Сучасний український поет і громадський діяч Сергій Сіваченко вдається до поетичного осмислення своєї доби.
Трагічна доля революцій
* * *
«Як класно бути українцем:
Тямущим, справжнім, без лапок!»
З-під успадкованих руїн це
Співзвуччя лине до зірок.
Народна ж вищість – у корінні:
Гнучкому, мрійному, в диму.
Ми – українці! Ми – відмінні:
Несхожі, якісні тому!
Хоча й набились зайві справи
До торби млявих поколінь.
Летять роки – стоїть держава.
Байдужі зсунули у тінь.
Тож годі мірятися клято
Своїм завзяттям уві млі!
Творімо світло, наче свято,
Для Богом даної землі!
Вона в’юнка. Усіх полащить,
Хто пуповиною приріс
До витоків. Земля найкращих
Не любить слабкість навідріз.
Тому двигтить, стинає, креше
Стійкого духу моноліт,
Аби забулося, хто перший
І хто останній. Кожен слід
На стежці в напрямку держави
Неоціненний. Знаймо всі!
Хоча не кожного прославить
Продюсер зоряних часів.
Проте й за другорядні ролі
Майбутнє дасть безцінний приз:
Засліпить Кремль і Капітолій
Ота, яку тягнули вниз.
Її наймення – Україна
Нових людей, нових чеснот.
Ніхто не всадить на коліна!
Вона – стійка! Стійкий – народ!
* * *
Трагічна доля революцій та повстань,
Мов хижа фурія, крадеться за народом.
Пожежі тухнуть. І стонадцятий горлань
З трибуни затхлої романтиків розводить.
Месії разові торочать про едем,
Хоча по шию вкоренилися у пеклі.
І згубну лаву розливають, наче джем,
Ідею розквіту затоплюючи в Геклі.
Було б усе далекосяжнішим, якби
Дивились вгору у ході до перемоги.
А так збирали нагороди, мов гриби,
Немиловидно витріщаючись під ноги.
Когорти тупились до нижчого чомусь,
Бо срібняки ближчали сито під ногами
І брались легко, як піддубник або груздь,
Пустоти стійкості формуючи між нами.
Тому хитається нащадкам заповіт
Від тих, хто в болісній борні злягли, померли.
Перечекати доведеться скільки літ,
Щоб лава правди залпом хлинула з Говерли?
І поспікала всіх, хто думає навпіл:
Собі – найкраще, а державі – потеруху.
Усіх, кого не напоумив Чорновіл
В новій історії до зречення і Руху.
Тоді горітимуть пройдисвіти, мов хмиз!
Дніпро ревітиме, змиваючи лакеїв!
Печерські пагорби позбудуться мармиз
Безвольних, як в останній день Помпеїв!
Вціліють кращі. Хто гартується в жарі.
Хто крізь безвихідь не боїться одіссеї.
Між них відродяться мужі-поводирі,
Що буде й завидки невтомному Мойсею.
* * *
Болить за тих, хто вірив і погас
Без підписів, ретельного погодження.
Болить за тих, хто випередив час
На дещицю. Розстріляне відродження…
Не любить циферблат людей-стовпів,
Що дужчі, ніж бридкі обійми дійсності.
Таких, хто не спиняється напів-
Дорозі. Непохитні особистості.
Ми зубримо історії урок
Про волі розтерзання люциферове.
Та осягти до вічності стрибок
Не здатні Підмогильного і Зерова.
Далекий спуск поржавлених курків
Здається понадземними примарами.
Криваві скроні болісних років
Сховались за Досвітніми Драй-Хмарами.
Давно схолов наваристий Куліш
І сивина прикрилася Косинкою.
Так просто! До банальності! Бо ми ж
До витоків рвемося із затримкою.
Сьогодні пропиваємо талан
Без згадки про Загули з Буревіями,
Без Вороного лету на таран
З обплетеною струпом безнадією.
Уже не манить обшир Хвильовий
І піч буття не потрають Коцюбою.
Сучасник – сучий син ото такий!
Метається між зрадою та згубою!
Каструє совість, наче і не знав,
Що в сорок літ запізно стати класиком.
Що сплячка затискає, мов удав,
Безвольний люд і ним єхидно ласує.
* * *
В смаглявій криївці чотири старезні берданки,
Сімнадцять набоїв і кінчений часом пістоль.
Пожвавлена варта від сутінків і аж до ранку,
Допоки не вчує зозуля таємний пароль.
Підхопить його крізь густий партизанський чорноліс,
Стократ перевірить, всотавши найтонші тони.
Й відправить в туманне майбутнє новітні паролі,
Аби прокидались від трансу прийдешні сини.
Аби ворушились в уявному лоні безпеки.
Бо ворог не спить. І вицілює слабкості крап.
Аби не товкти життєствердної єдності глеки
У пошуках марних ілюзій та разових зваб.
Волає повстанець крізь вічність юрбі м’якотілій:
«Не зраджуйте землю, що наскрізь омита в крові!
І тужтесь щодня, мов несхитні бійці у підпіллі!»
Бо слабкість миттєва тамує в собі вікові
Страждання. А потім імлисте блукання тим лісом,
Де брат-українець країну твою рятував.
А ти для розваги здіймаєш картонові списи
Й біжиш з поля бою під натиском сірих роззяв.
В глухому куті не зарадять гарячі багнети.
Колоти потрібно сьогодні байдужість, пиху!
Бо й Бог помагає, коли непокірний єретик
Чіпляє штандарт боротьби на своєму даху!
* * *
Реве Московія, мов звір!
Зіпає несвідомо!
У шию впився, мов вампір,
Проукраїнський томос.
Застав зненацька, як тиран
Не дожидав атаки.
Той з горя вижлуктив стакан
Та зойкнув: «Паки, паки!»
Бо канонічність не велить
Невірних матюкати.
А ладан зрадницький курить
В кадилі ренегатів,
Котрі потурили до ніг
Усі духовні скрепи,
Що били Київ, мов батіг,
Іще за часів Мазепи.
А зараз Кремль оторопів,
Єпископи дуріють
Й облазять бороди в попів
Від слів Варфоломія.
Вже й Леніна збудив Морфей
В червоній усипальні.
Бо в українців все о’кей!
Вони – автокефальні!
А Дума думає, куди б
Анафему накласти,
Аби не меншало садиб
Кирилової пастви.
Та кожен рух фіксує Бог.
За все буде відплата!
Москва впаде в духовний льох,
Щоб врешті-решт сконати.
* * *
Пошарпали уприпуст панські ярма
Хребет історії. Зігнули досхочу.
Такі діагнози… Така народна карма
Й землі, що стала культовим плацдармом,
Де легко розігнатися мечу.
Ох, скільки тої лжі у манускриптах
Про совісне братерство ворогів!
Усе – брехня! Ну, де хоч правди крихта?!
Всі звикли до агностиків своїх-то.
Та істина виходить з берегів.
Ну, звісно ж – несуттєва, недоречна.
На нас лежить минувшини тавро.
Однак не надломився наконечник!
Наш спис цілує ворога статечно –
Крізь шкіру, межи м’язи, під ребро!
Бо ми… Бо ми окріпли від пороків,
Пророків іменуємо на Ти,
Керуємо мільйонами потоків.
І руки лиш розставимо у боки,
Уже дошкандибавши до мети.
А поки – час для праведної праці,
Аби сполоти фальш, як той бур’ян,
Аби наділ знайти свій поміж націй.
І не сидіти в пишному палаці,
А спрагло засівати правди лан.
Настане день – достигнуть вічні зерна,
Наллються справедливості плоди.
Ми вхопимо щодуху долі стерна
І скинемо за борт усе мізерне.
Майбутнє скаже нам: «З роси й води!»
* * *
Вона стогнала болісно. Ще б пак!
Судомами підкошувались ноги.
Лягала у суху стерню навзнак.
Дочасні, несподівані пологи…
Незвіданістю відбирався слух,
Приреченістю віднімало мову.
Без догляду умілих повитух
Просочувались слабкості спадкові.
Горлав шалено в небі чорний крук,
Всесильно накликаючи негоду.
А з лона після розбрату та злук
Відходили крізь степ дніпровські води.
Безкрая плоть з бескидів та рівнин
Здригалася, пашіла без упину.
І вивергала на п’янкий полин
Народжену у муках Україну!
Крізь круговерть гірких поневірянь,
Голодоморів, безкінечних воєн,
Падінь у ворушку прадавню хлань
І дихання під заспаним конвоєм.
Благала матір: «Люди, поможіть!
Сама не зможу дати лад дитяті!
Знесилили повинності чужі,
Зурочили перевертні трикляті!»
Та геть не кожен кинувся на клич.
Лиш обрані уздріли породіллю
Й себе батьками тихо нарекли
Без гордощів, надмірного весілля.
Завзято засукали рукави
Без доводів «не знаю» чи «не вмію»,
Сповили чадо духом віковим
І, наче молока, дали надію.
Це їм болить за кожен хибний крок
Своєї України. Але віра
Повчання силить. А завершує урок
Молитва – без осяжності та міри.
* * *
Вивчав фен-шуй, а вивчив – карате.
Мистецтвом точності незручно захищати
Своє помешкання, коли вар’яти
Щоразу зазіхають на святе
Ім’я землі, з якої проросте
Ще не один чубатий каратист,
Котрий вирощував роками живчик чуба,
З на серці татуйованим тризубом.
Він має гордість, бачення і хист
Тримати слово, лінію та спис
Наперекір теорії умов,
Непереконливо озвучених знадвору.
Голосувалось. Назбирався кворум
Для внесення рішучих постанов,
Аби здавати Батьківщині кров.
У рідну землю. Без переливань
Тієї крові із пустого у порожнє.
Що з хворим поділитися й не можна.
Тому ж і розривається гортань
Від щему! Від знекиснених зітхань!
Тому і сполучає Шаолінь
Дипломатична вісь з Михайлівським собором.
Відчує карате каратель скоро,
Як вдарить вище миршавих колін
Та нижче пояса йому прудкий загін
Із оселедцями на черепах,
Що всі єдиноборства хутко компонує.
Бо за парканом подих звіра чує.
Гопак стає в пригоді у боях,
Щоб ворогу натанцювати крах.
* * *
Осколкове. Отямився – шпиталь.
Продовжилось життя по волі божій.
Медсестри, головлікар на сторожі
Без повідомлень з перших шпальт.
Хоча на камуфляжі всілася медаль,
Як відкуп за недбальство поколінь,
Як докір за стосунки надто ніжні.
Побачив і безруччя, і безніжжя,
Казав прощальницьке «амінь»
Над побратимами, немов «цвірінь-цвірінь».
Бо душі піднялись, як качечки,
Сполохані пижем на полюванні.
А хто у зграї перша, хто остання?
Тут розрахунок не гнучкий:
За відлетілих виставляються свічки
На пам’ять. А поранення – фігня!
Очухається крижень у шпиталі.
І далі – до прокурених реалій
Без облікового звання.
Лише поставте у шеренгу навмання!
Потрібно ще помщатись за своїх,
Від кого недослухав анекдотів,
Коли сиділи в миршавому дзоті
Й тлумили недоречний сміх,
Вчиняючи війною виправданий гріх.
* * *
Країна-прірва, глибоченний льох
Для з пантелику збитого народу.
Країна, де гламурний напівбог
До раю підпускає за дрес-кодом.
Країна, де відвертість в почуттях
Рахують рідше, аніж курс валюти.
Країна, мов сантиметровий цвях,
Якого прагнуть молотом зігнути.
Країна – мов невдаха-супермен:
Хваткий до всього. Та підводять сили.
Країна з сіножатями імен,
Яких борня жертовна підкосила.
Країна – наче збірний робесп’єр:
Вождів вбиває – й сам одразу ж гине.
Країна без докучливих манер.
Заручниця… Проте усе ж – країна!
У карцері нових світобудов
Шукає не союзників, а свідків.
Ті бачать, як в Дніпро стікала кров,
Як з рук Донця знімаються відбитки.
Це там конвойник в’язку загубив
З відмичкою від безлічі кайданок.
Бери! Знімай! Звільняйся щодоби!
Тривож своїм завзяттям кожен ранок!!!
Звільняй свідомість від жалю та втрат! –
Повчає всіх покривджена країна.
Горлає відчайдушно! Б’є в набат!
Чекає невгамовності від сина!!!
Хоч блудний він, та мусить вберегти
Усе, що потерзалося віками,
Поклавши, як опору, під мости
Між світлою майбутністю та нами.
А ще – перерубати навідліг
Двозначного буття гордіїв вузол,
Що хльоскає країну, мов батіг,
Та тягне в згубні унії й союзи.