котле» рассказывает о борьбе советских парашютистов-разведчиков в тылу врага, о дружбе трудящегося населения Латвии с партизанами-парашютистами, посланцами Советской страны. Эти книги изданы на Украине, в Латвии и в Москве.

В повести «Без межи» показана победа социалистического колхозного строя в селах западных областей Украинской ССР. Повесть опубликована в альманахе «Дружба народов», издана харьковским областным издательством и московским издательством «Советский писатель». В настоящее время работаю над повестью о нашем советском журналисте.

Состав моей семьи: жена Зинаида Васильевна Автомонова, сын – Петр, 1947 года рождения, дочь – Галина, 1949 года рождения, мать – Мария Игнатьевна Автомонова. Оба брата – в рядах Советской Армии.

5 декабря 1951 года (власноручний підпис)

У анкеті, яка супроводжує автобіографію, П.Автомонов вказав свою тодішню адресу – «Киев, Ново-Павловская ул. д. 2-а». Та зазначив, що його «середньорічний літературний заробіток» складає 8000 рублів.

Що було далі…

Опубліковані книги, особливо повість «В Курляндському котлі», що вийшла в популярній серії «Библиотечка военных приключений» московського «Воениздата» та мала декілька перевидань, принесли Павлу Автомонову чималі гонорари. Ці бестселери 1950-х, за словами сина відомого історика Івана Гуржія Олександра (який і сам став знавцем української минувшини), ««вивели» Автомонова в категорію письменників. Жив він у гарній, просторій квартирі в так званому будинку письменників по вулиці Леніна (з 1954 року у квартирі № 55, потім — у квартирі № 20, розташованої на п’ятому поверсі будинку за адресою вулиця Леніна, 68. – С.К.), з дружиною, дочкою та сином. Усі симпатичні зовні, приємні в спілкуванні».

Того, ж 1954-го, у харківському Облвидаві побачила світ повість «Віктор Кошик», яка стала основою для трилогії «Коли розлучаються двоє» (1959), розповіді про бойові операції мінерів десантного спецбатальйону, що діяв на північному березі Таганрозької затоки захопленому ворогом. Наступного року виходить повість-хроніка «Ліс шумить».

Доктор філології Микола Тимошик згадував, що ця книга була однією «з небагатьох домашніх книжок із батькової фронтової валізи, що їх не один раз перечитало доросле населення нашої сільської вулиці». Вчений і письменник розповідав: «Перечитав і я цю книгу в десятому класі, захопившись мужністю, геройством, вірністю в коханні головного героя Віктора Кошика — молодого радиста-парашутиста, котрий разом зі своїми ровесниками виконував нелегке завдання радянського командування в тилу німецьких військ у Курляндському котлі за Балтійським фронтом». А вже коли Тимошик став студентом факультету Київського університету, «з’ясувалося, що прообразом Віктора Кошика в романі «Ліс шумить» був він сам…»

Згодом підвищився і «соціальний статус» Автомонова у літературному естеблішменті: він був призначений директором Бюро пропаганди художньої літератури тодішньої Спілки радянських письменників України (СРПУ).

У Павла Федоровича з´явилися нові задуми. 1956 року він приїздив у Шепетівку, де збирав матеріал про Миколу Островського, але з тих планів нічого не вийшло. Натомість

пише «героїко-патріотичну» повість «Його прізвище невідоме» (1958), «соціальну» повість «Щастя дається нелегко» (1959).

І все ж тема воєнних пригод превалює – у 1959-му публікується вже згадувана трилогія «Коли розлучаються двоє», а в 1960-му — повість «Мій танк – 317».

«Якось у розмові зі мною мій друг – український письменник Павло Атомонов – сказав, що свої перші нариси він опублікував влітку 1942 року, — згадував у січні 1979 року колишній командир розвідгрупи Ленінградського фронту М.Дубровін. – Пізніше вони виросли в глави його трилогії «Коли розлучаються двоє», присвяченої незабутньому подвигу Ленінграда. Цю книгу знаю добре, бо Павло починав писати її, перебуваючи у ворожому тилу. Я – перший читач глав майбутнього твору свого радиста Віктора Галки (конспіративне прізвисько Павла Федоровичв Автомонова)».

Потрібно сказати, що Павло Автомонов, слідом за Юрієм Дольд-Михайликом, автором суперпопулярного роману «І один у полі воїн», що вийшов друком у 1956-му, став одним із перших зачинателів в українській літературі шпигунського та воєнно-пригодницького роману.

У 1966 році одночасно, у Києві та Москві, були опубліковані мемуари колишнього начальника Українського штабу партизанського руху Тимофія Строкача «Наш позивний – свобода». Одначе, як бачиться, повноцінним автором спогадів був Павло Автомонов, який мав повну «свободу дій», адже партизан-чекіст Строкач до часу виходу «своєї» книги вже три роки як спав вічним сном.

«Утім, чи через помилку в розставлених акцентах, чи через неузгодженість дій із головою Комісії Олексієм Федоровим, — писали історики Олександр Білоус і Віктор Зінченко, — рецензія на книжку була досить критичною».

В ній йшлося про те, що «…За останні роки деякі видавництва випустили в світ окремі ідейно слабкі, літературно недосконалі твори партизанської тематики, що побудовані на неперевірених і неузгоджених з історичною правдою даних, перенасичених суб’єктивістськими оцінками і різноманітними вигадками… Більшість цих творів написані малокомпетентними щодо партизанського руху в Україні літературними дописувачами, видані без відома командно-політичного складу з’єднань чи загонів… Прикладом у цьому може бути книга «Наш позивний – свобода» – літературного дописувача Павла Автомонова, автором книги визначено Тимофія Строкача».

Олександр Білоус і Віктор Зінченко при цьому зазначали: «Постраждав від цього не тільки Павло Автомонов, оскільки ця резолюція фактично визнавала право будь-якої колишньої партизанської одиниці на своє трактування подій та підміну фактів бойового і політичного шляхів».

До речі, про деякі «вольності» трактування воєнної пори письменником згадував і Олександр Гуржій: «Якось мій дядько Григорій Олександрович Гуржій, родом з с.Худяки, що на Черкащині, прочитав одне з творінь «про війну» шановного письменника (подарованого йому особисто автором), з посмішкою, але категорично зауважив: той описав бої навколо його рідного села, а їх насправді не було; німці на танках проїхали через населений пункт, навіть не звернувши особливої уваги на малочислений тут загін солдатів, озброєних лише гвинтівками. Після чого останні і розбіглись хто куди…»

Пересторога (та й досить гучна критика) від публікації мемуара Строкача не зупинила Павла Автомонова – він націлився на підкорення академічних вершин.

«Лише деякі історики-фахівці з проблем Другої світової війни могли пригадати кандидатську дисертацію, захищену в травні 1967 року в Інституті історії АН УРСР на тему «Бойова взаємодія партизан України з радянськими військами у битві за Дніпро (вересень-грудень 1943 р.)», — писав історик Олександр Гуржій. — Говорячи про захист ним кандидатської дисертації, слід зазначити: проходив він за плідної підтримки мого бутька. Науковим керівником її значився директор установи Кузьма Дубина, а офіційними опонентами – доктор історичних наук, професор Всеволод Клоков і доктор історичних наук, профессор Микола Буцько, обидва широко відомі на той час історики й приятелі Івана Гуржія.До того ж Всеволод Клоков був Героєм Радянського Союзу».

Через кілька років Павло Автомонов поєднав письменницьку працю із викладацькою роботою, влаштувавшись на журфак КДУ імені Т.Шевченка, де став доцентом кафедри теорії та практики партійної радянсько преси.

«В науку, на викладання, Павло Автомонов прийшов уже в зрілому віці, — згадував Микола Тимошик. — Свою монографію «Жанр переднього краю» про український нарис від видав одразу після захисту кандидатської дисертації… Отож, кандидатом історичних наук і одночасно викладачем журналістики став після прожитих 52 років. Але саме ті роки, осмислені й насичені духом творчості, давали йому право посісти в молодому українському журналістикознавстві своє вагоме місце. Місце непересічного й авторитетного вченого, теоретичні та методологічні розробки якого базувалися не на компіляції вже опублікованих кимось певних теоретичних постулатів, а на глибинному знанні й узагальненні журналістської практики, безпосереднім учасником і творцем якої він був». Тоді з-під пера новоспеченого науковця вийшло понад 20 публікацій. Серед них – «Характер сучасника у нарисі», «Нарис та його види», «Газетний нарис? Ні. Нарис у газеті», «Документальна проза», «Характерні риси репортажу, зарисовки і нарису» та інші.

Десь в середині сімдесятих вже минулого сторіччя до КДУ був зарахований майбутній письменник Василь Бондар. Роки потому він згадував: «Вступив на факультет журналістики і прожив у Києві п’ять дуже насичених років. На факультеті працювало багато відомих людей, зокрема письменники Дмитро Прилюк, Василь Яременко, Раїса Іванченко, Анатолій Погрібний, Павло Автомонов…»

Приблизно тоді студентом журналістики був і Микола Тимошик. «Перша поява на другому курсі в лекційній аудиторії цього невисокого на зріст чоловіка з приємною, щирою усмішкою на обличчі, що виказувало вік незнайомця трохи більше за п’ятдесят років, особисто для мене справило таке враження, яке може настати хіба що від несподіваного приземлення недосяжної зірки, за якою віддавна спостерігав лише здалеку, — згадував він. — Коли завкафедри, представляючи нового викладача предмета «Аналітичні газетні жанри», назвав його прізвище, блискавкою майнула думка: «Невже це той самий Автомонов?»…

Неповторність Павла Автомонова полягала в тому, що він володів рідкісним хистом учити нас віднаходити героїв публікацій у буденному житті, бачити «зорі в калюжах», вибудовувати у власних нарисах чи зарисовках сюжетний розвиток подій, творити художні образи «з реального життя». Не випадково незабаром він очолив популярний на факультеті гурток нарису, який збирав у ті часи немало творчо обдарованих студентів».

Саме про цей гурток писала газета «Молодий журналіст» у березні 1976 року): «Вже немало років на нашому факультеті працює гурток нарису, яким довгий час керував доцент Євген Прокопович Бондар… Два роки тому гурток нарису очолив письменник Павло Автомонов. Члени гуртка знайомляться з історією нарису та деякими теоретичними проблемами жанру. Однак найбільше уваги майбутні нарисовці приділяють творчій лабораторії. На заняттях обговорюються твори, написані гуртківцями, і кращі нариси опубліковані в газетах. Студенти зустрічаються з відомими письменниками-нарисовцями. Вже відбулися зустрічі з Анатолієм Хорунжим та Іллею Бердником, заступником головного редактора газети «Сільські вісті». Незабаром гостем гуртка буде цікавий письменник Леонід Тендюк, котрий п’ять років плавав на науково-дослідному судні в Океанії».

А от історик Олександр Гуржій характеризував Павла Автомонова дещо інакше: «Як на мене, то була людина «середнього» гатунку: за талантом, статками, філософією життя. Більше він нагадував пристосуванця (але не зовсім у поганому розумінні) і до письменницької радянської братії, і до категорії істориків. У моїх пізніших спілкуваннях з визнаними і владою, і читацьким загалом майстрів слова про нього мало хто говорив, навіть згадував, якщо і знав…

В другій половині 60-х років наші сім´ї дуже зблизились у стосунках. Батьківського «протеже» — Олександра Стася – сина вчителя та приятеля з Худяків познайомили з красунею донькою Ольгою Автомоновою. Молодята палко, і здавалось, щиро покохали одне одного. Незабаром справили та гучно-весело відгуляли весілля, на якому були присутні всі Гуржії. Оселилась пара в квартирі Автомонових. Олександр на той час, якщо не помиляюсь, вчився на фізико-математичному факультеті київського вишу і подавав великі надії на майбутнє. Проте, як з´ясувалося пізніше пізніше, не прийшовся до двору елітних киян наш «селюк Шурик». Почались непорузуміння, взаємні образи і навіть жорсткі сварки. Якось Олександр пожалівся моїм батькові й матері, що його взимку вигнали з квартири на вулицю, незважаючи на запалення легенів і високу температуру в нього. Зрозуміло, такий шлюб проіснував недовго. А так гарно все починалось…»

А втім, 1980-го Павла Автомонова спіткав ще один успіх. Того року, 22 грудня, відбулася всесоюзна прем´єра комедійного героїко-пригодницького фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі», знятого режисером Миколою Літусом (до слова, автором популярної на теренах СРСР кінокомедії 1962 року «Королева бензоколонки») за мотивами повісті Автономова «Автограф сержанта Цибулі», яка вийшла у 1967 році. Слід зауважити, що у подібному жанрі, ще в 1943-му, був знятий сатиричний фільм «Нові пригоди Швейка». А у 1967 році на «Мосфільмі» – ексцентрична трюкова комедія режисера Теодора Вульфовича за сценарієм письменника Ефраіма Севели «Міцниий горішок». Ця стрічка з Надією Румянцевою (як і колись в «Королеві бензоколонки») і Віталієм Соломіним в головних ролях, викликала хвилю обурення в струнких рядах радянских критиків. Мовляв, яка ганьба! Як це можна кепкувати зі «священної війни»?!.

А от «Дачна поїздка сержанта Цибулі» жодних заперечень не викликала. «У 1960-і роки знімалося багато комедій, — згадував Микола Літус. — Керівництво кіностудій розуміло, що таким чином населення відволікається від якихось важливих проблем. Режисерам давали пристойні бюджети і дозвіл на початок роботи. Пам’ятаю успіх моєї картини «Дачна поїздка сержанта Цибулі». (Є щось містичне в тому, що режисер народився у селі Цибулеве, розташованого в Знам’янському районі колишньої Кіровоградської області. – С.К.) Вона була показана в 69 країнах світу. Фільм мандрував по численним фестивалям країн соціалістичної співдружності і навіть потрапив на екрани капіталістичних держав».

Своїм успіхом картина завдячували ще й, певною мірою, тою обставиною, що головну роль в ній зіграв мегапопулярний тоді Сергій Іванов, який знявся сімома роками раніше в ролі «Коника» у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старі»».

«Із запрошенням його в картину трапилася цікава історія, — розповіда режисер «Дачної поїздки сержанта Цибулі». — У той час Сергій перебував у простої. Мені захотілося його задіяти, і я запропонував Іванову невелику роль льотчика, якого, за сюжетом фільму, поранили і його рятує сержант Цибуля. Сергій із задоволенням погодився. На головну роль у нас був затверджений інший актор, з Ленінграда. Але на момент запуску картини його чомусь не відпустили з театру. Я страшно засмутився, не знав, що робити. І раптом випадково в коридорі кіностудії імені Довженка зустрів Сергія Іванова. Подивився на нього ніби іншими очима і тут же вигукнув: «Так ти ж сержант Цибуля!» Думаю, від такого повороту подій ми тільки виграли. З Івановим було дуже легко працювати. За характером він повністю був схожий на задуманого персонажа — такий собі український Тьоркін. Знімали в одній з військових частин під Києвом. Сергій був на підйомі, все говорив мені, як йому подобається роль».

В передмові до книги «Каштани на спомин» військовий письменник Анатолій Марченко розмірковув: «Не секрет, що книги письменників — це майже завжди найбільш значні віхи їх життєвого шляху. Сторінки таких книг зберігають в собі і яскраві спогади особистого характеру, схожі з спалахами далеких блискавиць, і спогади про сучасників, долі яких у чомусь головному повторюють долю самого автора. Творчість Павла Автомонова в цьому відношенні не є винятком». Письменник успішно видавася – у 1980-х вийшли «Другий фронт», «На Західному напрямку», «Червоний рядок біографії», «П’ята застава»…

Не був він обділений й увагою влади – був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, орденом «Знак пошани», численими медалями…

«Востаннє я чув голос свого вчителя Павла Федоровича Автомонова 10 травня 1987 року по республіканському радіо, — ділився спогадами Микола Тимошик. — То був фрагмент виступу колишнього фронтовика і письменника на одному з мітингів у столиці України, присвячених Дню перемоги. Як і понад десять років тому, його голос звучав бадьоро, заклично, публіцистично наснажено. Та… через коротку паузу диктор інформаційної передачі повідомила про передчасну смерть відомого письменника-фронтовика, що настала того ж дня після мітингу..».

Насправді, Павло Федорович Автомонов помер 7 травня 1988 року і був похований у Києві на ділянці № 52а Байкового цвинтаря.

Підготував Сергій КУЛІДА 

Збережено авторську стилістику і орфографію

Якщо у вас залишились спогади або цікаві факти про Павла Автомонова — надсилайте їх на адресу sv-kulida@meta.ua