З нової поетичної книжки
Чуєш, мамо, я мала би буть голосною і сонячною
білоруською поетесою.
Слово до слова мала би добирать,
наче янголів в небесах добирають до раю.
Мала би стоять на трибунах дзвінкою, розхристаною,
трохи смішною і … довготелесою
у джинсах чи вишиванці — байдуже,
коли йдеться про білоруські слова,
котрі серце моє розтривожене крають.
Я мала б у мові моїй білоруській розкошувати,
як розкошують у медовому солоді,
мала би називати білоруськими словами трави і ріки,
мала би давати наймення квітам і вітру,
мала би розповідати про віковічні сосни,
що застигли в ранковому холоді
у країні озер і річок — на землі білоруській,
як на Богом забутій палітрі.
Мамо, слово оце «Івацевічі» тремтить на твоїх губах,
неначе ковток меду квіткового і гарячого.
Я не була в Івацевічах. Не знаю, чи й буду.
Але назвала би словом оцим я дитинство твоє шовкове
і згадала би твого дідуся, найдобрішого в світі,
з білоруською колисковою біля ліжка твого дитячого.
І ще би згадала прибиту на дверях, як герб пана Речі Посполитої,
тонку, немов намальовану, срібну підкову.
Мамо, все обирають на світі — і мову, і землю!
Чи ж почую я слово твоє, білоруською мовлене?
Цей акцент білоруський, як сіль чи як стигми,
проступає уперто крізь рідний твій голос:
«Це — кастричнік!» — гортаєш новий календар з Білорусі
і таке щось, як ніжність, неусвідомлене,
проступає у горлі твоєму, й волосся тобі опадає на плечі,
як жовтий посічений колос.
Мамо, в часі оцьому жорстокому і непривітному,
що усе перемелює вічними жорнами,
проступає уперто хрестиком вишивка й байдуже звідки вона —
з Івацевічів чи з якоїсь гуцульської гражди.
Мамо, мала би я гаптувати слова білоруські, слова материзни моєї ,
білим по білому чи чорним по чорному…
Скільки ніжності в горлі твоєму захриплому: «Студзень, красавік…»
Ох, мамо! Кров передається у спадок, ніжність — не завжди.
Мамо, я мала би буть білоруською поетесою,
щоби мову цю підхопити прозору, як озеро в лісі заховане,
із присмаком меду духмяної квітки черленої.
Підхопити цю мову і шепотіти слова, як на першім причасті,
слова із солодкого раю. І щоби дівчинка білоруська зойкнула,
прочитавши слова мої, наче злотом гаптовані.
Так вірують у замовляння, які тепер пам’ятають лише старі білоруски
і виспівують поночі, ставши колом, на щастя.
А пам’ятаєш, мамо, перші слова, яких ти дітей моїх научала?
Научала московською! Щось нам, мамо, таки пороблено!
А крик пам’ятаєш мій, мамо?Як задзвенів мені світ од розпачу і безсилля!
Я кричала уперше на тебе: «Діти мої говоритимуть українською!»
…Мову, мамо, таки обирають — і вільні, й невільні, й погноблені,
навіть ті, що тихіші вологого вітру, густого туману
і темних зимових поламаних снігом стебел.
Чуєш, мамо, я мала би буть білоруською поетесою…
КИТАЙСЬКЕ СЛИВОВЕ ВИНО
(романс)
Теплий стоїш, наче сонячний дощ посеред пізнього літа.
Кухлі із чорним сливовим вином нам у кав’ярні налито.
Що ж ти такий, наче спрага чи дим, що ж ти такий незігрітий
Й чом так сирітськи лежать на столі неподаровані квіти?
Давня історія, давня й сумна, як макіяж, уже змитий.
Чорне китайське сливове вино в кухлях, немов підігріте.
Літо пекельне, жагуче й тяжке. Сонце застигло в зеніті.
Літо, як велетень з міфів старих, шепче про дощ сумовито.
Квіти черлені горять на столі, стрічкою ледь перевиті.
Дивиться оком важким і сумним кухоль на мене надпитий.
Квіти горять…Так горять уночі свіжі дівочі ланіти.
Ох, це сливове китайське вино! П’єш і не можеш сп’яніти!
Кава чи кафа, вино чи вина? Мавка чи Афродіта?
Як чоловічий французький парфюм пахне несамовито.
Все уже сказано… Що вже тепер давнє нам ворушити?
Глянь, як це чорне китайське вино срібно горить оксамитом.
Пахне гвоздикою тепле вино, лавром і скошеним житом.
Ох, ці китайці! Рецепти старі. Тайна ж вина не розкрита.
Як обпече мене оком важким ця випадкова кобіта,
Котра навпроти самотньо сидить, наче дощами омита.
Тихо булавку поправлю, яка оберіга від пристріту,
Звично погладжу камінчик на ній вогкого малахіту.
Тихо пелюстку на квітах гойдне темний і змучений вітер.
Дивна кобіта повз мене пройде гордо і трохи сердито.
Ти — ні при чому. Це просто вино — чорне, неначе графіті,
Чорне китайське сливове вино, давнє і знамените.
Дивна розмова: так, наче життя заново пережито.
Перед минулим уперше стою, наче на сцені, в софітах.
Винна-невинна… Суддя — лише час. Бога не треба гнівити!
Можеш для мене ще трохи вина в кельнерки попросити…
П`ємо це давнє китайське вино, наче кагор неофіти…
Як ти умієш слова добирать, дивний мій ворожбите!
З давнього літа, неначе луна, звук долітає трембіти.
Мавка там юна і погляд її радістю оповитий.
Все там натхненне, сліпуче, легке. Небо у ніжній блакиті…
Слухай! Коли це і де це було? В котрому місті й столітті?
Я вже забула і голос, і звук. Ми із минулим вже квити.
Драма у кожного бути в душі має, щоб звідти світити.
Чорне сливове китайське вино срібним горить оксамитом.
Кинуті важко горять на столі неподаровані квіти.
… Господи Боже! Як пахне вночі серед пекельного літа
Чорне китайське сливове вино, солодко й несамовито…
Цикл «Романси»
***
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
Не ворожи, не ворожи мені
на світлому моєму імені.
І не дивись очима зимніми,
очима зимніми, аж синіми
туди, де двері нам зачинені
і час, як музика, зупинений.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
А в небі хмарами повільними
минуле пролітає тінями,
неначе шлейфами весільними,
і медом пахне, й трохи динями,
і снігом — упереміж з ливнями,
де мокрими були ми й дивними.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
Давно адреси наші змінені
і спогади запавутинені.
Й лише за темною стежиною
терпко-солодкою калиною
горять вуста мої розсміяні,
снігами білими завіяні.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
У граді темному й камінному
в повітрі теплому і тлінному,
неначе фарбою кармінною,
ім’я моє горить провиною.
Не ворожи, не ворожи мені
на світлому моєму імені!
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею…