Безсумнівно, був і задум Господній на те, щоб саме у жовтні запросити до «Літературної світлиці» «Галичини» відому прикарпатську поетесу із села Каменя на Рожнятівщині Лесю ШМИГЕЛЬСЬКУ. Двері нашого медійного проєкту відчинилися для яскравої мисткині слова якраз напередодні її світлого листопадового перевалу життя – 50-річчя від дня народження.
Активний, самобутній, розмаїтий і цікавий літературний простір сформувався у рожнятівському Підгір’ї. І формують його не лише члени Національної спілки письменників України: Любомир Михайлів із Рожнятова, Наталя Данилюк із Перегінського й Ольга Парадовська з Лецівки. Тут живуть і працюють також інші талановиті письменники, котрі наразі перебувають за межами чи й на порозі НСПУ, а деякі з них вже мають у своєму набутку й по кілька книжок. Це зокрема Галина Пухта, Марія Федорів та Володимир Борович із Брошнева-Осади, Володимир Кондур, Ольга Мацьків, Надія Бардяк, Любомира Василечко із Ціневи, Світлана Діденко з Рожнятова, о. Дмитро Халус із Берлогів, Надія Грицків, Мар’яна Король, Богдана Пілецька, Наталія Волошин, Ярослав Люльчак із Перегінського, Ольга Коцан з Небилова, Наталія Кривун та Зеновія Смик з Ясеня. Свого часу голова Рожнятівського літературного об’єднання «Горгани» Любомир Михайлів означив письменство Рожнятівщини, зокрема його літстудійний вияв, «симфонічним оркестром». А особливо увиразнився цей простір слова за останні десятиліття завдяки творчій діяльності Лесі Шмигельської, яка, на моє переконання, нині грає в ньому одну з перших творчих скрипок, вважаючи поезію своїм Небом на землі.
– Лесю Василівно, Ви вже багато років й оберігаєте скарбівню українського слова, і водночас примножуєте її своєю творчістю… Звідкіля у Вас оте замилування словом?
– Ще маленькою, не вміючи ні писати, ні читати, я часто ходила з мамою в поле біля рідного села. Мама часто згадувала, як я дорогою любила розповідати історію про розмову колоска із землею та сонцем: «Ти йшла, маленька, говорила, а я слухала, і по мені мурашки проступали – я думала собі: а звідки це?». Мене у дитинстві більше виховувала бабуся Магда, бо молодший брат часто хворів і мама вимушена була з ним ходити лікарнями. Саме бабуся – воєнна вдова, яка до самої смерті не скинула чорної хустки, була моєю першою вчителькою. У криївці в 50-х роках минулого століття на бабусинім обійсті підірвали себе через зраду наші хлопці-вояки, тож вона все життя носила жалобу. Бо годувала та доглядала їх, а також часто виконувала доручення зв’язкової.
Бабуся як вчителька була дуже строгою. На її «уроках» не було так, як нині, коли одну літеру діти у школі вивчають довший час. Вона не мала часу багато разів пояснювати. Тож за тиждень науки я вже повноцінно читала буквар, бо дуже хотіла навчитися. Відколи себе пам’ятаю змалку, я завжди робила якісь записнички, де занотовувала віршики про песиків та котиків, про небо і хмарки тощо. Любила щось видумувати, а перші свої проби пера відкладала в шухляду. Аж у старших класах у Петранківській ЗШ І-ІІІ ст. (тепер ліцей. – Авт.) я вперше почала себе проявляти на людях – писати вірші-присвяти чи вірші-вітання друзям чи до шкільних свят…
Директор Богдан Джуган, пригадую, дуже мені за те дякував. Я почувалася не дуже комфортно і зручно, бо хотіла бути як усі діти. А після заміжжя у моїй творчості був довгий час мовчання. Діти, проблеми… Але згодом, 2008 року, на згадку дітям я видала свого первістка – збірку поезій «Поцілунок літа», яку назвала б книжкою для родини. З її рукописом спочатку звернулася до Любомира Михайліва, як порадила та допомогла мені теперішня директорка школи у Камені Надія Полицька. Вона спонукала мене й організувала зустріч. Любомир Львович підтримав, сказав, що якийсь промінець поезії у книжці є. Запитав, чому не відвідую літературну студію в Рожнятові. Я пояснила, що не насмілююся, бо почуваюся ніяково серед дорослого творчого товариства.
На той час активними представниками літстудії вже були, крім Л. Михайліва, й поетеси Ольга Парадовська та Галина Пухта. І для мене пан Любомир став надійним творчим дороговказом. А вихід у світ першої книжки поезій став миттєвістю щастя. Звісно, сьогодні я дивлюся на неї трохи із сарказмом, бо розумію, що то були перші кроки в юні й молоді роки. Та тоді ми всі почувалися щасливими – чоловік Петро, донечки, батьки, родина… Вони підтримали мене та радили творити і далі. Я взялася до роботи. Так перша книжечка, хоч і була вінцем моєї дитячої й юнацької наївності, водночас стала й потужним стимулом іти далі й писати, а не придушувати творчість у собі.
– Наскільки я зрозумів, у школі не було якихось літературних гуртків чи студій?
– Не було. Але коли я ще навчалась у сьомому класі Камінської ЗШ І-ІІ ст. (нині це гімназія. – Авт.), Л. Михайлів заснував у Рожнятові літературну студію «Горгани». І моя вчителька світлої пам’яті Юлія Кукурудза кілька разів возила мене туди на заняття, а також надсилала мої вірші до районної та обласної газет – «Нові горизонти» і «Прикарпатська правда». Саме пані Юлія благословила мене на поетичну працю, стала моєю покровителькою чи, точніше, творчою опікункою, хоч була вчителькою географії.
– Мабуть, я не помилився, коли як і Любомир Михайлів, назвав Вас однією із перших скрипок у потужному симфонічному оркестрі «Горган». Адже Ви свого часу доклали великих зусиль для відродження літературної студії після деякої перерви в її діяльності, а також за мистецьку якість Ваших поетичних творів…
– Так, відновлення роботи студії, яка тепер стала літературним об’єднанням, було моєю ініціативою. Відтак цю ідею підтримали колеги по перу.
А значною подією у моєму творчому житті стала свого часу зустріч у Рожнятові з відомим літератором світлої пам’яті Павлом Добрянським. У нього тоді, після втрати сина, був важкий час. І вони з дружиною сприйняли мене як свою дитину. Ми дружили сім’ями, часто зустрічалися в Івано-Франківську чи Рожнятові. Завдяки спілкуванню з Павлом Казимировичем у мене з’явилися впевненість у собі, світло й тепло у душі – то його школа. Він познайомив з багатьма цікавими людьми, а мій рукопис книжки поезій «Тепло незвіданих доріг» надіслав відповідальному секретареві НСПУ Петру Зосенку.
Тим-то П. Добрянський ширше відчинив переді мною двері в літературний простір. Я почала критичніше і відповідальніше ставитися до своєї творчості. Попри все дуже підтримую доцільність роботи різних письменницьких згромаджень на Прикарпатті. Особливо такі спільноти потрібні початківцям, щоб і підтримку відчути, і своїми первомостами поділитися. Бо бачу відчутне зростання творчих набутків колег по перу безпосередньо в «Горганах». Літературні об’єднання – це не пережитки минулого, а насущна потреба для розвитку молодих обдарувань. Бо навіть членство в НСПУ – не самоціль чи стеля для творчості, а щонайперше стимул і велика праця. Для мене головне у творчості – людина та її внутрішній світ. Участь у «Горганах» мене надихає й спонукає до роботи, а не вивищує. У кожної творчої особистості, на мою думку, має бути свій Парнас. А літературна критика нині дуже потрібна, щоб усвідомлювати своє справжнє, а не надумане місце у літературному просторі. Кількість надрукованих книжок поезії ще не робить їхнього автора поетом.
– Чи Вам пишеться під час війни?
– Я переконана і підтримую того, хто перший сказав, що коли гуркочуть гармати, музи повинні звучати гучніше. Тільки так. Світ добра завжди перемагає й перемагатиме. У всі часи і віки, попри біль, сльози і смерть, звучало та жило слово. Слово – то потужна зброя. Нині воно підносить дух і возвеличує наших захисників на фронті.
Як поетеса я прихильниця громадянської лірики. Та сьогодні мовчу: не пишеться. Може, так я дослухалася до давніх порад відомої поетеси Галини Турелик, яка казала не силувати себе, якщо не пишеться. Бо то буде поезія без душі. Але розумію, що писати треба. Патріотичне слово літераторів сьогодні дуже потрібне Україні. Поезія для мене – моє Небо, але не десь там високо за хмарами, а той земний мікросвіт, у якому живу, працюю і творю, ті люди, про яких пишу. Моє Небо біля мене і довкола мене. Хочеться писати про щось світле, добре і позитивне – без смутку, журби і печалі. А у моїй поезії, на жаль, завжди багато смутку. Але у своїй творчості стараюся триматися Світла. Людина на землі, її місце і роль у цьому світі – нині головні теми, чи тематичне осердя, моєї поетичної творчості…
Після розмови з поетесою Лесею Шмигельською на її осінній життєвій «стежці до Бога» я зрозумів, що у поезіях цієї мисткині слова з бойківського Підгір’я творча справжність за роки не змаліла, а проступає тепер так виразно, як і колись, – у камінському полі від її емоційних дитячих оповідок, коли маленькою дівчинкою вона тупцяла з матір’ю дідівськими ланами і дивувала її своїм несподіваним талантом. Бо щоразу мурашки починають неспинно по тілу бігати, коли читаю поезії Лесі Шмигельської. І немає на те ради – і не хочу, а просто смакую та насолоджуюся її словом. Тож наведу принагідно кілька її строф зі збірки «Листокод»:
***
Ти прагнеш свободи, до посвіту пнешся,
Тобі і світанки, і померки милі,
А зорі – не зорі, небесні озерця,
І хмари – не хмари, а білі вітрила.
І що тобі вітер? Ти вільна, пташино!
І що тобі світ цей із макове зерня,
І що ті тривоги, і що та людина –
Такі з високості мізерні-мізерні.
Небесна співуне, горни своє небо,
Хай кожна зірниця відчує тепло.
За щастя мені бути б небом для тебе
Чи в миті негоди для когось крилом.
***
Зірки, як достиглі малини,
Шляхи, як старі молитви.
І дихає вітер полинно,
Між сосен, що мов хоругви.
В сльозі, між рядків, у дорогах
Лишаю себе молоду.
Ця осінь, як стежка до Бога, –
Іду…
З творчої метрикиЛеся Шмигельська (Варварук) – українська поетеса, членкиня НСПУ. Закінчила Калуське училище культури і мистецтв та ПНУ ім. В. Стефаника. Працює шкільною бібліотекаркою у селі Камені Рожнятівської територіальної громади. Лавреатка літературних премій: імені Марійки Підгірянки (2015), Василя Стефаника (2018 р.) – за збірки «ПроСвіт» та «Осанна осені», імені Анатолія Криловця (2020), Ярослава Дорошенка (2020) та ІІІ Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича. Відзначена дипломами літературних конкурсів, членкиня ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, заступниця голови Рожнятівського літературного об’єднання «Горгани».