З досьє «ЛУ»
Сергій Таран — український письменник і науковець. Народився 1969 року в Києві. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, а також з відзнакою — магістратуру Університету міста Амстердама (Нідерланди) за фахом «Політологія». Довгий час працював журналістом, згодом займався дослідницькою й лекторською роботою в низці університетів і наукових центрів в Україні та за кордоном. Захистив дисертації у Київському національному університету ім. Т. Шевченка та в Академії Гуманітарних Наук ім. Олександра Гейштора (Польща).
***
У кожній крапці
Нічного міста
Ти побачиш світи
Загорнуті в морок
Всесвіту
Кожна крапка —
Це пил,
Який носить
Під ногами Бога.
Кожна крапка
Це я
І ти…
Ми
Станемо
Сірими
Метушливими
Людьми…
Завтра зранку.
СТАТИСТИКА
Між мною і нею —
дві дороги,
дванадцять суддів,
одинадцять хризантем
дві ненаписані книжки
(одну з яких пишу зараз),
вісім пропущених дзвінків,
тисяча мідних ниток на вітрі,
тринадцять недоговорених тем,
сімнадцять річок, сорок два мости,
триста тридцять три невиспані ночі,
триста сорок вісім кілометрів відстані, —
І одна —
Ти.
* * *
В українських селах
Ті, хто ходять по воді
Не святі.
Вони не мають крил,
А мають вудки для зимової риболовлі.
Крига під їх кроком ясніє кришталем,
А перегар пахне як ладан
Подивись, на їхніх обличчях —
Дороги до неба,
А в кишенях — срібні гачки.
На них вони чіпляють
Земні меридіани,
Молитви та гнійних хробаків.
І ловлять душі риб,
Які заблукали
У сільському озері.
* * *
У травневих ночах,
Хмільних дотиках,
Мелькотінні облич,
У вежах на прірвою
Вона шукатиме —
Сімейного затишку,
Спокою,
Визначеності ліній,
Передбачуваного стабільного щастя —
Лише заради того,
Щоби потім
Часто мріяти
Про свіжі ночі…
Дотики
Хміль
І запах конвалій.
* * *
Провісники весни —
Це бито скло і купи сміття.
Бачиш, зі снігу
Проступають абстракціями,
Скопійованими
З кабінету психолога.
На них потім
Виростуть перші квіти,
Залишаться відбитки листя,
Акварелі дощів
Замалюють
Чиїсь сліди.
* * *
У фавелах заміських гаражів,
де паркани цегляні
навесні
тхнуть пилюкою,
бузиновим цвітом і котами,
Петрович ховає старий «жигуль»,
закрутки і вирізки з газет.
Він пережив падіння імперії,
майдани і приїзд тещі,
готується зустрічати світову катастрофу,
споглядає далекі хмарочоси й дощі,
медитує їдкими словами,
поштовими горобцями
шле листи в Шаолінь,
Далай-ламі позичить свою куртку
і гайковий ключ на 9.
* * *
Прокурений сніг
Товчуть машини,
Дерева чорні
Дряпають черево
До сірої крові.
Квартали,
Стіни,
Стежка масна.
Чавкають черевики,
Дзеркалять калюжі.
Це — весна.
* * *
Після дощу
Смакує вечір
Відвар фіалок.
Дим
Вологий
Гортає вітер.
Принишк павук
На гроні винограду.
Звук
В’язне,
Час
Спинився
Відпочити
Біля
Хати.
* * *
Під мостом Патона
не тече Сена.
А течуть
срібні
привиди
наших
паперових
вітрил,
що не доплили
до моря.
Неплетений тобою
на Купала
вінок —
на пісок
виносить
вода,
разом
з пляшками,
випитими
не нами.
Хвилі валунами
не біжать
від мене
до тебе.
Лише
туман
лягає
тобі на плече.
Така любов
у нас
тече.
* * *
Безробітні актори
роздають
випадкові усмішки —
квитки
на свої спектаклі.
У мряці кав’ярень
відточують
як пускати сльозу.
При першій можливості
тренують
міміку, пластику
і постільні сцени.
У офісах, магазинах, салонах
визбирують
сюжети для драм,
переймаються чуттями,
і бігають
вулицями
у пошуках
своїх
режисерів.
* * *
Під п’ятизірковим небом готелей
у бронзі пісків Єгипту
поховані
мумії дрібних фараонів.
Їх ховають від часу гуттаперчеві жриці
у махрових халатах,
мажуть тіла їхні медом й багном
із Мертвого моря.
За паркананом із охороною
для мумій
все включено —
катафалк з аеропорту, басейн з підігрівом,
сім рушинків (окремо для ніг),
варені риби, йогурти, фрукти,
алкоголь —
на вечерю й сніданок,
й одноразові капці для сауни.
Тіла мумій,
заслинені потом,
напхають харчами і втомою,
обваляють в піску, підсушать під сонцем,
процедури пропишуть, як каже Амон й прейскуранти.
Клеопатра місцева,
обколота компліментами й ботоксом,
пахне морем, смертю, і кремом з лаванди,
розкаже, що у тому сенс життя фараонів,
щоби відпочити від нього,
не поспішати нікуди,
не робити нічого,
не думати ніц —
горілиць
валятися у номері,
у стінах однакових й прісних,
на яких
не повісиш ніколи
фотографії з сімейних альбомів.