Свобода слова під час воєнного стану стала викликом для ідеологічно дефрагментованого українського медіапростору. У цьому зв’язку є надзвичайно цікавими ті мережеві дискусії, де на арену виходять аргументи, пов’язані з філософією лібералізму. Тут мені хочеться взяти слово
На тлі одноголосного схвалення цього кроку США і навіть мовчазної підтримки прискіпливих і обережних колег із Євросоюзу особливо дивною є позиція частини української громадськості. Йдеться, звичайно, не про відверто одіозних особистостей з ОПЗЖ, а передусім про умовних вітчизняних прозахідних демократів. Категорично проти закриття телеканалів висловися навіть голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко (!).
Стратегія обстоювання такої позиції передбачає своєрідний вишуканий «венеційський захист«: залучення аргументів, пов’язаних із філософією плюралізму. Проте у цьому прихована витончена маніпуляція. Подивимось, як це працює.
У зв’язку із засадничим принципом свободи слова, мабуть, тільки лінивий не процитував крилатий вислів Вольтера, який утілює парадоксальність свободи слова:
«Я не розділяю ваших поглядів, проте готовий померти, захищаючи ваше право їх висловлювати…»
Звучить надзвичайно красиво, проте, як це зазвичай буває, є два «але». Перше: ця манірно-театральна прокламація не належать Вольтеру. Ці слова у його уста (причому досить свавільно) вкладає Евелін Холл у своїй книзі «Життя Вольтера» (1906). Кожен, хто хоча б трохи знайомий із творчістю філософа і його іронією, зрозуміє це навіть інтуїтивно.
Друге. Якби ми були послідовними у своїй підтримці цього божевільного твердження, то воно б уже давно перетворилося на епітафію ліберальній західній демократії.
Історія це підтверджує: саме завдяки Веймарському ультралібералізму й відкритості нацистам вдалося вдертися у масову свідомість німців і буквально за кілька років обернути зразкову демократію на пекельну диктатуру.
І все ж консервативна частина громадськості презирливо загадується над запитанням: А як же «хвалена західна демократія»?
З нею все гаразд. Санкції проти підривних телеканалів — це закономірне продовження втілення й розгортання ліберальних свобод. Саме про це йдеться в ліберальній концепції, відомій як «парадокс толерантності»:
«Щоб підтримувати толерантне суспільство, суспільство повинно бути нетерпимим до нетерпимості».
Це твердження Карла Поппера, висловлене ним у 1945 році, коли ще не охололи печі Аушвіца, є символом віри ліберальної демократії. Вони виражають справжню ціну ліберальних свобод і є охоронним імперативом демократії перед загрозою свавілля й диктатури.
Микола ІВАНОВ