Степан Григорчук. Монолог бійця

Степан Григорчук

902

Україно моя…

Спрага в пісках находить живло,

Туга небом гострить крило.

Мрія на камені жне зело.

А де страшна і проклята, темна, глуха плита,

З-під котрої рідне слово стогоном доліта?

Пошук за обрій несуть літа,

На праслов’янських липах — музика золота.

Я знову лечу до тебе,

Я знову хилю чоло,

Перед порогами дому, де спопеліло зло.

Кров’ю за все за плачено, —

За солод і сіль. За корінь. За джерело…

Україно моя, тисячолітня бджоло,

Ти в серці моїм пребудеш, поки не скліплю повік!

А хліб, що мене гостила,

Я материнським нарік.

Нектар хай ляже в чарунки,

Вином хай заграє сік;

Хай мудрим достигне медом

Твій тисячолітній вік.

Людина…

Нещаслива людина —

Випав сніг,

Глибокий, як гріх,

М’який, як пампух,

Біло-біло навкруг.

Немає охоти

Йти на роботу.

Сидітиму дома

Скільки — невідомо.

Бо ж випав сніг, —

Не видно доріг,

Не видно начальства.

Серце, не печалься,

Хоч тобі й боліло…

Випав сніг,

Немов вві сні,

Як біль білий.

Випав сніг

І ще паде

Над ріднокраєм…

І хто йде —

До мене повертає,

Ніхто не минає,

Ніхто не мине.

Хоч люди мої руки

Більше люблять ніж мене.

А вище білого поля

Змерзла тополя,

А вище поля — сива криниця

Цілющою водою

Людей напуває,

Та мало хто знає…

Маленька криничка у полі,

Чия ти, дитинко, прозора?

Яка твоя доля?

Предковічна нетеча,

Після холоднечі

Хоче вільно дихнути,

Заспівати. Твоя вода

Чиста і бігуча…

Ой, да… да… —

Вода.

Вода з-під явора на кручі.

 

Барвінкуйся земле

Богдану Володимировичу Тимофійчук,

орендаторові землі, який дбайливо обробляє землю.

Відшуміла вереснева злива,

Грім-громило за горами, здаленів,

Напилась дощу врожайна нива

Після затяжних спекотних днів.

Вижато пшеницю яровиту

Золото щире серпневих нив,

Бо хоч трохи треба відпочити

Після довгих труднопливних жнив.

Благодать земна і праця й руто-радість

І ковток блакитнодонної води

З батьківської студні і музики грайте

Всім, хто в цьому світ молодий.

Барвінкуй, земле, й барвінкуй

Нашу думу й пісню на зорі,

Нашу юність не прошиту дзвоном куль,

Й дівчину, що стала на поріг.

Дівчино моя, в’юнкий барвінцю,

Пісню і любов мою напій,

На землі цій сонця і краси по вінця,

Лиш те сонце зберегти зумій.

Бережімо ж серце в золотій короні,

Щоби наш барвінок не осліп.

Щоб на наших, золотих, долонях

Щебетали діти і світився хліб.

Защебечуть! — і новий барвінок,

У віки простелять — не в журі…

Щоб нарвали й правнучки на вінок

Українського барвінку на зорі.

Щоб не рили хлопці траншеї й окопи,

А житами колосивсь козацький степ,

Щоб Вкраїна — житниця Європи

Хлібом-сіллю стрічала гостей.

 

***

Орлик рубав москалів напролом

На чолі з Петром І-им,

Взяв його під Чернівцями в полон,

Той підкупив турків-вершників

І вони його визволили за гроші.

30 років гетьмана відважного

Переслідували сатрапи Петра,

Хотіли вбити його чорти вражі,

Але самі зазнали крах.

Зазнали крах, бо мали страх.

 

***

І земля не овдовіла,

І чорнобривці йдуть до хати,

і мак, і син, і рідна мати

є.

І лебідь взяв на білі крила

милу,

і явір сонце

з Дніпра п’є.

Й зозуля там літа кує.

 

Не розлучайтесь

Не розлучайтесь, не розбивайте

Сім’ю і серце, і ясен світ.

Згоряє хутко життєва ватра,

А ми на варті лиш кволий цвіт.

Не розлучайтесь… Не розсівайте

Дітей по світу — не зберете.

Вмійте прощати — і дарувати

Коханням іншим — воно святе.

Не розлучайтесь, бо надто швидко

Прийде розлука, остання — та,

Звідки кохання вже більш не видно

І не напишеш дітям листа.

 

Монолог бійця

Племіннику Ігорю Левицькому, учаснику АТО.

Люба, я йду добровольцем в АТО служити,

Бо Україна в огні, і кров’ю стікає Донбас.

Я буду з тобою, кохана, жити й любити,

Доки смерть не розлучить нас.

На сході Вкраїни гримлять канонади,

Кожен день втрати, ненависть і біль,

Серце моє не охопить зневіра і зрада,

Навіть у вирі кривавих подій.

Де кожен крок важливий, крок убік — ризик,

Збочив і прощавай, життя.

На Покутті весна. Зацвіли нарциси,

Це юності нашої квіти.

Квіти любові — не помертя!

Серце моє не охопить зневіра і зрада,

Навіть у вирі кривавих подій.

І буде відплата московським гадам,

Буде переможний наш бій.

 

***

Ми зустрілися знову після розлук

І занімієм збентежені нахлинутого щастя,

Ми поговоримо потисками рук

І порозуміємося жестами.

Це мить невідворотна і єдина,

У мене є Ти, а в Тебе — Я,

Все буде в нас, як всіх — родина,

Діти, робота, друзі і сім’я.

В святій молитві Матері Терези

Утерло сонце любов рукавом,

Іде — риплять як світ протези,

Іде натхненно святкувать Різдво.

Шлях починається з сузір’я Оріона.

Сузір’я перед Тебе. Не заблукай тайком,

А в небі самотують камертони

І літо вишиває матіоли хрестиком.

Сад напина білих дерев вітрила,

До Древа Світів пливе щомить,

І яблуня, що здійметься й полетить.

 

***

Від Джурова до Косова

Дівчата

Любощі оберемками носять

З білих хат,

З перелазів,

З чорних дібров

І жартом не вб’єш дівочу любов.

Ось іде собі скрипочка — молода та вродлива

Попри вишите в хрестик дівоче серце,

А то стільки сяйва, а то стільки дива

Розсипано всюди з золотого відерця.

Хлопці ідуть залицяльниками і князями

Та збирають те диво вогненне у рушники,

І розриває смичок перед ними весільні брами

І хлопці мотають дівочу жагу у клубки.

Нитка за голкою, голка вперед, —

А на устах дівочих кришеться мед —

На вірне подружжя, на добре здоров’я…

Будьмо із ружами!

Будьмо з здоров’ю!

 

Синичка

За вікном темна нічка

І я чекаю поки ранок

Відсуне запону неба

І жовтогруда синичка

Скаже мені:

Ців! Ців! Ців!

Уцілів!

Мабуть, прилетіла вона

З зелених країв.

І вона знову повторяє:

Ців! Ців! Ців!

Жди, мовляв, з неба

Гінців.

Може, вони розкажуть

Більше пожовклих аркушів

Твоїх віршів.

Листочки неминучої людської осені…

Темряву ночі змінювали

Сліпучі блиски сонця.

Ранок яскраво-білий.

Синичка лунко обізвалося за віконцем.

І я подумав: мамина душа прилетіла.

 

Рубаї

Надходить осінь. Я заосінився,

На скронях срібний іній, появився,

На серце благородний смуток ліг

Може тому, що в жовтні народився.

 

***

Вечірній легіт сон-траву колише

Цвіркун порушує вечірню тишу.

Гудуть хрущі, і бджоли й биндяки,

Поет під їхнізвуки вірші пише.

 

***

Парчевий одяг поскидали клени,

Колись в них було листячко зелене.

Життя звеличене правицею Творце

Нехай буде вовік благословенне.

 

***

Пречисте Богородице — Діво Маріє!

Твоє ім’я в моїй душі зоріє.

Ти породила нам Спасителем Христа

Котрий, як сонце, наші душі гріє.

Моя Царице Преблага. Моя леліє,

Допоможи мені втілити мою мрію,

Під Твоє покровительство постань

Ф йти шляхом Любові, Віри і Надії.

Я хочу під Твоїм священним омофором

Допомагати всім знедоленим і хворим

Так, як це робив святий Варфоломій…

Допоможи мені, Пречисто Божа Мати,

Як ти інша на поміч січовим стрільцем й козаком завзятим,

Візьми під свій покрив Вкраїну і її людей.

 

***

Красу так яро серце спогляда,

Красу землі під пензлем травня,

А те, коли весільна молода

Чільцем веселковій в хлопця справа.

Чи як в ріці висрібнює вода,

А в ній нуртує дівчина чорнява —

Така, що з кручі глянеш — і біда!

А що подієш? Плавай собі, плавай!

Краса — то є краса. І врода — нагорода.

Спасибі, дівчино, за мить тую, за все,

Світліше стала річка серпневода.

Спасибі й річці, що тебе несе,

Й що можу теж пірнути в ці щасливі хвилі,

Що лоскотали білі перса й губи милі.

 

Горять свічки на серці України

(Пісня)

Горять свічки на серці України

І на могилах героїв горять,

Горять свічки, як ніч так день, нетлінні

Полум’ям синьо-жовтим майорять.

Приспів:

Могили Ваші барвінкові,

Ми згадуємо Вас повсякчас,

Ми не забудем вас ніколи

Ваш слід, як той вогонь, не знає.

Стоять в строю вояцькім ветерани,

Упівці мужні й січові стрільці.

Свята земля лікує людські рани,

Лікує час… Герої — молодці.

Ми пам’ятаємо всю Небесну Сотню,

І непохитних воїнів АТО,

Які життя віддали за Вкраїну,

Ніхто з них не забутий, ніхто!

 

Це для вас, рідні люди

Це для вас, рідні люди, в карпатській сторонці

Підніму золот кубок, наповнений сонцем,

Це для вас, для людей, дорогі земляки,

Я засвічу, засвічу завітні зірки.

Хай повсюди всім людям на білому світі

Буде сонячно-людно, буде людяно-святло,

І собі на дорогу теж сонце візьму,

Синє сонце свободи, що зборе пітьма.

 

Франкове листя

Росте Франкове листя,

Пише Карпатам листи золоті,

Вміє прощати, боїться пострілів,

І не кидає на могили ядерну тінь.

Місяць у срібних стременах

Молотить колосся стозерне,

За любов не карає оленів,

І не обвуглює землю.

Таке то тепер поліття —

Чаркується дощ із дощем

Кришталевим дзвінким століттям,

Що хрестить огнем і мечем.

 

***

Коли іде при місяці людина при отаві,

Навколо тіні голови її аж золотиться яснота,

Іскряться та й іскряться сяйва золотаві,

Мов голова людини справді золота.

В такі хвилини відчуваєш свою Святість,

І відчуваєш Святість рідної землі,

І дякуєш, що створена вона не лиш для Свята,

А для трудів, громів весняних і жалів,

Що ти — її оновлення краплина,

Її зоря, і сонце, і дитя,

Що ти людина — людина є людина! —

Безсмертний паросток її життя.

 

***

В білому пологовім будинку

Сяюча стерильна чистота.

Там явила диво світу жінка

Урочиста, чиста і свята.

В сяючій палаті жінка в болях

Народила в муках немовля,

Підняла дитя в біленькій люлі

До небес, неначе янголя.

Народилась нова світла радість,

На губах дитячих — сміянці,

Білі стіни, білі простирадла

І життя червоні рум’янці.

Білі стіни, білі простирадла

В білому медсестри, лікарі.

І калина руки простирає

До вікна у відсвіті зорі.

Радість незбагненна і бездонна,

Миготить в очах Молочний шлях,

Юна жінка, як свята Мадонна,

Із малим дитятком на руках.

Щастя народилося. Христини…

Нова радість стала, як зоря,

Народилася на світ людина,

Торжествує небо і земля.

 

Ви знаєте…

Ви знаєте:

Це дуже весело —

Іти за плугом,

Котити яблуко у кошик,

Чи рятувати від передчасної смерті

Людей,

Що плуг

Одвічно тужить

За веснами,

А яблуко боїться кошика —

Але йде,

А людина:

Якщо в неї друг

Ніколи

Не загубить весел

І в нелюдяність —

Не впаде.

Це весело, дуже весело

Бути людиною

Серед людей,

Бути присутнім

При сонячним проміннім,

При мертвім камінні.

Це весело, весело

Побачити себе

В колисці,

У літаковім крилі,

У дитині,

Такій схожій на тебе,

Як дві краплини води,

Як дві сльозини життя і надій.

Це весело, весело

Бути в турботах,

Бути з людьми

У тузі.

 

***

Як гарно під Києвом-градом

Заквітло жито зелене.

Жито…

Життя —

Це радість,

Радість благословенна.

Дивлюсь у високім небі

Жайвір злітає над житом.

І бачу в сузір’ї Лебедя

Зорю, що зійшла над світом.

Вітер зорю полоще

Як синьо-жовтий прапор

І чую я Пам’ять площі

Тривожну і горду, як Правда.

 

***

М’ятою бризнуло,

М’ятою,

Поманило до матері.

М’ятою, м’ятою

Ще й черкнуло по серцю

Карпатами.

М’ятою, м’ятою,

А у лузі грілись

Дівочі літа:

І була молода

Мати…

М’ятою

І смерекова хата.

 

Синові Юркові

І сонячне пірце впаде на Дунай,

І небо зачепиться за борозну,

І не стуманіє в залізі мій край

І пролісок візьме в долоні весну

Й чебрець обвожніє у білому світі

Дівочим вінком і весільним стоном,

І синім долом піде собі вітер,

І матір зустріне його за селом.

Так нині і завтра по двору, по полю

Й роса не пілотці — у сонці зійде,

І поцілунок, як місяць уповні,

Осяє обличчя твоє молоде.

 

Покуття рідне

Покуття рідне, мрій моїх євшане,

Осінній в’яне лист — твоя ж душа не в’яне,

І не зів’яне — сонцем процвіте.

Досвітньою зорею над світом встане,

Потомкам явить Слово вічне і святе.

Я вірю в це, як вірю в Україну

І у покликання вселюдне у будучині,

Я вірю в це і в своїй вірі не зломлюся, не згину,

Бо справжня віра зеленіє і в огні.

Євшане мій, ти пахни і ятри серця

За тисяч миль, одірваних від тебе,

Світи їм із мого весільного чільця

Під правдою чужою й чужим небом.

Ти вій на них своїм вкраїнським семибарв’ям,

Зорею над колисками моїх братів далеких сходь,

Нехай вони до тебе тягнуться жадливими губами —

Й вовік не позабудь свою віру й свій народ.

 

Рушниками, рушниками

Рушниками, Джурове, рушниками,

Та ключами гей журавлиними…

Серце ж не камінь.

Упаду — зійду на камені

Гроном калиновим.

За калиновим гронцем — сонце,

А за сонцем ненька заплаче.

Подивися, Києве, в золоте віконце —

Ген у полі чистому

Ворон кінь твій скаче.

Скаче він, скаче, скаче до мене,

Аж з-під копит його камінь золотий в’ється.

Дзвонять на ньому золоті стремена,

Дзвонять, ой дзвонять у моє серце.

 

Встаю, матусю

Встаю, як джміль, дуже раненько,

Коли ще бджоли мирно спали,

Крізь сон матуся — «Спи, рідненький»,

Ще треті півні не співали.

Встаю, матусю, встаю, ненько,

Бо вже з Києва — «Ще не вмерла…»

І в срібну хату соловейка

Дивиться рослина, як перла.

Встаю матусе, встаю, нене,

Бо он вже вишня листи пише,

Зіркам Тбілісі, бельгійським кленам,

І жайворонками з-під Парижа.

Вітаю, матусенько, бо треба

Світ здоровити з любов’ю,

З пташиною, що міря небо

Тасьмою жовто-голубою.

Встаю, матусю, бо на віях

Денного шуму рій роїться,

Бо джміль вже крилами повіяв

Й сховався у подолок квітці.

Там ніжний хоботок довгенький

Встромив у серцевину квітці,

Щоб випити дар солоденький —

Нектар по золотій краплинці.

І полетів за сотні метрів

Квітучим полем, щедрим садом

І запилив, за три доби до смерті,

Там кожну квіточку-принаду.

Встаю і я, бо в деннім циклі

Й моя рука щось, певно, важить,

Бо дощ на синім мотоциклі

Везе у царину ромашку.

Встаю, бо встала вся родина

І заспівали пальці в праці,

Встаю, бо кличе Батьківщина

Устами вранці.

 

***

Сонце встає раненько,

Вмивається біленько,

Щебече,

Носить Україну,

Наче хустину,

Зіллячко моє.

 

***

Весілля одгуляв барвінок

І визволив себе,

Бо ж за вітчизну

Кожен дзвонить, аж болить,

І в серці бджоли ще не відгули.

 

***

Зозуляний льон зеленіє

З-під снігу, з-під снігу.

А за льоном барвінок

З усіх українок,

Земле моя.

Половецьке жито не половіє,

І несуть тобі віно,

Несуть тобі віно

Посли з усіх чотирьох сторін.

Несуть тобі віно,

Стають на коліно

І сіють калиною на весь світок.

Земле моя, Батьківщино, Віно!

Ніхто тебе не образить, ніхто!

 

***

Не відв’яжеться від мене квітка

Та дрібний дощ,

Ранок одігнав воронів геть назад,

А Софія золотих дітей

Додому повела.

І мова тихо-тихо

Стала коло серця хати.

 

***

Любіть життя у радості і горі,

Любіть життя в труді і боротьбі,

Людину смерть уб’є, але не зборе,

Якщо вона зі смертю стане на двобій.

Любіть життя…

Добро добром віддячить

Й любов любов’ю обдарує вас.

Любіть життя нестримно —

Так неначе

Його ви бачите в останні раз.

 

Життя під нашими скальпелями

Хвора планета щемить і болить,

На серці й на сонці затемнені плями,

Але пручається і стугонить

Життя під життя під нашими скальпелями.

Атмосфера доби натужно трясеться

Від закликів до безбожних проклять,

І рветься від болю натруджене серце,

Вулкани ненависть клекотять.

І хлопці на грішній землі марно гинуть,

Смерть викошує кращих, як у війну,

А наша спасителька і берегиня

Переживає шекспіріаду страшну.

Відкритий Чорнобиль щемить і болить,

Планета обпечена — зяюча рана,

Але пручається і стугонить

Життя під нашими скальпелями.

Земля українська щемить і болить,

Ідуть на Схід нові батальйони,

І матері серце болить і щемить —

Загинув синок і щодня похорони.

На Сході земля щемить і болить,

На серці й на сонці затемнені плями,

Але пручається і стугонить

Життя під нашими скальпелями.

 

***

На городі світиться праця.

Червоні маки кладуть спати

Бджолу на красен цвіт.

Та ось прийшов промінь

У золотім шоломі

І сказав колоскові сонячного зайчика в лице:

«Мати твоя пшениця скуда у слові,

Та з нею ми пройдем в далекі далі:

Не з могилою говорити —

Землю світити,

А на ночівлю ставати в джурівській хаті,

Такій буйногривій, аж родиться

У ній сварогова м’ята,

І літаки залягли на полиці,

І слухають як б’ється у сінях серце зірниці.

А клен літає собі сизо уранці,

Де некошена роса у червоних сап’янцях

Заглядає в очі дівочій ланці

І просить, щоб до весняного грому дожила праця,

Бо ж дуб так столітньо загомонів,

І світ посилає до нас солов’їв.

 

Зажинкова

Золот-вечір і багряні рожі

Мають на вітрах, мов вогняні лелеки,

Як колиски вони — не порожні?

Як вино — моцується у глеках!

Перепілонько у житі, перепілонько у літі

Піднеси перепеля над колосінням,

Щоб ніколи не тужити, не тужити,

Не шукать на рани ліків

Україні.

 

***

Руки мої — на проліски,

Руки мої — на калину,

Провесінь. Провесінь,

І Україна.

І далі, далі — аж ген, де біло,

Де сонце сходить — черлений слід,

Щоб серце знало, несло й любило

Вітчизну — світ.

 

Кваплюся

Смерть приходить нагло і нежданно,

Бо непевний наш жорстокий світ,

І ніхто не знає, скільки дано

Білий ряст топтати у траві.

Квапимося на людяне й високе,

Бо не знаєм, що несе наступна мить,

Може лічені лишились кроки —

І життя згорить.

Квапимося до друзів у гостину,

Щоб застати ще у дома їх,

Квапимось посадити край воріт калину,

Щоб на ній почути солов’їний сміх.

Квапимося до мудрої роботи,

Що продовжує і стверджує життя,

Квапимось у майбутнього ворота

І самі ввійти й ввести дитя.

Смерть приходить нагло й нежданно,

І ніхто не зна коли впаде.

Тож найбільше щастя,

Що людині дано:

Будь людиною серед людей.

 

Танець пітекантропів

Агей! Тут є хтось чи нема,

Хто добува вогонь?

І вибігло три дикуни,

Ми!

Агей! Тут є хтось,

Хто б скомандував: «Вогонь!?»

І застрибали дикуни:

Ми!

Агей! Тут є хтось,

Хто б вогонь згасив?

Мовчали всі.

Лиш вистигала кров чиясь

У крапельках роси.

 

***

Лікарям відомо достепенно,

Як не сутність — то ціна життя…

Люди, не вмирайте безіменно!

Люди, не вмирайте задаремно,

І без болю не відходьте в небуття.

Не здавайте без борні позицій —

Тих, що суть священні на землі:

Рідний край… І слово… І криниця

З золоти відерцем на крилі.

Множмо доброту! Надію множмо!

Й множмося самі в своїм краю

Серце тільки те непереможне,

Що цупке, ненеаче подорожник

Із народом у однім строю.

попередня статтяЗагадка Стівена Котлера: чому те, що ми вважаємо “Я”, насправді є “МИ”
наступна статтяЮрій Андрухович. Пам’яті чудодійника