Оповідання
Через пів року перебування в італійському шпиталі, де прохо́дило моє лікування від ураження фосфорною міною, що пробила бліндаж і вибухнула прямо у гарячій сталевій буржуйці, я повернувся на Київщину, у місто свого дитинства.
Будинок батьків уже два ро́ки стояв сиротою, перебуваючи під наглядом добросердної сусідки Оксани.
— Худий, як велосипед… — тільки й сказала вона гірко, побачивши мене, й заходилася витирати очі кінчиком квітчастої хустки.
Я заплатив їй строкатим італійським шарфиком за своє небажання розповідати про останні роки життя, забрав ключі, пошту й зачинився в будинку.
Спершу я завантажив білизною стару пральну машину, стара́нно помив підлогу і вже під вечір дістав молоток, ножівку, ящик з інструментами і зайнявся отим улюбленим чоловічим клопотом, за яким так ностальгував під час лікування.
На вулиці буяв цвітом і щедрою зеленню серпень, в садку округ будинку лунко тьохкала різноголоса пташина спільнота, а я з сумом усвідомлював, що завтра свій день народження знову святкуватиму одинако́м… Це не лякало мене, бо за життя вже звик ділитися свята́ми тільки з собою, та саме цього разу, після довгого мишачого життя в окопах, так хотілося повечеряти при свічках з гарною дівчиною, позалицятися, запросити її на танець і, – що приховувати! — відчути заворожливе тепло дівочого тіла.
— Так, це було б чудово! – промугикав я мрійли́во, тримаючи в губах кілька гвіздків, призначених для ново́ї дошки ганку. Я прискорив роботу, намагаючись завершити її до вечірніх сутінків і при цьому зберегти пальці неушкодженими до завтрашнього свята.
Мабуть, у більшості людей день народження розпочинається так, як і звичайний, буденний, та все ж завжди чекаєш від нього якогось дива. І от саме з таким відчуттям я й прокинувся наступного ранку. Спочатку зробив легеньку зарядку, якої навчив мене Амадео, привітний італійський лікар, і вже потім у ванній кімнаті посміхнувся до свого схудлого відображення у дзеркалі і щиро привітав його, як то часто було останніми роками, — першим:
— Вітаю, друже, з днем народження! Так, ота «велосипедна» худоба́, впалі щоки і легка сірість на вилицях – то навіть дещо молодить тебе, імениннику, і незабаром пройде від червоного вина і свіжого повітря, але поголи́тися варто негайно!
Я дістав бритву, електричну машинку для стрижки і став наводити красу на обличчі, підстригаючи задовге, — «як у стиляги!» — як колись жартувала моя матуся, волосся. А вже як гарно я навчився вправлятися цією машинкою, то можна поцікавитися у будь-кого з офіцерського складу нашого батальйону, бо ці хлопці записувалися до мене в чергу перед кожним святом!
Закі́нчивши, я одягнув новенький костюм, сорочку з краваткою і святковим франтом покрутився перед високим дзеркалом у шафі: ого! Більше тридцяти не даси, а тобі ж сьогодні всі… Ой! Не хочу й згадувати, буду святкувати тридцятиліття!
Я вирішив трохи посидіти у єдиному пристойному кафе, яке було в нашому містечку, і випити гарної кави з коньяком. Кафе містилося майже в самому центрі, понад ставом, в оточенні низеньких яблунь, під якими вечорами на дощатих лавах густо всідалися закохані парочки. Вони про щось тихенько перемовлялися, зрідка вибухаючи сміхом, шурхотіли насінням і милувалися живою картиною, де густі верби з легеньким хлюпотом споліскували свої віти у прохолодній воді. Неповторна краса!
Я вже, було, став на першу сходинку і взявся за ручку дверей, коли раптом побачив ЇЇ. Вона сиділа майже поруч, на лаві під яблунею, і їла морозиво. Їй було років зо двадцять. Дівчина спочатку обережно скушувала шоколадну глазур і тільки потім прикладалася язичком до білої середини з вершків. Вона смакувала з такою насолодою, неначе то було вишукане італійське «джелато» – холодний десерт з цільного молока, цукру й вершків, чи вершково-шоколадне морозиво з горіхами, яке ще називають «бачо» – «поцілунок». Саме це «бачо» надзвичайно вподобав і я на останньому місяці лікування, коли вже закінчував курс хіміотерапії в клініці маленького містечка Дженева. Дякуючи нашому земляцтву і простим заробітчанам з України, які майже щоденно зліталися до мене з усієї Італії, залишаючи окрім різноманітних харчів хто по десять, хто по п’ятдесят, а хто й по двісті євро на лікування, рак кісток нарешті відступив, і я, ледве навчившись стрибати на милицях, щодня спускався кам’яною бруківкою вузенької вулиці, дуже схожої на Андріївський узвіз, до кафе з облупленою вивіскою «Gelateria», з якого аж на вулицю духмяніла свіжа випічка.
Всередині, під високим скляним прилавком шикувалися ряди ванільних смаколиків; обабіч, у скляних трубах височіли цілі гори вафельних стаканчиків, і поважні продавці в білих уніформах із золотими погонами гордовито, але спритно наповнювали хрумкі пірамідки різнокольоровими кульками.
Аж облизнувшись від солодкої згадки, я підсів поруч дівчини і тяжко зітхнув:
— Якби ж хто знав, як смакує з кавою са́ме шоколадне!
Дівчина на якусь хвильку відірвалася від морозива і, повільно підіймаючи світловолосу голівку, поглянула на мене знизу вгору. Потім поправила перлистим нігтиком грайливе пасмо волосся і промовила:
— Невже й справді так смачно?
— Неймовірно! – хитнув я головою так переконливо, що дівчина не змогла стримати усмішку. – Я вас запрошую ось до цього кафе, поки морозиво ще можна втримати в руці.
— Ходімо, — просто й мило погодилася дівчина.
Вона підвелася, поправила широку червону стрічку на талії, і її тонесеньке платтячко одразу напнулося на розвинених грудях. Через кілька хвилин ми вже пили гарячу каву за округлим столиком з червоною, де-не-де пропаленою цигарками, скатертиною.
— Вибачте, — перепитав я, – вас, випадково, звати не Афродітою?
— На жаль, ні, Ярославою. А ви шукаєте Афродіту? – подражнила мене грайливо-здивованою гримаскою дівчина.
— Кожен чоловік шукає свою Афродіту, — відповів я впевнено, і мені раптом так захотілося зняти поцілунком малесеньку шоколадну зірочку, що приліпилася до її вишневих вуст, що я вже став поволі нахилятися до них все ближче й ближче, та раптом у сумочці Ярослави задзвонив телефон.
— Так, матусю, так. Буду хвилин через двадцять.
Я підскочив і, осяяний несподіваною ідеєю, промовив:
— Пані Ярославо, я вас запрошую на сьому годину до цього ж кафе!
— А що за свято?
— О! Ви на такому ще не були: мій день народження.
— Дійсно, це в моєму житті станеться вперше. Гаразд.
-На всякий випадок прошу вас залишити номер телефону, — запропонував я і простягнув дівчині ручку.
— Ну що ж…
Вона швиденько написала на білій серветці кілька цифр і так спритно підхопилася зі стільчика, що її коротеньке платтячко, скрутившись, показало мені на мить красу струнких зворожливих ніжок у всій їхній довжині… Моє серце ледве не вискочило з грудей, і я ще довго вдивлявся їй услід, намагаючись запам’ятати кожну рисочку чарівної постаті.
«Господи! Ця дівчина розбила моє серце за якусь годину, що ж то вона зможе зробити зі мною за вечір?!» – обпекла моє серце солодка думка, сповнена щасливих сподівань.
***
Знайомство з Ярославою змінило всі мої плани. Я терміново передзвонив друзям і теж запросив їх приїхати, щоб відсвяткувати день народження у кафе. На моє здивування вони одразу погодились, хоча жили далеко, аж у столиці. І я гостро відчув, що гарячими хвилями на мене накочується справжнє щастя.
Ярослава прийшла рівно о сьомій, струнка, квітуча у своїй молодості, у тоненькому літньому платтячку в білі ромашки. Мені здалося, що вона не вдягнула білизни, й одразу фантазії і бурхлива уява щодо перспектив цієї ночі змусили моє серце застугоніти у скаженому ритмі.
— Привіт! — я підійшов до неї, взяв за руку і відрекомендував гостям: — Знайомитесь, це…
— Афродіта! – промовила вона, перебивши мене на пів слові, і граційно присіла в милому реверансі. – Це мій подарунок тобі, — прошепотіла, цілуючи в щоку, — адже ти так щиро мріяв про Афродіту!
Друзів приїхало п’ятеро, четверо з них — з дружинами. В кафе було ще доволі дівчат і жінок, тож я був радий за п’ятого товариша — Романа, що він не залишиться нудьгувати без жіночого товариства. Ми гарно веселилися, танцювали, водили жартівливі хороводи, задували бенгальські вогники і читали вірші. Я обіймав найсолодший стан у світі, вдихав запах дівочого тіла, якихось дешевих, але неймовірно п’янких парфумів і бажав лише одного: щоб свято якнайшвидше закінчилося і ми лишилися наодинці.
Та хіба буде людина щасливою довго, якщо у неї є друзі!
Вже під кінець святкування з-за столу піднявся Роман, щоб оголосити останній тост.
— Друже! — почав він, піднявши кришталевий келих над головою. – Хоча тут, може, не всі знають, — і він скосив очі на Ярославу, — та я хочу ще раз привітати тебе з першим тридцятип’ятиріччям! Бажаю…
Я далі вже не слухав, бо одразу помітив, як збіглися до купи зморщечки над носиком дівчини, як знітилася вона під рентгеном поглядів, які одразу сфокусували на ній запрошені гості.
Заграла музика, і я запросив Ярославу до танцю. Я одразу відчув, як вона ніби відштовхується від мене, тримає на відстані своїми ніжними руками, в які я вже встиг закохатися.
— Господи, я й не знала, що тобі стільки років! Ніколи б не подумала. Я б точно не прийшла. Вибач! – збентежено промовила вона.
— Та нічого, — спробував я вдати байдужість на обличчі, хоча в серце ніби встромили і провернули ножа. – Це ж, зрештою, і твоє життя, твоє право вибору.
Вона пильно подивилася мені в очі, трохи послабила руки-амортизатори і притиснулась тугими грудьми.
— Як шкода… Та що ми будемо далі з тобою робити… ну, от через… багато років? Грати в шахи хіба що?
Я так вдавано розсміявся, що аж самому стало бридко.
— Так, звичайно, ти права, права, — підтримав я її висновки. – Я вже застарий для тебе.
Ярослава несподівано міцно стисла мій лікоть, аж до болю.
— Я сама ще не знаю… нічого не знаю…
Зміни на обличчі дівчини помітили усі і, схоже, здогадалися, про що ми перешіптувалися. Прощаючись, Роман ще раз не проминув хлюпнути на моє щастя крижаної води. Він підійшов, обійняв нас і, по-дурному підморгуючи, промовив:
— Гарної вам ночі!
Я проводжав Ярославу додому без будь-якої надії на подальші відносини. Ми неквапливо йшли нічним містом, ласкавий вітерець ніжно пестив обличчя й розпашіле тіло, і прощатися не хотілося аж до крику. Он вже й п’ятиповерховий будинок поміж ставків, де на третьому поверсі її квартира, поріг якої я вже ніколи не переступлю…
Зненацька з боку греблі почувся тонкий протяжний свист і в небі гучно вибухнула святкова петарда. Та я не побачив її яскравих кольорів, бо через мить з жахом відчув під собою гаряче тіло Ярослави і що мої долоні незграбно притискають її обличчя і груди до трави.
— Вибач… — тільки й спромігся проказати я, підводячись і згораючи від сорому.
— Ну й реакція у тебе! – підхопилася зі сміхом Ярослава, обтрушуючи плаття. – Це ж треба, щоб отак життя привчило! Може, ти мені розповіси про…
— Я краще розповім тобі про Італію, — перебив я її.
Вона зупинилася і дивно й уважно оглянула моє обличчя, немов побачила його вперше, просунула руку під лікоть й тихо відповіла:
— Гаразд.
На вулицях вже вимкнули освітлення, і при світлі зірок ніч постала у всій своїй втаємниченій красі. Я розповідав Ярославі про моря і гори Італійської Республіки, про її чудовий, веселий і говіркий народ, про надзвичайно чуйних лікарів і наших працьовитих земляків, які чомусь там, на чужій землі, живуть більш щасливо і гідно, аніж на своїй Батьківщині…
Раптом Ярослава висмикнула свою руку й вигукнула:
— А давай скупаємось! — і, не чекаючи на відповідь, пурхнула до ставка, що вже спав під горою у місячному сяйві. Вона скинула з плечей сукню, і та сповзла білою великою змією у притоптані босоногими дітлахами кульбаби та грицики. Повільно, насолоджуючись теплом нічної води, Ярослава зайшла по груди і повернулася до мене.
— Тебе колись зваблювала ставкова русалка?
Я й сьогодні бачу в снах як приєднався до неї, вкрив поцілунками п’янке дівоче тіло й закрутив у паморочливому танку́ під насмішкуватим місяцем, що безсоромним розпусником підглядав за нами, ховаючись поміж нічних хмаринок, і увінчував моє казкове кохання міріадами яскравих зірок…
***
Шість років по тому на мій телефон прийшло повідомлення: «Buona sera! Come stail? Ти ще пам’ятаєш свою нічну русалку?»
Я прочитав, усміхнувся і промовчав у відповідь. Екран мобільного телефона блимнув другим меседжем і одразу третім: «Невже ти забув твій день народження, коли ми кохались у місячний доріжці нашого ставка?», «Чому мовчиш? Я живу зараз в Італії, і переді мною на столику знаєш що? Ніколи не вгадаєш! Чудове італійське морозиво джелато «Бачо», що по їхньому — «поцілунок». В ньому і шоколад, і горішки! Воно трохи щільніше від нашого і охолоджується набагато повільніше. Ти не повіриш, але його виготовляють виключно вручну, і я його обожнюю! Може, якось заскочиш до Італії? Я тебе з радістю пригощу, тобі теж сподобається!».
Вона писала так, неначе ми тільки вчора попрощалися і завтра маємо зустрітися знову. Немов і не було поміж нами отих років, коли я мучився, дзвонив, карався, днями чекав її біля під’їзду, де вона тоді промовила до мене: «Здається, я закохалася… Передзвони, будь ласка!» — і зникла…
Телефон полежав хвилину мовчки і раптом знову блиснув повідомленням. Воно було таким, немов його надіслала зовсім інша людина: «Мовчиш… я просто хочу вибачитись… три роки тому я вийшла заміж. І знаєш що смішно? Чоловік старший від мене на двадцять вісім років, уявляєш? Він дуже хороший, добрий і надзвичайно щедрий. А я чомусь все частіше згадую оту теплу ставкову воду і сліпучий відблиск золотого хрестика на твоїх мокрих грудях. Дарма тоді я не погодилася взяти його у подарунок, зараз би клала під подушку і бачила б у снах свою молодість, своє кохання…»
Я аж заплющив очі від болісного щему, бо знову відчув ніжний дівочий поцілунок на своєму кривому рубцеві під ключицею, той перший поцілунок, з якого розпочиналася та казкова ніч…
— Андрію, досить розмовляти по телефону! – пролунав з дитячої кімнати веселий голос дружини. – На тебе чекає Афродіта!
Я аж здригнувся, згадавши, що саме це ім’я чомусь обрала Оксана для нашої донечки, усміхнувся: «От жінки! І як у них це виходить?». Я поспішив до кімнати, став навколішки коло ліжка і ніжно розцілував донечку.
— Хто там дзвонив, тату? – простягнула вона до мене рученята.
— То королева країни морозива цікавилася, як ти себе поводиш, — відповів я, поправляючи ковдру.
— А чому ж вона не зайшла до мене, щоб побажати доброї ночі?
— Бо її країна знаходиться на іншій планеті, тож часу у королеви було всього хвилинка. Але вона обіцяла обов’язково навідатися до тебе, коли у неї буде відпустка.
— А це скоро?
— Дуже. Королева навіть попередньо пустить небом яскраву зірку, щоб сповістити про свої відвідини. А ще вона пригостить тебе смачним морозивом.
— Це добре… — промовила Афродіта вже крізь сон, — я на неї чекатиму…
Я поцілував донечку і дружину, загасив світло й вийшов на балкон. Золотавий місяць втаємниченим спільником визирнув з-за пухкої фіолетової хмаринки і змовницьки підморгнув, немов на щось спокушаючи. Та я йому не відповів.
Через хвилину прийшло останнє: «Я потім часто питала себе, чому у нас не склалося, адже ти шукав мене, я знаю. Та я втекла, бо злякалася свого почуття, твого віку, суворих маминих слів. Все сталося як грім, як блискавка… А тепер при згадці про ту ніч мені на серці стає гаряче і щемливо. Я б нікому не повірила, що кількох годин досить, щоб покохати на все життя…
Ти ще раз вибач, але… але якщо захочеш, то можеш написати мені або подзвонити. У мене великий косметичний салон, тож чоловік не читає меседжів. Я б могла стати на все життя твоєю справжньою Афродітою…»
Це вже було занадто! Я закрив повідомлення і, старанно натиснувши на червоний прямокутник «видалити», стер цей номер назавжди.
Я вже знайшов свою Афродіту в житті, а в пам’яті… а в пам’яті про ту чарівну ніч нехай залишиться лише зваблива ставкова русалка, казка мого минулого кохання…
27.06.2020