Українців завжди вважали співочим народом. У найскладніших життєвих ситуаціях їм допомагала пісня. Так було й у важкі повоєнні роки, коли десятки тисяч жителів Галичини та Волині опинилися у таборах ГУЛАГу. Під пісні, які складали українці, піднімали повстання. Вони співали і на примусових роботах, і на відпочинку. А на Різдво організовували вертеп. Важливо було закінчити дійство до того, як прибіжить наглядач, сполоханий барачною стукачкою.
Про це пише localhistory.org.ua.
«Царю Небесний» у Бутирці
«По всіх таборах дзвеніли їхні пісні, – описувала донька радянських розвідників Майя Улановська, 1952-го засуджена до 25 років в’язниці та звільнена по амністії. – Співали в бараках, співали на роботі. Співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі – про неволю, про покинуту родину. І бандерівські – завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі. Я залюблена була в ці пісні, знала їх незліченно. Потім на волі співала їх своїм друзям. Не могла, звичайно, передати їхньої чарівности. Їх треба співати хором – це народне дійство. Я чула одного разу платівку із записами колядок в артистичному виконанні, але це було зовсім не те. Не було щирости і справжньої урочистости».
Після приєднання Західної України до СРСР почалися масові арешти й депортації. Протягом 1944–1952 років у неволю потрапили понад 134 тисячі осіб. Людей обвинувачували за 58-ю статтею кримінального кодексу РРФСР – «контрреволюційна діяльність» – і відправляли до закладів Головного управління виправно-трудових таборів – ГУЛАГу. Тут їх називали просто – «бандерівці».
Фото: з архіву проєкту «Локальна історія»
«Трималися вони разом, – розповідав про українців у Бутирці – найбільшому слідчому ізоляторі Москви – росіянин Анатолій Краснов-Левітін. – Коли водили до умивалки, старший із них командував: «На молитву». І, ставши в ряд, заспівували «Царю Небесний». А потім по Шевченку: «Ой, Богдане, ти, Богдане, нерозумний сину, віддав Москві на поталу рідну Україну…». Рослі, красиві, голоси мужні, зазвичай баритонального тембру. Колоритне було видовище».
Року 1948 року створено «особлаги» – спецтабори. Умови там були суворіші – доводилося носити номери, вікна бараків були заґратованими, існували обмеження щодо листування чи отримання посилок. Часто українці становили найбільшу групу в’язнів. В окремих таборах бараки ділили на три частини: для бандерівців, для прибалтів та «індія» – для решти національностей.
Гімн від «патріарха»
Найвідоміше таборове повстання – Кенгірське – відбулося у Степлазі неподалік Караганди у травні–червні 1954 року. В’язні прогнали охорону та перебрали таборове життя до своїх рук. Одним із символів того виступу став гімн:
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Автора цієї пісні – Михайла Сороку – називали «патріархом українських політв’язнів». Випускник архітектури Празького університету вперше потрапив до тюрми ще за Польщі. За ґратами він керував хором. На одній із літургій, які дозволяли відвідувати жінкам, познайомився з майбутньою дружиною – Катрусею Зарицькою.
Фото: з архіву проєкту «Локальна історія»
Вдруге їх арештували за «перших совітів». У Степлазі Михайло знову очолив хор. Росіянка Любов Бершадська, яка входила до страйкового комітету, згадувала: «Ув’язнені склали гімн українською мовою, самі придумали музику. Декілька разів на день весь табір, усі 13 500 ув’язнених, співали на весь голос цей гімн. Так, ми співали, чинили опір генералам, як могли, і намагалися довести їм, що ми теж маємо свої права».
Повстання придушили через 42 дні. Михайло Сорока помер на 36 році ув’язнення, Катерина відсиділа у таборах 25.
«Вишивали і наспівували»
«Литовка Броня Гайлюте подарувала мені пісню «Ір гевено йовнес партізанес». Ірина Рукойжене – «Немана лядай ішапус», а я їй – «Гетьте, думи, ви хмари осінні». А Еліта Гребенайте просила навчити її пісню «дівчирино» – так вона назвала «Ой, видно село» із приспівом «Дівчино-рибчино». Кореянка Цін За навчила мене «Торадзі торадзі». Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене грузинською мовою «Суліко», щоправда, лише один рядок», – згадувала учасниця Кенгірського повстання Омеляна Войцехович.
У жіночих таборах відсоток українок був вищий, ніж у чоловічих. Арештантки інших національностей дивувалися їхнім «бандерівським» термінам – від 15 до 25 років. Переважно це були звичайні селянки, без належної освіти. Те, що їх вирізняло, – релігійність та стійкі моральні принципи. А ще – співучість.
«85 відсотків нашого табору становили українці із Західної України, – писала Любов Бершадська. – Голодні, вимучені, із сумними очима, українки ніколи не забували своїх мелодійних пісень. Сидячи на нарах, у вільні хвилини вони вишивали на маленьких білих полотенцях свої українські взори й тихо наспівували».
Фото: з архіву проєкту «Локальна історія»
Серед щоденної важкої праці арештанток чи не єдиною розвагою були концерти самодіяльности. Їх адміністрація влаштовувала до «червоних» дат календаря. Але траплялося, українки саботували такі виступи. Бо не бажали виконувати своїх пісень на одній сцені з пропагандивними творами.
Одеситка Ніна Одолінська пригадувала, як дівчата співали в «актіровану» погоду – себто тоді, коли через мороз чи хурделицю не проводили ніяких робіт на відкритому повітрі: «Я із задоволенням слухала мелодії та слова незвичних пісень Західної України. Особливо полюбила покладений на пісню вірш Лесі Українки “Гетьте, думи, ви хмари осінні!”. Рядки цієї пісні стали для мене дороговказами в сумні хвилини».
Вертеп у бараку
У чоловічих зонах перебувало багато священнослужителів, тож можна було бодай таємно проводити обряди на релігійні свята. Жінки мали значно більше перешкод. Тим більший був подив тих, які стали свідками того, як українки святкували Різдво чи Великдень.
«У ту ніч я ввійшла й мене вразила тиша та чистота, – згадувала акторка Тетяна Лещенко-Сухомліна. – На колінах стояли всі, а українки співали молитви. Співають вони взагалі чудово, без нот «а капела», дивовижно вторять на слух у чотири голоси. Ні, цього мені ніколи не забути! Вони співали, а ми слухали. Навіть найстрашніші – «беспрєдєльщина» – притихли, стали на хвилину «як усі». Потім столи зрушили в ряд, накрили білими простирадлами, і кожен із нас дав усе, що мав, «на частування». Ялинку мою вставили в пляшку, повісили на неї цукерки, навіть мандарин у когось знайшовся. Шматочок воскової свічки прикріпили зверху і запалили. Ми сіли за стіл, усім подали чай у горнятках».
Фото надав автор
Для багатьох ув’язнених народження малого Спасителя нагадувало про особисту трагедію. У тисяч жінок під час арештів відібрали дітей. Дехто народив уже в таборі. Часто малечу оформляли в сирітські будинки і навіть змінювали прізвища, щоб утруднити або цілком унеможливити подальший пошук.
Різдвяні вертепи вимагали особливої конспірації. Для дійства обирали найдальший від наглядача барак. Москвичка Алла Андреєва у книзі «Плавання до Небесного Кремля» написала: «Приходиш, залазиш на верхні нари, вдаючи, що з кимось там розмовляєш. Поволі всі розсідаються і починається містерія. Ангел співає, плачуть матері, чиїх дітей убив Ірод. Потім усе, що належить у цій простій і чистій Різдвяній містичній виставі. Часто робили лише так: лице закривали якою-небудь бахромою від хустки, щоб можна було потім сказати: «Так це не я була!». Поки барачна стукачка бігла на вахту, поки наглядач збирався, ішов через всю зону, все вже давним-давно закінчилося».
«Україна перемістилась у Сибір»
Галичани та волиняни вперто відмовлялися переходити на російську мову. Або просто її не знали. Іноземці та жителі Середньої Азії, які також не розуміли російської, опинившись в оточенні бандерівців, автоматично вчили українську. Бо хибно вважали, що це і є «великий и могучий русский язык».
Після смерти Сталіна та хвилі повстань ситуація в таборах суттєво змінилася. Адміністрація крізь пальці дивилася на колядки чи вертепи, а українські в’язні запрошували за різдвяний стіл товаришів інших національностей. Після ХХ з’їзду КПРС 1956 року переглянули сотні тисяч справ. «Бандерівці» почали виходити на волю.
Фото: з архіву проєкту «Локальна історія»