Шановна пані Світлано, Ви щойно стали лауреаткою Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за свою потужну перекладацьку діяльність. Що для Вас значить визнання в Україні, оскільки за кордоном Ви визнана і відома письменниця англомовної прози і поезії і є чи не єдиною з України, хто зміг здолати цей важкий і тернистий шлях до серця західного читача.
Насамперед щиро дякую шановному журі за увагу до моєї роботи. Ми живемо у такі часи, що хизуватися нагородою майже непристойно, принаймні у моїй системі координат і при моєму вихованні.
Літературні перекладачі – це робочі бджоли, які літають у далекі гаї, на галявини-країни, сідають на квіти – вірші, п’ють нектар, летять додому і виробляють у себе у вуликах мед художнього слова, який ласі до цікавинок читачі відкривають у глечиках-книжках. Нові аромати, нове лоскотання смакових рецепторів. Ось у мене маршрут: українська – англійська. Вже п’ятнадцять років поспіль я намагаюсь отак літати до своїх улюблених квітів.
Так, майже 20 років тому я вирішила, що шлях до моєї літературної мети лежить через англійську мову – без транзиту перекладу, бо те і так, як я хотіла писати, не залишало надії на те, що якийсь перекладач захоче порпатися з моєю дивакуватою манерою письма. Це було також утечею від пострадянщини. Я прагнула підфарбувати англомовну літературу східноєвропейськими тематичними та лінгвістичними барвами. Може, у певній камерній мірі, мені це вдалося.
Щодо всіляких думок про унікальність: може, у такій констеляції мій випадок не частий, але наразі чимало поетів-експатів, зокрема українських, обирають англійську для творчості й досягають великих успіхів. Зокрема хотіла б у цьому контексті згадати лавреатку премії ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2005) і видавництва «Смолоскип» (2007), поетку, знану літературну перекладачку і філософиню Оксану Максимчук, із якою ми багато працювали над спільними проєктами. Її потужна збірка «Still City, Diary of an Invasion» була написана англійською і видана цьогоріч у Великій Британії та США водночас – наразі вона в епіцентрі уваги літературної спільноти.
Дмитро Кремінь становить окрасу сучасної української поезії, а його потужний поетичний голос – невмирущий. Як Вам працювалося над перекладами його віршів англійською? Кремінь – англійською – це складно?
П’ятнадцять років тому мене попросили скласти український розділ для міжнародної антології поетів післявоєнного покоління і творчість Дмитра Кременя відразу впала мені у вічі. Найперший мій досвід перекладу пана Дмитра був із віршем «Загублений манускрипт». Я дуже полюбила саме цей вірш: витончений, гострий, карколомний. Пам’ятаю, що мені для цього першого досвіду перекладу знадобився тиждень. Звичайно, це було для мене неабияким випробуванням, певною ініціацією. Я марила цим перекладом, він мене не відпускав ані за кермом, ані уві сні. Риму в перекладі зберегти дуже непросто, але можливо. Строга рима в англійській мові не обов’язкова, у серйозній поезії навіть не бажана, бо рима збереглась у сучасній англофонній літературі тільки у дитячих та гумористичних жанрах. Аналітична англійська вже наприкінці ХІХ століття вичерпала всі можливі комбінації рим, бо слова короткі, маловідмінювані, а українська мова синтетична, живе гнучкістю, тому ще римувати-не переримувати. Класичну риму в англійській мові можна передати внутрішньою, що скріплює, – і поетичний ефект буде збережено. Проте ритм та мелодія вірша мають бути відбитими перекладачем, це святе. Якщо поет аудитивно впізнає свій вірш ув іншому національному одязі, то переклад уважається вдалим. Скажу відверто, що робота над перекладами віршів Дмитра Кременя подарувала мені не лише величезну невичерпну душевну наснагу, а й потужний неоціненний перекладацький досвід.
2017 року я переклала збірку пана Дмитра «Скрипка з того берега». Пам’ятаю, що закінчила роботу якраз у день його народження, такий був збіг, він дуже радів, коли дізнався. Але публікації цієї збірки-білінгви довелося чекати п’ять років, бо така класична поезія на Заході наразі має обмежений попит. Видавництво Lost Horse Press у США під керівництвом Христини Хольберт і Ґрейс Махоні присвятило українській поезії цілу серію – Contemporary Ukrainian Poetry Series, і вони надрукували цю чудову книжку з картиною Олени Червоненко «Жайворонок» на обкладинці. Сподіваюся, у своїх блакитно-золотих поетичних засвітах цей великий майстер слова знає про публікацію його блакитно-золотої книги. Для мене трагедія його передчасного прощання з нами пом’якшується тільки радістю від того, що в 2017-му році мені пощастило з ним познайомитись особисто. Пан Тарас Кремінь, його син, нині омбудсмен із захисту державної мови, запросив мене до Миколаєва. Я дуже нервувала перед зустріччю у Центральній бібліотеці, але, коли побачила пана Дмитра, відразу зігрілася у його добротливій аурі та неповторнім тембрі його голосу, який мені нагадав віолончель. У Миколаєві Дмитра Кременя всі називали Маестро, без тіні підлабузництва, абсолютно щиро. Мене глибоко вразила природна шляхетність його манер та феноменальна літературна пам’ять, а також абсолютно невимушена, спонтанна красномовність – він нібито вишивав райдугою: це в наші куці дигітальні часи рідкісний талант. Маю сказати, що пан Тарас успадкував його від батька.
На мою думку, поезія Дмитра Кременя лишається гаразд непрочитаною в Україні. Чи не так? Але ж скільки в його поетичних рядках закладено мудрості та шляхетності, скільки світла й любові…
Зараз злам епох, і філософський, історично навантажений, багатобарвний, мереживний голос пана Дмитра значно складніше чути поколінню, розбещеному новітніми комунікаційними технологіями. Але, переконана, такі погляди на молоде покоління – старі, як цивілізація, бо література взагалі цікавила і цікавить далеко не всіх. Завжди є читачі, поціновувачі, які на літературі вчаться, оскільки це є їхньою навігацією в цьому непростому житті. Наприклад, захід щодо вшанування пам’яті Дмитра Кременя, до якого я долучилась онлайн цьогоріч узимку на запрошенням пана Василя Шуляра, директора Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти і заслуженого вчителя України. Захід відбувся в Миколаєві, проходив під час потужних обстрілів, і на цьому потойбічно жорсткому тлі школярі читали напам’ять спокійні, мелодійні вірші пана Дмитра українською, а також у моєму англійському перекладі – це мене приголомшило, вразило до кісток, до заціпеніння, це було неймовірною честю й уроком мужності від українських дітей і підлітків.
Що для Вас значить елітарна література, до представників якої Ви належите? Яка вона є і має бути?
Не пам’ятаю, щоби хоча б раз у житті сказала або подумала про це слово. Шекспір писав і для монархів, і для жебраків. І так має бути. Тобто, всі є елітою або ніхто нею не є. Втім, у сучасності ніхто не пише для всіх, бо на вісім мільярдів не вгодиш. У кожного свої смаки, вподобання, погляди, досвід, прихильність до певних тем. Коли я читаю якусь книгу, то не розумію, чи вона високочола, чи ні. Я однаково захоплююсь і Майклом Ондачі, і Казуо Ішіґуро, і Чарльзом Буковскі, і Мартіном Емісом, і Тоні Моррісон тощо. А через стилістичні джунглі у деяких знаменитих авторів не можу ось уже місяцями продертися, бо загублюю в них сюжет, хоч і розумію, що це цікаво і атмосферно-мальовничо. Є єдиний критерій, який насамперед беру до уваги: моє чи не моє. Іноді я поважаю авторів, їхні методи, хоча вони мені не близькі, але я все одно читаю кожну їхню нову книгу: це як привітати добрих сусідів – так у мене відбувається із Джоном Максвеллом Кутзее, Маргарет Етвуд або нещодавно померлою Еліс Манро. І мені однаково, чи елітарні Тед Г’юз або Дерек Волкотт, бо коли читаю їхню поезію, то відчуваю, ніби я автівка, а їхні твори – паливо, яке жене мене вперед, до виснаження, на шаленій швидкості.
Є інші випадки. Наприклад, Сільвія Плат, дружина Теда Г’юза, була потужною поеткою, яка здобула культового статусу після свого самогубства через психічну хворобу. Але Тед Г’юз націлював свій творчий ліхтар на довкілля, у його поетичних легенях відбувався фотосинтез, і той художній кисень живив англійську мову та культуру зокрема. А от у Сільвії Плат творчий ліхтар був направлений у власну середину її внутрішньої катастрофи, її болю, вона була здатна поглинати світло навколо себе. Я довго вважала, що митцю так чинити не можна. Втім, я змінила свій погляд під час війни. Саме таким потужним голосом, як у Сільвії Плат, зараз має говорити і говорить українська література. Але, на відміну від Сільвії, через біль і страждання в сучасній українській поезії проривається непереборне життєствердження, стійкість, людяність і терпіння.
Я поважаю своїх читачів, не вважаю себе розумнішою за них. Тому не спрощую їм читацького досвіду, чесно викладаю все, як бачу, і працюю над словом якомога ретельніше.
Знаю, що для письменника, який довго і наполегливо працює з текстом, дуже багато важить усамітнення, яке й дарує натхнення.
Так, усамітнення для митця – це важливий етап його роботи. Іноді, коли відчуваю в цьому потребу, вирушаю з Лейпцига до якого-небудь затишного готелю у сільській місцевості, де мене ніхто не знає. Проте такі подорожі – не тривалі у часі: бути відсутньою довше за кілька діб я не можу собі дозволити через робочі та родинні зобов’язання.
Хоча навіть доба, проведена на самоті, серед поля і лісу, дає мені вельми багато корисних літературних ідей. Узагалі, усамітнення є важливим, коли треба торувати складні тектонічні наративні лінії у романі, логічні зв’язки, узгодження часових паралелей. Коли вже є якась тканина тексту, можна з нею працювати й без суворого усамітнення, просто одній у кімнаті, скажімо. Знаєте, я по-філософському сприймаю наш письменницький труд: світові геть байдуже, чи напишемо ми нашу книгу, чи ні, бо письменників – багато.
Я вважаю, що Ваші романи – гідні екранізації. Чи хотіли б Ви побачити героїв власних книжок на екрані? Наприклад, героїв свого загадкового твору «Княгиня греблі» (2017) чи сюрреалістичного, багатопланового, з нашаруванням найдрібніших деталей «Карбону» (2020) – цієї зболеної молитви про загублену Атлантиду Східної Європи Донецьк?
Так, звісно, думаю, що всі автори про це мріють, але письменників більше, ніж режисерів, на жаль. Я завжди вклоняюся перед кіномистецтвом. У романі ти сам відповідаєш за все, це у тебе в голові, і все залежить тільки від тебе: твого хисту, дисциплини, терпіння. А кінострічка – це величезна симфонія дуже різних живих людей, взаємодія, конфлікти, фінанси, це як державою керувати. Є прекрасні екранізації. Втім, треба пам’ятати, що фільм не завжди втілює книгу так, як уявляє собі її автор. Я не знаю, чи візьметься хтось коли-небудь за екранізацію моїх книжок, але надіятися ніхто не завадить.
На мою думку, Ви – це окремий літературний материк. Як долаєте межі духовної еміграції? Що наснажує Вас на чужині?
Ой, ні, материк – це занадто, може, просто острів. Хоча Джон Донн, як відомо, вважав інакше: «No man is an island» – «Ніхто не є островом». Для таких людей, як я, не існує чужини або батьківщини у топографічному сенсі цих слів. Я півжиття прожила у Запоріжжі, а другу половину – в Лейпцигу. Проте батьківщина – це у мозку, в думках. Моя батьківщина – це моя родина, це мови, навіть ті, яких я не знаю, бо всі мови мають одну праматір. А емігранткою я була з дитинства. СРСР був для мене безмовною пустелею, чужиною, тим духовним і фізичним жахом, від якого я свого часу й поїхала геть.
Джерелами духовного живлення для мене є краса у всіх її виявах: природа, спілкування з літературними товаришами-однодумцями, антропологія, палеонтологія, подорожі до інших країн, живопис – дуже люблю експресіоністів. А ще міжнародна кулінарія – збираю кулінарні книги різними мовами з країн, де була, і відтворюю страви, які мене там уразили. Іноді прошу кухарів розкрити секрет смаколика і зберігаю шматки паперу, на яких вони швидко пишуть мені рецепт. Окремий ендорфін-атракціон – якщо юшка мінестроне вийде так, як у таверні «Мулат’єре» на пагорбі у Сан-Ремо, а кнедлик із суницею – як у ресторанчику «Ля Господа» у Карлових Варах, а долма – як у тому анталійському готелі «Дельфін», а пляцок «Естергазі» – як у тій будапештській кав’ярні «Централь». А ще, пане В’ячеславе, у мене нова пристрасть: збір грибів. У нас у запорізькому степу вони майже не росли і не було кому показати їстівні, але я завжди мріяла на них знатися. І ось чотири роки тому поїхала з родиною просто погуляти до осіннього лісу в сусідній землі Саксонія-Ангальт і нахилилася підв’язати шнурівку на черевикові, і ба! – на мене дивиться розкішний красень у помаранчевому капелюсі. Сфотографувала, надіслала українським приятелям на визначення. «Вітаю, підосичник!». Звідтоді почався «грибний університет»: нові знання, терапія, азарт ув одному пакунку – і, лишень уявіть, літературне натхнення!
Хто хоче відчути, що таке первинна, тваринна, ота безумовна радість, має знайти білого гриба. Я, наприклад, не можу стримати бурхливих емоцій. Коли ти на «тихому полюванні», ти навіть забуваєш, хто ти і як тебе звуть. Мрію коли-небудь знайти легендарний мухомор Цезаря: він росте тільки у Середземномор’ї та любить ховатися під сосновими голками. Його їдять прямо із землі сирим з оливковою олією та пармезаном на шматку хліба. Але зараз усі ці мрії у стилі Фальстафа – у морозилці, чекають на життя без війни.
Дозвольте таке непросте питання: для багатьох ця війна стала не лише власною трагедією, а й, за збігом обставин, певною запорукою літературного успіху. Проте, я щодо якості таких текстів. Як визначити справжність і оте ваговите зерно, яке й проросте у серцях небайдужих читачів і залишиться в пам’яті прийдешніх поколінь?
Це дуже етично важке питання, і я не думаю, що маю право про щось судити. Але Ви питаєте, я відповідаю.
Залишимося, наприклад, із дикими бджолами. У лісі рій, там вирує філігранно налагоджене, летке життя, усі ролі розписані природою, кожна бджола знає своє призначення. Вони вирішують стратегічні питання, голосують у разі протиріч, вирощують нові покоління, виробляють мед, прополіс, віск. Є суперечки, сварки, але є і сценарії, як їх улагоджувати. Так і триває нормальне життя рою. До речі, науковці довели, що бджоли є прототипом демократії.
І ось раптом приходить дикун із підпаленою зеленою гілкою і гидким смердючим димом починає викурювати бджіл, аби вкрасти їхнє гніздо з ласим медом. І тоді під загрозою смерті нормальне життя у гнізді, звісно, закінчується. Це і є трагедією війни. Закони етики та естетики, у результаті шоку, можуть викривлюватися, схиблюваться, правила можуть скасовуватися, бо єдиною метою бджіл стає вижити та добряче покусати того дикуна, бажано, закусати до смерті. Робочі бджоли терміново відкладають яйця бджоломаток у звичайні льотки, потім матки вилуплюються і б’ються за владу. Біологи та бджоляри знають, що яйця бджоломаток, яких висиджують ув екстренних умовах, не мають часу досхочу наїстися желе роялю і не виростають такими великими, як у мирних умовах. Зараз, під час війни, правила, критерії, вимоги, естетика, етика у всіх галузях суспільства (література – не виняток) – усе змінилося насильницьким чином через росію, яка знову намагається знищити українців та українське слово. Так відбувається, яку галузь людської діяльності не візьми. Я вклоняюся перед українськими мисткинями та митцями, які попри все доносять до світу свої твори за допомогою талановитих і відданих перекладачів. Наразі українська поезія має головною темою війну, бо це є нав’язаним агресором чорним тлом. Бджоли не можуть робити мед із згорілих квітів і трав, але у митців виходу немає, а література, як відомо, живиться війною і смертю так само, як миром і життям. Вона ферментує надзвичайний досвід війни у психіці митців та їхніх читачів, допомагає впоратися з тяжким випробуванням. Поезії в Україні зараз багато, як ніколи, бо це й один із способів психотерапії. А коли-небудь дим розвіється, старий рій відбудується і будуть засновані нові рої. Тому через багато років після війни буде зрозуміло, хто зараз має справжній мед у своїх літературних глечиках.
Митець і влада. У бельгійця Рене Маґрітта (1898 – 1967) є картина «Закохані» (1928), яка актуальна й через сто років. Як Ви гадаєте: так краще, щоб нічого не бачити – хибного, потворного, деструктивного (чи вдавати, що не бачиш) – чи має бути все-таки по-іншому?
«Нічого не бачать» митці країн, спотворених диктатурою, які або духовно зубожіли під упливом своїх диктаторів, або хочуть зберегти свої місця роботи або «статус». «Нічого не бачать» «стомлені поганим» у поки що благополучних країнах. Я спостерігаю, що там зараз попит на легку літературу, повсякденні теми, щось невибагливо-смішне. Почитаєш, і нібито «все гаразд». Я не можу нікому казати, «як має бути». Це етичний вибір, який митець робить у перемовинах сам із собою.
На жаль, зараз поняття гуманізму здебільшого спотворене. Яка роль митця саме в такий драматичний карколомний час? Він має ставати на бік слабких і знедолених, озвучувати проблеми, які є, чи просто мовчати?
Це страшні дилеми митців нашого часу, такі самі, як і дилеми всіх українців, які наразі живуть у різних колах пекла. Жахи «нуля» для військових. Холод і темрява для цивільних. Неможливість планувати щось на майбутнє. Втрата близьких на фронті. Втрата рідних через обстріли. Зруйноване житло і життя. Окупанти, які вдерлись у твій дім, рохкають, як свині, за твоїм столом, сплять у твоєму ліжку і глузують, гортаючи твої родинні альбоми. Життя у ненависній окупації. Фізичне і духовне насильство на загарбаних росією українських територіях…
Але мистецтво, переконана, має протинати ці жахливі кола, дивитися серцем.
Бійці, яких нікому замінити на фронті. Поранений солдат, який не може більше воювати, але якому потрібна медична допомога, а його тільки «відфутболюють», бо вже «використаний». Побитий та запханий силоміць у бус разом зі своїм собакою літній чоловік – трагедії нашого часу бувають розташовані на різних полюсах знедолення. Я дуже уважно стежу за цим, я знаю, що відбувається зараз в Україні. Ті, хто не витримав тиску внутрішньої дилеми – цього почуття провини перед собою, родиною, державою – а це скажене психічне навантаження! – жаху перед невизначеним майбутнім, – укорочують собі життя. Довкілля та соцмережі мерехтять жахливими історіями «нічиїх», заблукалих людей. Я думаю, що у мистецтві і для них, у певному гуманістичному контексті або композиційній топографії, знайдеться місце: не те щоб їх виставляти героями, а скоріше, спробувати зрозуміти, що вимоги часу поставили українців у нестерпну чорно-білу парадигму героїзму або зради, з якою звичайній людині важко впоратися – втім, більшість українців примудряються це долати! Висвітлення, художнє осмислення доль «духовної сірої зони», звісно, після закінчення війни, – може сприяти відтворенню нестеменного гуманізму і водночас вихованню майбутніх поколінь, принаймні хочу в це вірити.
Що Ви думаєте про роль Мойсея Фішбейна (1946 – 2020) в український культурі? Його доля була складною: хвороби, еміграція, повернення, смерть, непам’ять…
Як єврейка та українка водночас за біографією, я дуже добре розумію, яку важку долю мав пан Мойсей. На жаль, особливо єврейському митцю дуже часто люблять указати на його «місце» в культурі: ти не наш, їдь до себе в Ізраїль, ти присвоїв нашу мову, не пхайся в наші премії, у тебе кепський характер тощо. Часто буває, що справжнє поціновування відбувається посмертно, бо тоді митець уже нікому не заважає і не є конкурентом із голосом та характером. У труну не шкода й слово похвали кинути. На жаль…
А Мойсей Фішбейн обрав для творчості саме українську, мову країни, у якій він народився і мешкав. Я вважаю, було б справедливим, щоби була заснована Міжнародна поетична премія імені Мойсея Фішбейна, тому що він зробив для культури обох народів – євреїв і українців – дуже багато, але й досі лишається гідно не поцінованим і не прочитаним. Я знаю, втім, що у США вже відбувається робота над перекладом його поезії англійською, і дуже цьому радію. Сподіваюся, що така премія буде заснована і що її журі діятиме гідно пам’яті цього видатного митця.
Колись англійська письменниця Анна Каван (1901 – 1968) написала дивний і пророчий роман «Лід» (1967) – твір про людську залежність, зокрема й наркотичну. Як Ви гадаєте, чи не стала ця війна для багатьох певним жаским тригером, несвідомою залежністю? Як позбутися цієї психічної і фізичної травми, яку спричинила війна, коли, наприклад, уві сні вельми ясно чуєш потужні вибухи, яких насправді немає?
Ніяк. Це вже назавжди увійшло в українську ДНК. Тут ізнову я бачу подібність євреїв та українців, особливо віднедавна, із 7 жовтня 2023 р., коли ХАМАС учинив безпрецедентну з часів Голокосту різанину мирного населення Ізраїлю тим же самим робом, яким російська диктатура вбиває українців.
Я вже зараз спостерігаю, що довгострокові травми в українському суспільстві будуть багатошарові. Українські військові – жахіття «нуля» у супроводі відчуження та неповаги «цивільних», невійськові – жахливого колеса фортуни від обстрілів, діти з дитинством серед уламків убивчих ракет на понівечених ігрових майданчиках, біженці-чоловіки – відчуття провини – усі матимуть свої специфічні каліцтва протягом поколінь. Роботою зі зцілення цих травм мають займатися не тільки українські психологи, а й професіонали у цій галузі в усьому світі.
Ваша волонтерська діяльність у Німеччині та допомога Україні – неоціненні. Розкажіть, будь ласка, про це докладно.
Війна застала мене, як і більшість, зненацька, я була у відпустці із сім’єю. Моя попередня книга «Зап» (2017) про ексцентричну єврейську родину у Запоріжжі часів брежневського застою була добре відома німецьким читачам, її кількома роками раніше багато обговорювали у пресі. А за два дні до війни вийшла ще й «Княгиня греблі», у якій ідеться про будівництво Дніпрогесу у сталінські часи, про людоненависницьку атмосферу цієї історичної доби. Цей збіг публікації «Княгині» та початку повномасштабної війни привернув до книги шквал уваги у німецькомовному просторі, і я опинилася в ситуації, коли могла і мусила дуже багато говорити про Україну, її боротьбу та допомогу їй на телебаченні, радіо, у центральній пресі, на мітингах просто на вулиці. Так трапилося, що в Німеччині на той момент я опинилася письменницею українського походження з інсайдерським поглядом, яка не потребує перекладачів, це для мас-медіа було зручно. Інтерв’ю для радіо часто давала у перервах між уроками (я вчителюю), шукала порожню класну кімнату або йшла до парковки у свою автівку і замикалася там від гамору. Пам’ятаю, на Західнонімецькому радіо мене запитали, яку допомогу потребує Україна. Це було на самому початку війни, у березні, коли Захід іще вагався допомагати зброєю. «Давайте важку зброю», – відповіла я. Це був прямий ефір. Їм не сподобалося, але «птах уже вилетів». Я була геть не одною, хто так казав, і добре, що нас було багато. Писала статті та есеї про Україну для різних газет. Для щорічного видання енциклопедії «Брокгауз» мені довірили написати есей про те, як змінилося життя українців під час війни. Усе це при повнім навантаженні на моїй педагогічній роботі.
Коли Німеччину поглинула потужна хвиля біженців і уряд іще не підготував чітку концепцію централізованої допомоги, моя родина, як і інші німецькі сім’ї, виконувала роль консультантів, диспетчерів, психологів, менеджерів, перекладачів, донаторів, збирачів донатів од місцевого населення, асистентів з інтеграції, займалася пошуком квартир, влаштуванням дітей до шкіл. Я познайомилася тоді з безліччю чудових світлих людей, життя яких спотворила російська агресія.
Торік до мене звернулася мистецька студія Клер Ферроу з Лондона із проханням від одного з найвпливовіших архітекторів сучасності та філантропа Сіґеру Бана зібрати та перекласти англійською спогади біженців для виставки під час Лондонського бієнале дизайну, де пан Бан показав свої паперові прихистки для українських біженців, які дуже багато вживали на вокзалах, спортзалах та інших неприлаштованих для довгого перебування приміщеннях для створення хоч якогось почуття гідності та приватності у людей. На стінах цих прихистків надрукували спогади біженців про їхні найулюбленіші речі, які вони мусили залишити в покинутих домівках у супроводі фото цих речей. Виставку супроводжувала музика Валентина Сільвестрова та документальні світлини німецького фотографа Вінсента Хейгса, а також поезія про війну з антології Оксани Максимчук і Макса Росочинського «Слова для війни» – «Words for War».
Численні відвідувачі виставки плакали, коли читали, як це – загубити дім, як це, коли твого міста більше не існує, дивилися фото казкових садиб, затишних домівок, зручних ліжок, а також домашніх улюбленців, які померли у довгих дорогах на чужині. Зараз ця виставка мандрує Японією, і її також планується показати у Європі. Про неї пишуть наукові дослідження.
Мені доводилося і доводиться різко дискутувати на подіумах із любителями російської культури і противниками допомоги Україні у вороже налаштованих інтелектуальних колах, бо я, даруйте, не можу собі дозволити виступати тільки у «своїй» бульбашці. На мене з аудиторії розлючено шикали, спалахували скандали на радіо та дуелі у пресі, але це дрібниці у порівнянні зі щоденними важкими випробуваннями українців.
Які Ваші літературні плани, над чим зараз працюєте?
Війна відклала роботу над новою книгою, як це трапилось у більшості письменників, але робота має просуватися і я працюю. За поширеним письменницьким забобоном, не можу про це поки розповісти, бо книга ще на дуже крихкому, чутливому етапі. Скажу тільки, що це щось нетрадиційне і насамперед ніяк не пов’язане з історичними часами. І всілякі гриби там відіграватимуть чималу роль.
Спілкувався В’ячеслав Гук
УЛГ 2 (370), лютий 2025
