«Ох, дай Боже пережити цю зиму» – пісня 822 – перший вірш, яким починається «Зима в Тисмениці», останній рядок. Останнє пророцтво. Чи, може, щось таке, що несподівано прийшло в голову і не мало жодного банального пояснення, як не має примітивного тлумачення правдива Поезія.
Це тепер ми думаємо, що розуміємо; трактуємо, як підсвідоме передбачення. А тоді – 17 грудня 2014 року – в перший рік війни, що впала на наші голови підло, раптово, ми намагалися за філіжанкою кави розмовляти не про страх за майбутнє, що пожирав і думки, і нерви, а про літературу. Відтоді кожен спогад ми будемо вимірювати ланцюжком трагічних подій, що тягнеться від початку того жахливого року і нема їм кінця… Марійка несподівано сказала: «Помер Олег Лишега», і це було ще одне важке й непоправне, що досі не піддається тверезому осмисленню.
Лишега… Це вже не ім’я – це символ глибинного й автентичного, а можливо, – єдино справжнього, що здобув український модерн, і що переросло в сучасну літературну традицію. Чоловік, якого навіть той, хто знав, не міг знати, бо це – сковородинівський тип Людини, над яким не мають сили суспільні тенета й спокуси, не спроможні помістити в жодні рамки чи змусити підлаштовуватися під написані правила. Коли ти – митець задля мистецтва, Поет, заради Слова і заради гармонії поетичних рядків, якими Всесвіт говорить до Бога, чи, можливо, Бог звертається до «малих отих рабів німих» (Т.Шевченко), ти – поза світом, навіть, якщо крила періодично підрізають. «Ти людина – тебе не впіймає ніхто…».
Лишегу неможливо знати. Хіба відчувати, зачаровано вслухаючись у мелодику поетичних форм, голкою крізь серце пропускати нитку білу, нитку чорну і запах «виправи, хутра і хліба» у Тисмениці. Кажуть: «Не від світу цього», але саме цей світ не здатний вмістити багатовимірність асоціативного мислення Поета. Краще бути самим собою, ніж примітивно зрозумілим масовому читачеві.
Так, не від світу цього, бо «самотня хата хрону» існує не в цьому світі і, щоб увійти в реальність Лишеги, «стукайте до цієї хати… Стукайте – і вам відчинять», або ж «бийся головою об лід»…
У Тисмениці зима. Вічна. Вона залишиться такою, якою бачив її Олег: із дуже холодною річкою Вороною, зі снігом, якого давно не було, з очеретом, довкола ополонки, який «укляк на коліна, просить не добивати». Зима, що схожа на важкий сон і раптові болісні пробудження. Усе це – крізь серце… «Здавалося, ніщо не відірве долоні від серця…»
Коли Ти – бездомний, коли «крига над тобою, крига під тобою», можеш запалити свічку в домі очерету. Їх так багато – тих домів – під місячним сяйвом, а в житті Людини все, як в Євангелії: «Син же людський не має де й голови прихилити», і лише «неглибоко під ногами картопля / з грубими, невмитими личками янголів зітхає..»
Не знаю, чи можливо не бути самотнім у цьому світі. Тут навіть під сонцем – ніч, тут навіть улітку – зима, і мисливці нипають, перевіряючи сільця й капкани. «Вони спотворили мою пісню.. / Це була добра пісня, / але вони не зрозуміли її.. / А я ж вклав у неї все своє життя…».
Це про них, напевно… Напевно, про них! Бо якщо ти – вільний, твоя пісня не зрозуміла світові капканів і свіжопофарбованих шкір, адже шкіра журавля в небі ні на що не придатна. Цей світ б’є і мучить, і «темрява вертається в серце, на круги своя…». Залишається молитися до молодої кропиви, щоб змилувалася.
А тих, кого неможливо було упіймати, лише кілька: Сковорода… Вітмен… Антонич… Мельничук… Лишега… в домі за зорею, в хаті хрону, в домі очерету. Там все гармонійне й виважене: проростають стебла трави, блукають брати-олені, з ріки можна напитися молока і найкраща птаха – це жінка…
А тут – мисливці й зима. Вічна.
Того страшного року Марійка сказала: «Помер Олег Лишега»… Ще одне важке й непоправне, що ніколи не матиме сприйняття і осмислення.
Дай, Боже, нам пережити цю зиму!
