За результатами Всеукраїнського конкурсу «Таке воно – кохання!», публікуємо твори переможців. Перше місце посіла Софія Довжок — юна авторка з Києва. Перемогу Софії приніс твір «Вишневий янгол».
Вона була моїм янголом. Я тоді ще не знав, але відчував зовсім поряд, на відстані кількох летких подихів, у напівдійсності-напівсні чиюсь присутність. Щось незриме огортало теплими обіймами, коли серце полонив холод, щось розділяло моє щасливе піднесення в ті сповнені сяйва дні, коли тіло втрачало вагу і жадало злитися з вітром, закружляти пустотливим вихором листя, зметнутися в заквітчану хмарками височину і засміятися в обличчя бетонним нетрям.
Навесні, коли ліс ставав квітучою гаванню шелесткого смарагду, я любив зануритися подалі в хащі, прокладати собі шлях між дерев, туди, де, можливо, не ступала ще людська нога. Інколи здавалося, десь у верхів’ях, падаючи з небес, дзвенів сміх. Її сміх. Однак тоді я думав лише: «це вітер шелестить у кронах», «це щебечуть птахи». Хай навіть так, не знаючи, не відаючи, я любив цей сміх. За те, що окриляв, за те, що напоєна пахощами фіалок, конвалій, перелісок просторінь підхоплювала переливи смішинок, бриніла, тихенько шепотіла мені про радість існування.
Вона була зі мною всюди, завжди. Із того самого особливого ранку, коли крізь калейдоскоп соборних вітражів я дивився на світ: на барвисті клаптики, що зшивав дідусь-час в осінню, затишну, надушену дощами й багаттями матерію дійсності. Вранішнє сонце, маючи по-літньому пустотливий запал, пускало у вітражі промені, немов школяр – паперові літачки. Запорошене повітря із присмаком ладану та мирту повітря оприявлювало ці промінці, так що кожен, хоч трохи мрійник, мусив спробувати: «А чи можна до них доторкнутися?» Я сягнув долонею ниточки світла зі срібними порошинками в ній. Ниточка, здалося на мить, лоскотнула подушечки пальців, вітаючись. Я, трепечучи від свого відкриття, торкнув іще раз, але вона більше не озвалася. Тоді, благоговійно підвівши очі, прослідкувавши за золотавим струмком до вишини, з якої він спадав мені до рук, я побачив пурпурове скельце вітража – оперене рукою майстра крило янгола, джерело промінця. Моє волосся лагідно скуйовдив вітерець – хтозна-звідки він взявся у соборі. Вдерся у Божу обитель по слідах запізнілого прихожанина чи прудким котом стрибнув на підвіконня крізь відчинену шибку на крилосі? Хай там що, а він ніс на крилах аромат вишневого цвіту, ніби не хлюпотлива осінь була, а лагідно-тепла весна.
Відтоді ледь відчутний у повітрі ягідно-п’янкий дух квітня не відступав. Він ховався у запахах вулиць, притлумлювався ароматом татової кави чи змішувався з яблуками маминого пирога, але ніколи не зникав зовсім. Потрібно було лише знати, що він є десь тут, поблизу, зробити кілька глибоких, уважних вдихів і переконатися: мій квітень зі мною. Зі мною у вирі золотистих осінніх крон і темних каштанів, у білосніжній, мерехтливій, мов найкоштовніше каміння, зимовій метелиці, у радощах п’янкої весни і в пекучому сонці літа!
А бувало й так, що супив чоло неба Перун й обтяжені рідким кришталем хмари вивергали свою ношу додолу. Колишучись від дощу, вікно цілували гілочки берези. Я відчиняв шибку, визирав назовні, випростував руки, ловлячи холодні сльози неба, і в ніс мені вдаряло свіже дощове повітря зі знайомими пахощами весни.
Інколи сльози текли і моїми щоками. Я не раз зашпортувався, падав, злякано відступав назад на дорозі життя. Проте я любив його завжди і цілком. Воно запаморочувало мене, захоплювало, підносило. Я був його палким прихильником, його безнадійним, доведеним до безумства коханцем. Моя душа ніколи, ні на мить не припиняла любити земне існування…
***
Ні, я зовсім не янгол. І народилась я не на небі. Не знаю дороги до раю, не знаю навіть, чи рай – не вигадка мандрівних менестрелів, що стирають підошви об каміння земних шляхів, оспівуючи казку та мрію.
Пам’ятаю морок навколо, пам’ятаю, що доти була частиною чогось більшого, болісного, огидного, колючого. Воно пропалювало мене наскрізь полум’ям сорому, топило у гіркоті діянь, і я, немов жертва сипучих пісків, намагалася вирватися, та не могла, бо ми були одним цілим.
Потім моя пекуча, як сонце пустелі, і похмура, як земні надра, темниця розсипалася тисячею отруєних уламків. Одним із них була я – маленьким, наполоханим, мов капустянка з крильцями-пелюстками, тремким шматочком душі, який нарешті відчув себе вільним.
Стражденні миті ув’язнення в людському тілі залишилися позаду, і я пурхнула у височину. Решта уламків, затремтівши перед спокутою, перетворившись на порох, звіялась у небуття. Їх не стало зовсім. Я була єдиним незаплямованим клаптиком цієї тлінної душі. Ніхто не вказав їй, пропащій, шлях до неба. Я мусила повернутися до землі людей. О, наскільки інакшою постала вона переді мною!
Овіяна свіжим вітром вільна просторінь! Я шугонула вниз, промчала над усміхненими дахами будинків, що ловили сонячних зайчиків, шелеснула кронами тополь, застрибала пружними, як виноградна лоза, дротами й побачила зненацька… тебе. У барвах вітражів, мов у казковому дзеркалі, я вловила погляд юнака, закоханого в життя, зовсім, як я.
Собор був величним, стрімким, граційним. А в його вікні видніла маленька тендітна постать і зеленими смарагдами очей намагалася осушити чашу дійсності до останньої краплинки, всотати в себе всі її чари.
Мені здалося, ці очі здатні побачити навіть мене. Сонце запускало у вітраж промінці, й одним із них, золотистим струмочком, ковзнула досередини я. Так затишно було впасти прямісінько тобі до простягнутих долонь!
Твої очі на мить заіскрилися, але я зрозуміла, що ти все-таки не міг мене бачити. «Байдуже», – подумала, крутнулась радісним вихором навколо нового знайомого й вирішила бути його вірною супутницею.
Тепер кожним днем ми насолоджувалися разом. У зелених переливах твоїх очей відображалася чистота душі. Переживши хвилини суму, ти не втрачав цього сяйва. Ранки вітав так натхненно, ніби щоразу – вперше. Завмирав часом посеред шляху, забувши про все довкола, й милувався заходом сонця, як справжнісіньким дивом. Навіть мені, коли сиділа на худорлявому плечі або кружляла поряд, було чому навчитися у твоєї щирої любові – любові до життя.
***
Напевно… не можна кохати так одержимо. Найдорожче силкується покинути нас найшвидше, утікає, залишаючи невагомий поцілунок на прощання, і зникає без вороття.
Мій дух слабшав. Я думав тоді, що зникне і мій янгол – лише часточка екстазу життя. Думав, що, тліючи останніми поривами жаги, щодалі більше згасаючи, каганець мого серця втратить усе до останньої усмішки, до останнього змаху крилець метелика. Я боявся, що весь мій світ – світ малахітових крон, легковажних вечірніх вогнів, літніх світлячків і сонячно-кавових світанків – цілком замінять мені янголи з крилами білих халатів. Я боявся, що безжальні лампи з променями-голками ультрафіолету, і спирт, і хлор, і йод, що пекучими їжаками лоскотали ніс, задушать любий спогад вишневого квітня.
Проте моя весна залишалася зі мною. Вона навіювала затишні мрії-сни, дмухала теплом своєї душі на мої змерзлі крижинки рук. Пірнаючи у вікно пестливим променем-пальчиком, вона розгладжувала зморшки на моєму насупленому чолі. Вона не відступала навіть тоді, коли бридке потойбічне кошеня запустило кігті мені до горла, даючи видобути голосу не більше за зболене, тихе хрипіння. Запахи вбивчих для бактерій і моєї душі дезінфекторів уже майже здобули перемогу над подихом вишнецвіту, та я не сумнівався, що вона поряд.
***
Одного дня я відчула, що рідне мені серце почало стомлюватися, уповільнювати звичний веселий ритм. Твоє тіло слабшало, мов квітка, що відцвітала, подарувавши світові всю свою красу. Я шаленіла від безсилля. У відчаї я металася поміж штукатурених стін твоєї в’язниці, порожнечу якої не могли заповнити ні люди, ні меблі, – ця в’язниця замінила тепер моєму хлопчику цілий світ.
Знову настала осінь. Відбували у вирій перелітні птахи. А в тебе крил не було. «Це наша пора, – шепотіла я, примостившись поряд, на краєчку ліжка. – Пам’ятаєш? Наш великий вітражний калейдоскоп осені? Може, це в ньому тоді загубилося крихітне скельце, якого так бракує твоєму серцю».
Навколо снували білі халати, а ти лежав, звертаючи очі до неба за вікном. Сяйво у цих очах одну за одною губило іскорки, твій голос дедалі слабшав, ставав тремкішим день по дню.
І ось настала та ніч. Тюль відкидав мереживну витинанку тіней углиб нашої з тобою невільницької обителі. Мерехтіло хвилями вогнів місто. Ледь долинав, немов шум прибою, гамір людей та машин і джазовий маніфест рояля з кафе навпроти.
Це був суботній шторм асфальтованого океану. Скоро він почав стихати, заспокоювати високі хвилі електричних вогнів, доки не занурився в нерухому темряву. Її появи ти завжди так боявся, але однаково раніше заснути не зміг.
Зненацька у мороці щось блиснуло. Одна за одною почали виринати зірки. Вони ковзали банею неба й витинали хвостами іскри. А була ж бо осінь. Хіба не диво для осені? Та я відвернулася від вікна й розітнула поглядом темряву кімнати. Моїм дивом завжди був ти.
Я знову побачила у твоїх очах сяйво. І хоч воно було лише відображенням зірок, мене сповнила радість. Слабкою рукою відкинувши ковдру, ти підступив до вікна. Кучері безнадійно сплуталися, з-під піжами визирало білосніжне плече. Не відводячи очей від видива, ти сперся руками на підвіконня, не маючи досить сили, щоби твердо стояти на ногах.
У тобі знову зажевріло життя. Зірки шугали в просторінь, а кутики твоїх губ тремтіли в щасливій усмішці.
І я подумала: якщо заради тебе навіть вони, далекі небесні світила, обирають горіти в небі коротку хвилю, спалюючи самих себе, невже я, найближча до тебе, не здатна зробити нічого?
Зорепад скоро згас, а ти, відчувши раптом слабкість власних м’язів, повернувся до ліжка. Тепер тебе не долатимуть кошмари, тепер, мій любий, ти спатимеш безтурботно. Адже я нарешті знаю, як замінити загублене скельце. Пробач, що змусила так довго чекати. Ні про що не тривожся.
Наостанок скажу: я щаслива. Бо коли ти прокинешся назустріч молочному світанку з карамельним півколом сонця, твоє серце знову стане вільним, як птах. І в ньому житиму я.