Оповідання

Отам, попід Боярським лісом — старий цвинтар. Та кожного року на ньому з’являється стільки рядів уквітчаних могил від щасливого життя нашого, що можна, зрештою, вважати його новим; і свіжі ями вже підібралися майже впритул до чепурної алеї, де кілька років тому були висаджені рівними рядочками худенькі яблуні й вишні.

Цього року перед поминальним днем я приїхав сюди в той час, коли вони вже вкрилися першим білоцвітом, від духмяного медового запаху якого паморочилася голова. Я розклав речі, перевдягнувся та й захотів перекурити. І от здуру взяв та й загадав: «Скільки цигарок буде у пачці — стільки років мені сюди ще вдасться приїхати!» Відкриваю пачку — а їх там усього три. Ото, думаю, загадав!

Виходить, що всього три роки маю ходити по землі. Усміхнувся я гірко та й подумав про себе: «От як дивно людина влаштована! Яким би життя не здавалося тяжким, скільки б болячок тебе не роз’їдало зранку до ночі, а все ж таки життя — чудова штука! І чим далі — тим більше воно чомусь подобається, хоча справж— нього свята в ньому з роками стає все менше й менше».

Попорався я, присів на лаву перед обелісками перепочити та й став роздивлятися рідні обличчя на пожовтілих світлинах, пригадуючи по черзі кожного…

От бабуся, її могилка перша зліва. Усе життя санітаркою в гос— піталі пропрацювала. У війну, було, додому забіжить в скривавленому халаті на годинку, погодує дітей, попестить і знову до операційного столу, й асистує, асистує, аж поки не поточиться. Одна-однісінька підняла трьох дітей. І хоча їй тоді у військкоматі у будь-якій допомозі відмовили, — бо чоловік, бач, пропав на фронті безвісти, — вона поставила дітей на ноги, двом дала вищу освіту, а сама чи їла хоч колись досхочу — невідомо.

Поряд — її донька, моя матір. Тут самим словом «матір» усе сказано. В ньому увібране все моє життя: й перші дитячі радості і хвороби, безтурботні часи школярства, пожиттєві невдачі й перемоги. І все це жило в її безсонних ночах, щирих переживаннях, безмежній любові. Вона й тут немов мирить свого чоловіка з тещею, яка, правда, рідко з ким сперечалася за життя, та все ж, на жаль, не було між ними отого справжнього порозуміння, бо характери ж були в обох!.. Краще промовчу. Добре, що хоч зараз змирилися.

А ось батько… Сільський хлопчина, який у дитинстві марив небом. І таки став військовим льотчиком у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році! Все пере— ймався, що не встиг збити жодного фашистського літака. Орденоносець вже

за мирного часу. Мені завжди подобався його орден Трудового Чер— воного Прапора — згусток чесного життя й невтомної праці, турботи про людей і цілодобової відбудови зруйнованого війною підприємства з тисячею робітників, яке сучасними провладними «патріотами», що наказали той «комуністичний» орден зневажати, вже по-злодійському порізане на металобрухт і все розпродане, розкрадене…

-Пробач, батьку! Зараз тобі, мабуть, поставили б у провину той орден, бо це, бач, сьогодні не патріотично. А я вважаю, що це повна дурня тих, хто заради власного політичного піару не хоче розрізняти хороше від поганого. Горнуть усе державним бульдозером до забуття: і те, що було героїчним, і те, що було дійсно злочинним.

Крайнім після батька, як ото і має бути гідному чоловікові, лежить дід. Кілька років тому його останки знайшли пошуковці в окопі під Києвом та й поховали з пошаною отут, майже поряд з дружиною, поставивши на пам’ятнику червону зірку на тонкій арматурині. Не гранітна стела, звичайно, які зараз ставлять і достойним людям, і вбитим у розбірках бандитам, та ця посріблена фарбою пірамідка із зірочкою, чомусь мені так лягла до серця, що іншого пам’ятника, який би краще відповідав пам’яті діда, я й не уявляю. А от чи вбили його у Другій світовій війні, чи у війні вітчизняній — то, мабуть, різниці для його вдови, яка залишилася одна з трьома дітьми, гадаю, ніколи не було.

І от підсипаю я могилу діда й бачу: йдуть стежиною поміж могил троє хлопців і збивають якоюсь залізякою ті зірки, що де-не-де на вершечках пам’ятників червоніють. Підійшли й до мене. А я взяв лопату напереваги, як ото, мабуть, дід колись гвинтівку, та й кажу їм, дивлячись прямо у вічі:

-Зачепите зірку — вперіщу лопатою. От нехай що мені потім буде! Хто зневажить діда — того так і рубону по дурній голові!

А головний з них давай кричати:

-А чого це ти комуняк-окупантів захищаєш? Це вороги України! Зрадники!

Подивився я на нього — а він прищавенький такий, маленький, як отой молодий півник: дурний, проте задерикуватий.

-Це мій дід, — кажу, — він народився на Україні, воював на Україні й був вбитий на Україні у бою з фашистом. То кого ж він зрадив? Кого й кому продав, що ти прийшов ганьбити пам’ять про нього? Ти й сам зараз живеш тому, що були такі, як мій дід, якого вбивали тричі! Спочатку осколком німецького снаряда, по— тім вже в окопі фашисти багнетом кололи, щоб пересвідчитись у його смерті, втретє ті падлюки зі спецзагону НКВС, які зірвали з усієї полеглої роти гільзи з прізвищами та адресами, щоб солдати залишилися невідомими, а їхні сім’ї допомоги не мали від держави. І от зараз ще ви хочете їх вбити? Вчетверте?! Тепер вже я цього не дозволю, нехай це буде й мій останній бій! Ви нічим не кращі ні за тих гітлерівців, ні за НКВСівців, бо як оті цвинтарні щури, здатні воювати лише з мертвими! Йдіть звідси від гріха!

Забурчали вони щось поміж себе, загелготіли, та все ж пішли геть і більше до могил із зірками не підходили.

А я сів на лаву, видихнув важко, аж із хрипом, та й потягнувся тремтячими руками до цигарок, щоб перекурити, бо усього калатало від тієї палкої промови.

Дивлюся — а пачка наполовину повна. Що за чудасія? Хто це так жартує зі мною? Оглянувся округ — десь поодаль кілька жінок бур’яни біля могилок прополюють, огорожі фарбують, а ближче нікого й немає. І відчуваю раптом, що на душі все заспокоїлося, усим тілом немов тепло розлилося, а на обличчі усмішка аж засяяла: ще повоюємо!

Перерахував цигарки — ого! Аж чотирнадцять! Яке щастя!

Перехрестився я на могилки, попрощався з рідними, вклонився кожному, а дідовій фотографії ще й пальцем ласкаво пригрозив:

«От жартівник!» Та й пішов собі через алею до машини, весело наспівуючи.

А білі пелюстки все сипалися і сипалися на плечі, й немов щось промовляли до мене на тій мові, на якій гомонять усі Божі створіння, що не знають людських слів. А, може, це так ласкаво розмовляли зі мною ті, які тепер вже живуть лише у нашій пам’яті, і яких ми завжди з любов’ю згадуємо вдячним словом…

2018 – 2019 рр.

Сергій Саєнко