Бейрутське видавництво «Дар Аль-Джадід» стало переможцем премії за його «зразкову мужність», адже видавництво працювало всупереч тиску і залякуванню влади. «Дар Аль-Джадід» отримає 10 000 швейцарських франків (10 760 доларів). Його співзасновниця Раша Аль Амір отримає премію під час церемонії на Міжнародному книжковому ярмарку у Гвадалахарі, Мексика 30 листопада.

Видавництво «Дар Аль-Джадід» заснували Локман Слім і його сестра Раша Аль Амір у 2000 році для публікації культурних творів, вільних від ідеологічних конфліктів або партійності.

У лютому цього року співзасновника видавництва Локмана Сліма вбили після неодноразових погроз та залякування за його спроби підтримати свободу слова та відкритий діалог у Лівані. Він виступав за обмеження впливу Хезболли, проіранської та антиізраїльської політичної партії та збройного угруповання, яка має мільйони послідовників у Лівані, але яку в США, ЄС та інших країнах називають терористичною групою.

Видавництво Сліма отримало високу оцінку Міжнародної асоціації видавці за її «надихаючу хоробрість у відстоюванні свободи медіа». Президент Міжнародної асоціації видавців Бодур Аль-Касімі також зазначив:

«За допомогою Prix Voltaire Міжнародна асоціація видавців підтримує людей та організації, які поділяють нашу прихильність і відданість свободі публікацій, як фундаментальному праву».

Міжнародна асоціація видавців також оголосила спеціальну нагороду китайському письменнику Лі Лікну (псевдонім Лі Хуайцзи). Він був членом Китайського ПЕН-центру. 23 липня цього року він покінчив життя самогубством.

«Комітет дає спеціальну нагороду Prix Voltaire тільки за випадки, що вважає особливо помітними. Зусилля Лі Лікена як письменника, політичного оглядача та громадського інтелектуала були широко відомими. Комітет має за честь визнати його роботу задля свободи слова», − пояснила голова Комітету з питань свободи публікації IPA Крістен Ейнарссон.

Що відомо

• Prix Voltaire − це нагорода для видавництв, організацій чи окремих осіб, які відстоюють свободу книговидання. Номінанти демонструють стійку відданість цінностям, публікують твори всупереч погрозам, залякуванню, репресіям чи утискам з різних сторін.
• Раніше лауреатами нагороди стали: в’єтнамське видавництво «Ліберал» (2020), єгипетський видавець Халед Лотфі (2019), шведський видавець з Гонконгу Гуй Мінхай (2018), турецький видавець Турхан Гюнай та видавництво «Evrensel» (2017), саудівський блогер Раіф Бадаві (2016) та білоруський видавець Ігар Логвінау (2014).

Фото: The New Arab

Олеся Котубей

Джерело: suspilne.media.

Про це повідомляє вебсайт Укрінформу, посилаючись на сайт Національної спілки письменників України.

Повідомляється, що фіналістами цьогорічного «Гранослова» визнано роботи таких авторів (в порядку спадання балів):

Поезія: Бодасюк Олена, Божко Ірина, Грудка Олеся, Анчель Павло, Скакун Ірина, Пасько Ірина, Шевель Юлія, Кукула Ольга, Жаботинський Святослав, Сека (Таборовець) Юлія;

Проза: Олєйніков Святослав; Шкабой Вікторія; Миколаєнко Марина; Оманюк Юлія; Ященко Ольга; Кириченко Оксана; Білогура Олександр; Міщенко Лідія; Шевченко Аліна; Сільчук Юлія.

«Переможці — це Олена Бодасюк (поезія) та Святослав Олєйніков (проза). Саме їхні книжки будуть готуватися до виходу, завдячуючи цьогорічному партнеру конкурсу — «Друкарському дому Олега Федорова», — йдеться у повідомленні.

Як зазначається, загалом оргкомітет «Гранослова» отримав понад 80 заявок від молодих авторів.

Головою журі конкурсу, як і торік, був кандидат мистецтвознавства, професор, театрознавець, режисер, актор, драматург, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов. У журі працювали Дмитро Дроздовський, Дмитро Чистяк, Вікторія Осташ, Ольга Ольхова, Ігор Павлюк, Алла Диба, Олег Федорова Тетяні П’янкова, Василь Кузан, Володимир Цибулько та Ірина Зелененька.

Повідомляється, що у видавництві «Саміт-книга» вийшла книжка поезій переможця «Гранослова — 2020» Тараса Яреська і перебуває у друці збірка віршів іншого переможця — Івана Берегового.

Читайте також: Українська письменниця Катерина Бабкіна стала лауреаткою премії Angelus

– Сергію, як взагалі так трапляється, що живе собі людина – і раптом робиться письменником?

– У мене завжди були неусвідомлені прояви творчості. Я завжди малював щось у зошиті на останній сторінці – чортиків, емблеми футбольних клубів, назви музичних гуртів… Тоді я почав захоплюватися музикою і писати пісні для виконання під гітару. Відтак я почав цікавитися поезією, читати вірші. А вже після школи, десь у вісімнадцять років, зацікавився прозою. Якось прочитав книжку Андре Моруа – біографію Віктора Гюго – і мені самому захотілося спробувати писати прозу. Це були несистемні спроби. Серйозніше я почав писати десь із 2008-го, коли написав своє перше оповідання. Виходить, я вже давно пишу [сміється].

– Ти ще захоплювався спортом: футбол, бокс, карате. Як ці доволі брутальні активності поєднуються із письменницькою діяльністю?

– Я пізно захопився літературою – мабуть, саме через те, що у шкільні роки займався спортом. П’ять років займався карате, потім іще кілька років – боксом; їздив на змагання, уявляв себе чемпіоном і зовсім не думав, що щось писатиму.

– Одне іншому не завада. Гемінгвей був і спортсменом, і чудовим письменником…

– Гемінгвей, здається, ніколи не брав участі у спортивних змаганнях – лише тренувався в залі. Про нього ходило багато історій – наприклад, як він на тренуваннях у Парижі брав участь у боксерських поєдинках з іншими письменниками. Часом він отримував по пиці, і це просочувалося в пресу, через що він дуже нервувався.

Так, спорт письменництву не заважає. Але в дитинстві я відчував якусь суперечність. Спорт і музика мені здавалися несумісними. Я любив і те, і те, але вважав, що не можна одночасно стати чемпіоном з боксу і рок-зіркою, як Курт Кобейн. Або спортсменом і письменником. Одне з двох: або ти хочеш стати чемпіоном з боксу, або чемпіоном з літератури. Тож творчість спершу була на другому місці, після боксу. Але після випуску зі школи пріоритети змінилися.

– Але заняття спортом уплинули на твою творчість. У романі «Міжсезоння» ти порушуєш цікаву, мало описану тему футбольних фанатів.

Це вже третя грань – людина-вболівальник, що не відбулася як чемпіон із боксу. Часто такі люди опиняються серед футбольних фанатів. Ні для кого не секрет, що футбольні фанати влаштовують між собою поєдинки, «стрєлки», «стінка на стінку». І часто люди, які люблять футбол і займалися спортом, зокрема боксом чи бойовими мистецтвами, опиняються серед футбольних фанатів. І таких людей насправді багато. Тому не вірте, коли кажуть, що футбольні фанати не люблять футбол, і їм – аби побитися. Це неправда. Повість «Міжсезоння» – саме про це середовище.

– А ти це середовище знав зсередини?

– Так. У 2000-х я деякий час перебував у ньому, їздив на виїзні матчі.

– Із опису твого нового роману «12 унцій любові» складається враження, що він автобіографічний. Це так?

– Я використав під час написання свій життєвий досвід, описав усі етапи своїх захоплень. Мій герой займається спочатку футболом, потім – карате, боксом, а тоді захоплюється літературою. Щодо фактажу, то він не є повністю документальним; половину взято з реальності, половину – вигадано.

– Але головного героя ти малював із себе, зі свого дитинства?

Загалом, так. Але я намагався бути іронічним щодо нього, не ідеалізував його. Не думав, мовляв, от, він виглядатиме недорікувато в деяких моментах. Я не бажав зробити героя ідеальним. І, здається, добре з нього познущався [сміється].

«У першому раунді суддя зробив три зауваження нашому Льосі – за удар відкритою рукавичкою, а на початку другого Льоха відправив суперника у нокаут, і нас повели їсти пельмені.

Льоха був надзвичайно «корявим» і непередбачуваним боксером. Тренер його дуже любив, і мене – теж, тому й ставив нас у пару на тренуваннях, щоб ми доповнювали один одного.

– Як це одягати? – спитав Льоха в роздягальні, розгублено крутячи в руках захисну боксерську мушлю, яку ми позичили в бердичівської команди. Директор нашого клубу мав купити мушлю, одну на всіх, а також – кожному по капі, але пропив гроші.

– На носа надінь, – роздратовано гаркнув Ігор. Льоха так і зробив, він справді не знав, що та штука для паху. Для нас то були перші змагання.

Нашу команду поселили в невеличкому двоповерховому гуртожитку з височенними стелями. Десятьох – в одну кімнату з лікарняними койками. На вікні не було фіранок, у шибку бив в’їдливим світлом ліхтар. Вапняно-білі стіни спалахували в темряві, ніби рекламні стенди. Падав сніг, і блакитні тіні сніжинок бігали стелею, як таргани. Кілька разів за ніч директор нашого клубу підхоплювався з ліжка й поривався в кальсонах бігти за пивом, але тренеру вдавалося його вгамувати. Тоді він піднімав когось із нас і просив, щоб били в голову, а він ухилявся від ударів. Потім усі на якийсь час засинали.

Вранці ми знову йшли їсти пельмені. Директор замовив собі стакан водки і вкотре почав розповідати, як чемпіон надіслав йому ящик шампанського».

(С. Демчук, «12 унцій»)

– Як ти оцінюєш ситуацію в сучасній українській літературі? Кажуть, що термін «сучукрліт» відходить у минуле, бо він уважався окремим літературним напрямком для певної читацької аудиторії. Зараз же з’явилося багато літератури на всі смаки й для різних категорій читачів.

– На мою думку, теперішній час в українській літературі характерний саме тим, що кожного року з’являються все нові автори, зокрема автори, які не лише вміють писати, а ще й добре розуміються на соцмережах і маркетинґу.

В літературу приходить багато авторів, які можуть знайти шлях до читача, зацікавити його. І читацький інтерес до української літератури теж зростатиме завдяки таким авторам, що будуть підтягувати його. Це добре, коли в літературі багато письменників – як у Франції, Німеччині, Японії… Не так, коли є три імені, й усі читають лише їх.

Також з’явилося літературне агентство «Ovo», що за цей рік видало більше десятка нових авторів-дебютантів. Невідомо, хто з цих людей залишиться в літературі, але принаймні всі вони отримали шанс, і це круто, оскільки в нас було менше можливостей в цьому плані. Проте в нас досі дуже мало журналів, а якщо й друкуються твори молодих письменників, то видавці не завжди зважають на ці журнали.

– Є ще інтернет, мережеві видання…

Так. Власне, це очевидно, що літератури стає більше, вона переживає піднесення. Ті автори, що прийшли в літературу в 90-ті – на початку 2000-х, продовжують писати і вдаватися. Деякі перетворилися на справжніх рок-зірок, як, наприклад, Сергій Жадан, і мають величезну аудиторію.

– До речі, про рок-зірок. Кажуть, що сучасна література почала нагадувати шоубізнес. Письменники себе рекламують, виступають на телебаченні, беруть участь в різних шоу, куховарять на камеру…

– Це тому, що у читання як дозвілля з’явилося багато конкурентів: кіно, соціальні мережі, відео… Зараз у людини набагато більший вибір, ніж у радянські часи, коли в телевізорі було три канали, в кіно теж не дуже було що дивитись, – лишалося читати книги. Тоді вибір був менший. Зараз більше авторів, бо цензури нема, книжковий ринок – один із найбільших в історії України.

– Судячи з Книжкового Арсеналу, він таки чималенький. 

– Існує конкуренція за читача, тому щоб привернути до себе увагу, письменники намагаються десь засвітитися – в соцмережах чи у шоу. Це прагнення автора знайти свого читача.

– Чи існує в нас інститут літературних агентів? На Заході, приміром, це дуже поширено.

– Наскільки я знаю, сьогодні є одне літературне агентство – «Ovo». Можливо, були ще якісь проекти. Але саме зараз є лише «Ovo», і воно є першопрохідцем. Це не зовсім той варіант коли знаходять авторів, видають бестселери, отримують великі гроші і платять великі гонорари. В наших авторів мізерні гонорари через невеликі наклади, хоча вони й зростають останнім часом. Але в нас досі література є неприбутковою справою, тому інститут літературних агентів – лише у зародку.

Агенти – це круто. Не всі письменники вміють шукати видавців, читачів, рекламувати себе. В багатьох краще виходить писати. Я знаю людей, які добре пишуть, але, маючи сорок років, не видали жодної книжки. Літературні агенти могли б розв’язати цю проблему.

– Ти – досвідчений письменник, маєш кілька виданих книг. Що б ти порадив початківцям?

– Є така затерта фраза: «Стукати в усі двері». Я б порадив створювати коло спілкування з таких же авторів, як вони самі. Коли вас багато, хтось може знайти видавця, підтягнути інших. Ідеї генеруються швидше – можна влаштовувати літературні заходи, привертати людей, що цікавляться літературою.

І, звісно, виписуватись, писати якомога більше. Дуже мало випадків, коли люди одразу починають потужно писати.

– Які твої письменницькі плани на найближчі десять років? Чи будуть нові романи?

– Один роман я вже закінчив і збираюся видавати. Ще один у мене в роботі. Збираюся писати і по можливості видавати, а що з того вийде – подивимось.

Нещодавно на Форумі видавців у Львові в мене була презентація у «Книгарні Є». Також я беру участь у проекті «Літературний календар» на 2022-й рік, для якого фотографувався. Це ще один спосіб привернути увагу до читання.

Спілкувався Дмитро Княжич

Фото автора

Про це повідомляє «Укрінформ» із посиланням на Маріупольську міську раду.

«Однією з найочікуваніших подій цього року для нашого міста є книжковий фестиваль «Mariupol Open Book». Цього разу він проходить в рамках проєкту «»Маріуполь. Велика культурна столиця України». Цей фестиваль пройде 24-26 вересня, він має дитячу, підліткову та дорослу програми», – поінформували в міськраді.

Там зазначили, що заплановано понад 60 літературних подій, гостями яких стануть блоґери, журналісти, видавці та ілюстратори.

Головними локаціями стануть Театральна площа у центрі міста, культурно-туристичний центр «Вежа», мультимедійний простір «SPALAH» та бібліотека ім. Короленка. У Театральному сквері встановлять сцену з вечірньою програмою літературних зустрічей і музичних заходів. Також на проспекті Миру тридцять українських видавництв представлять книжкові новинки.

Три дні фестивалю передбачають зустрічі з письменниками, поетами. Також відбуватимуться лекції, презентації, майстеркласи та інші події.

Так, у перший день фестивалю для дітей запланована зустріч з письменницею Лесею Вороніною, читання дитячих віршів від Івана Андрусяка, казкотерапія на основі книги Катерини Єгорушкіної та інші. Пройде й майстерклас зі створення коміксів та майстерклас по книзі Моніки Утнік-Стругала «Коли настає ніч» від «Видавництва Старого Лева», показ відеопроєкту «#Живі письменники» та багато іншого.

До слова, фестиваль «Прописи», який нещодавно вперше відбувся в Івано-Франківську, має намір зробитися мандрівним.

Про це інформує «Zaxid.NET», посилаючись на вебсайт відзнаки.

Повністю короткий список премії «Angelus» виглядає так:

• «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної (переклад з української Богдана Задури, вид-во «Warsztaty Kultury»);
• «Магнетизм» Петра Яценка (переклад з української Марціна Гачковського, вид-во «Warstwy»);
• «Довгі часи» Володимира Рафеєнка (переклад з української Анни Урсуленко та Марціна Гачковського, вид-во «KEW»);
• «Джазга. Брехня сильніша смерті» Мірослава Тричика (вид-во «Znak Literanova»);
• «Приховане» Міхала Комара (вид-во «Czuły Barbarzyńca Press»);
• «Дебютант» Сергія Лебедєва (переклад з російської Гжегожа Шимчака, вид-во «Claroscuro Publishing House»);
• «Темрява і партнери» Сигітаса Парульскіса (переклад з литовської Ізабели Корибут-Дашкевич, вид-во «Wydawnictwo Czarne»).

Автори книжок-фіналісток одержать по п’ять тисяч злотих (близько ₴35700), а переможець дістане головний приз у сто п’ятдесят тисяч злотих (понад ₴1000000). Щобільше, перекладач видання, що здобуде перемогу, отримає чотири тисячі злотих (приблизно ₴27800).

Нагадаємо, раніше «Angelus» оголошував довгий список номінантів.

У спогадах, нарисах, літературних портретах постають життєві й творчі долі майстрів слова П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, П. Усенка, О. Гончара, О. Ільченка, Ф. Маківчука, В. Дрозда та інших близьких духом письменників ХХ сторіччя, яких автор знав особисто, і це надає оповіді свіжості й безпосередності викладу. Видання цікаве не лише новим літературним фактажем, а й власними спостереженнями творчості канонізованих класиків на тлі нашої незалежності.

Михайло Логвиненко аж ніяк не нав’язував власної думки, делікатно вживаючи модальних дієслів і прислівників «гадаю», «напевно», «ймовірно» тощо. Та до його слова дослуха́лись і старші, й молодші колеги; я сама чула чимало схвальних відгуків про згадане посмертне видання і від літераторів, і від простих читачів. А відомий літературознавець Володимир П’янов так схарактеризував його творчість:

«…був для багатьох взірцем поборника правди, обов’язковості, людської гідності, невтомного працелюбства».

Для когось ці слова звучать ніби й пафосно, але не для мене, бо я змалечку бачила й дивувалася батьковій несамовитій працьовитості, його постійному писанню та читанню, ловила голос його мудрості, що навчав відрізняти перлини від каменів, привчав до обов’язковості.

Моєму батькові я, його послідовниця, зобов’язана й освітою, й наставництвом, і вірою у власні сили, і вихованими в мені порядністю, чуйністю, працелюбством. Він був прикладом честі та гідності не лише для мене, а й для моїх двох братів та онуків. Цю його рису помічали й інші люди. Пригадую, як сусідка Марія, що працювала в нашому будинку ліфтеркою, так висловилася про Михайла Семеновича: «Такої людини, як Ваш батько, ще пошукати треба, знайдеш хіба що на другому кінці Києва…».

Як і кожен письменник, батько лишив по собі поважний домашній архів: сотню листів, листівок, привітальних, ювілейних та з нагоди державних нагород телеграм від більш і менш відомих літераторів, журналістів, фронтовиків, музейних працівників, молодих авторів, читачів, офіційних повідомлень із видавництв, редакцій газет і журналів, зі Спілки письменників СРСР тощо; документи, пов’язані з його біографією, рукописи статей, рецензій, виступів, вітальні адреси, газети і вирізки з цікавими йому матеріалами, нотатки про важливі події (зокрема, про участь Михайла Семеновича разом з Леонідом Миколайовичем Новиченком у конгресі Міжнародної асоціації літературних критиків, що відбувся в листопаді 1974 року в Будапешті), незліченну кількість книжок із дарчими написами, зокрема від П. Тичини, М. Годованця, С. Олійника, О. Ільченка, В. Кучера, Т. Масенка, В. Петльованого, Ю. Мартича, С.Шаховського. Л. Вишеславського та інших.

Тримаю в руках «Автобіографію» М. С. Логвиненка, написану власноруч 1961 року. Останнє речення таке: «З 1957-го працюю завідувачем відділу літератури і мистецтва «Робітничої газети». І постав переді мною драматичний інцидент, що стався із сумлінним журналістом згодом, коли він був першим заступником редактора згаданого видання, тоді органу ЦК Компартії України.

У час відсутності відповідального редактора Юхима Лазебника Михайло Семенович підписав номер до друку, де було опубліковано статтю відомого письменника Л. Леонова та журналіста-літератора Б. Рябініна, котра била навідліг по деяких тодішніх високих чиновниках, які по-дикунському нищили у природних заповідниках беззахисних тварин, занесених до Червоної книги. Звісно ж, за умов тоталітарного режиму цього не могли не завважити «нагорі». Тож у відповідь на появу статті з боку посадових керівників республіки зчинився галас.

Ось тоді вже й прогримів грім гніву розплати за все – і за публікацію позитивної рецензії В. П’янова на «неблагонадійний» роман О. Гончара «Собор», і за статтю, де згадувалося ім’я вченого, першого президента УНР М. Грушевського, і за позитивний відгук у дискусії на «крамольний» кінофільм «Білий птах з чорною ознакою». Тож цілком зрозуміло, яким був оргвисновок ЦК КПУ: звільнити з посади заступника відповідального редактора «Робітничої газети» – газети, яку Михайло Семенович разом з іншими колегами відроджував як національно спрямовану, зокрема залучаючи на сторінки «РГ» патріотичні письменницькі сили, що вболівали за долю рідної мови.

То був 1970-й рік, він став немов рубіжним для самовизначення літературознавця й критика, котрий поринув працею у літературу, досліджуючи її історію, актуальну літературознавчу проблематику, літературний процес на посаді старшого наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

Якось я поцікавилася у батька, які письменники співпрацювали з «Робітничою газетою», коли він працював у відділі літератури і мистецтва. Згадав корифея українського гумору Степана Олійника, що свого часу публікував на сторінках «РГ» короткі гостросюжетні гуморески, як-от цикл віршів «Шахтарям донецьким – хлопцям молодецьким»; Максима Рильського, який майже щороку залюбки публікував свої твори, деякі з котрих виявилися гідними збірки «Троянди й виноград», що невдовзі стала хрестоматійною; Олеся Гончара, на чиї твори відгукувалася газета…

«Максим Тадейович, – наголосив батько, – був людяним, простим і доступним не тільки журналістам. Ми йому неодноразово пересилали, на його прохання, листи читачів – відгуки на опубліковані вірші й публіцистичні виступи в газеті. Він ділився з нами, як, зокрема, страждав від несправедливих звинувачень у «буржуазному націоналізмі». Починаючи з часів влади Кагановича в Україні, на Максима Тадейовича збирали компромат, йому навіть загрожували… Соловками. Але врятував його, згідно з відомостями деяких компетентних осіб, М. С. Хрущов. Він доповів Йосифу Сталіну: так і так, мовляв, український люд співає пісню М. Рильського про «вождя всіх народів», а йому у високих силових кабінетах готують ордер на арешт. І тоді хмара розправи розвіялась».

Пригадався і син донецького шахтаря, який завоював велику сцену, – Анатолій Солов’яненко. Історія його сходження до яскравих співочих зірок була тісно пов’язана саме з «Робітничою газетою». Це видання першим сказало своє слово про з’яву нового таланту, назвавши його «донецьким солов’єм». Щаслива подія привела юнака в столицю на республіканську олімпіаду. І тоді він із хвилюванням почув оголошення конферансьє: «Виступає донецький інженер Анатолій Солов’яненко, який виконає партію Радамеса з опери Дж. Верді «Аїда»».

Його сильний, красивий голос, писала газета, був таким потужним і несподіваним, що зал завмер. Овацію йому влаштували таку, що, здавалося, от-от упаде стеля.  Буквально за кілька днів А. Солов’яненка запросили до Київського театру опери та балету.

«Робітнича газета» не раз поверталася до мистецтва співу всесвітньої слави тенора, висловлювала пропозицію про присудження йому Державної премії імені Т. Г. Шевченка, але тоді так і не вдалося пробити глуху стіну бюрократизму. І лише в новітні часи незалежної України (1997) Анатолія Солов’яненка було пошановано цією почесною державною нагородою, з чим щиро привітала «Робітнича газета», якій він дав інтерв’ю.

Іще мою увагу привернув лист до згаданої газети від Івана Миколайовича Волощука з Одеси, датований серпнем 1966 року. Автор пише, що ім’я та прізвище відповідального редактора Михайла Логвиненка, зазначене наприкінці видання, навело його на спогад про страшні дні початку Другої світової. «Це той самий юнак, котрого в нашому селі називали Мишком і котрого я бачив 25 років тому… 8 серпня 1941-го пополудні над нашим селом з’явилося шість фашистських бомбардувальників, які почали скидати свій смертоносний вантаж на беззахисних людей. Слідом за ними прогриміли «мессершмітти». Всі, хто залишився живим, пішли на ніч у степ, в яри, побоюючись, що німці знову бомбитимуть село. Подалися й ми з матір’ю та сестрою. На тоді я мав 14 років. Ледь дочекавшися світанку, я з трудом став пробиратися через яри та виноградники в село, бо хотілося дізнатися, чи є там німці. Й ось я побачив юнака у сірих штанах, з маленькою валізкою в руках, котрий поспішав до тієї дороги, якою всю ніч рухалися наші військові частини на схід. Я став за ним з цікавістю спостерігати. Раптом він зупинився, роззирнувся обличчям до вулиці, ніби прощався з рідним селом, де минуло його дитинство. Це був Мишко! Той самий Мишко, у чию хату вчора влучила фашистська бомба. Там на печі спала його маленька сестричка Галя. Хату знесло, а маленьку Галю, дивом уцілілу, вибуховою хвилею закинуло в піч. Згодом її знайшли й забрали. Потім твердою ходою пішов туди, куди попрямували радянські війська. А за дві години на тій самій дорозі вже рвалися фашистські снаряди… Я пишаюся тим, що маю такого земляка, мужнього воїна, котрий захищав нашу Вітчизну».

Справді, літнього ранку 1941-го буквально з редакції газети «Сталінським шляхом» (нині «Степові зорі», смт Іванівка Одеської області) двадцятирічному юнакові, як і багатьом його ровесникам, довелося зробити перший крок у полум’я війни, що змусила журналістів стати солдатами, змінити пера на гвинтівки, автомати, кулемети, гармати…. Кожен їхній день міг бути останнім. Але жоден фронтовик не думав про себе – їшли туди, де важче.

Воював Михайло Логвиненко спершу рядовим артилеристом, потім – командиром вогневого взводу, командиром батареї, під кінець війни – помічником начальника штабу артилерії 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2-го Білоруського фронту. Пройшов визвольними шляхами України, Білорусі, країн Східної Європи аж до Берліна, не розлучаючись із журналістським блокнотом.

Надовго, розповідав батько, йому стала рідною сім’єю 71-а стрілецька дивізія, що визволяла у складі 18-ї армії Житомир і Вінницю. В цю дивізію він прийшов пізніше й воював з нею на Віслі та Одері. Підрозділ особливо відзначився у визволенні польського міста Торуня, батьківщини Миколая Коперника. Оточені військами полчища фашистів прагнули за будь-яку ціну прорвати кільце смерті, але дивізія під командуванням Миколи Захаровича Бєляєва штурмом узяла Торунь. Тоді, січневої ночі, вогневому протитанковому взводу Михайла Логвиненка довелося стріляти по ворогу, який несподівано прорвався на побережжя Вісли, осколковими снарядами, щоб утримати рубіж і не допустити прориву оточених гітлерівців на цьому фланзі. Бойове завдання було з честю виконано.

Жорстока війна хоч і спресувала життя воїна до єдиної точки – здобуття жаданої перемоги, – все ж Михайло Семенович не забував про своє покликання: у перепочинках між боями дописував до армійських газет, розповідаючи про звитяги товаришів по зброї, а також надсилав для публікації вірші, які почав писати ще в шкільні роки. Одного разу він надіслав вірш у газету «Красная Армия» і невдовзі одержав лист від Євгена Долматовського з дружньою підтримкою і напуттям. Це була лише проба пера; молодий автор прагнув відобразити у відсвіті вогню великих битв за Батьківщину власні переживання.

На війні як на війні. Саме в цей грозовий час зійшлися молоді долі мого батька Михайла і мами Катерини, тоді фронтової медсестри, яка врятувала життя не одному пораненому бійцеві,  витягнувши його з вогняного пекла. Їм судилося спізнати справжнє кохання. В архіві збереглося кілька фронтових листів і декілька віршів, написаних ручкою і олівцем у 1943-1945 роках. В одному з них ідеться про те, що не під сонцем, а під боями цвіте трава – життя цвіте… В іншому постає зворушливий образ хустинки, яку дівчина закохано вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна. До речі, моя мама мала хороший естетичний смак і завжди була найпершою поціновувачкою написаного батьковим пером.

Набутий воєнний досвід, фронтові переживання сприяли подальшій роботі над літературно-критичними нарисами й науковими дослідженнями «Микола Островський – художник слова» (1956), «Публіцистика Миколи Островського» (1959), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973), «Романи Вадима Собка» (1978) та низкою статей.

Один з листів до редакції «Робітничої газети» було адресовано М. Логвиненку з позначкою «Особисто». Який же несподіваний і зворушливий! За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата. Той залишив його маленьким, коли пішов в армію 1942 року. Але його сподівання не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.

З-поміж епістолярію я вирізнила і такий цікавий для літературознавця лист від завідувача навчальної частини школи № 31 м. Саратова (конверта не збереглося, підпис в кінці листа нерозбірливий, є вхідний номер «124» і дата – «6.06.1964»), в якому мовиться, що стаття М. Логвиненка «Коріння могутнього дуба» глибоко схвилювала його і він сподівається, що дослідження творчості Григорія Тютюнника триватиме, тому пропонує свої спогади про письменника. Також висловлює жаль, що за межами України автора «Виру» майже не знає читач.

В архіві мого батька залишилося чимало матеріалів (документальних і нотаток самого літературознавця), присвячених творчій біографії Миколи Островського. У розвідці «Хто він, Павло Корчагін? Або чому ми не читали в повному обсязі роман «Як гартувалася сталь»», опублікованій у книжці «До останнього патрона…», автор розкрив перед читачем справжнього, українського М. Островського, знімаючи з його постаті липкі ідеологічні стереотипи, скрупульозно досліджуючи текст роману, в який грубо втручалися редактори системи. Він довів, що твір зазнав жорстких купюр; особливо скорочувалися ті місця, де йшлося про Петлюру та й узагалі про перебіг подій громадянської війни. Тобто від громадськості було заховано авторський варіант роману «Як гартувалася сталь», що обійшов світ у спотвореній формі.

Головне в образі Корчагіна – не комсомольська звитяга, приправлена комуністичними гаслами (то лише оболонка), а віра. Віра в ідеали (в наш час це національна ідея вільної України), невтримне бажання до останку віддати полум’я свого серця людям, народові, а не «верхам».

Невтомний літературознавець мріяв видати нову – правдиву – версію роману про Павла Корчагіна, знайшов текст письменника, видрукуваний українською, та не відшукав зацікавлених спонсорів. Прикро, адже за умови видання первинної редакції роману сучасний читач уже не сприйматиме цей твір «во славу російської літератури», бо дізнається зі статті М. Логвиненка, яка могла би зробитися передмовою до видання, що автор роману «Як гартувалася сталь» у розмові з письменником Н. Рибаком збуджено наголосив:

«Я – українець, чорт забирай! Хоч би що там говорили, а від України мене не відірвати – хай знають про це мої читачі».

У творчому архіві Михайла Логвиненка одне з особливих місць посідає постать Олеся Гончара: тут – і деякі видання, зокрема роман «Собор», і публікації та нотатки про творчість письменника, про зустрічі й розмови з молодим автором, коли батько працював в обласній газеті «Зоря», і з поважним – під час роботи в Києві у редакціях газет «Молодь України», «Робітничої…» та журналу «Радянське літературознавство».

Ось одна з вирізок із «Молоді України» за 24 січня 1949 року. Це – рецензія М. Логвиненка на «Новели» О. Гончара. Про цю публікацію, що стала приводом для розмови молодого критика з Олесем Терентійовичем, згадано в книжці «До останнього патрона…». О. Гончар висловив подяку за увагу до його творів «малого» жанру, а також зробив серйозні критичні закиди щодо переказу змісту, який нічого не додає до характеристики творів, щодо «відтворення» праці колгоспного села, «соцзмагання», якого у новелі «Сусіди» немає. «Займатися підсумками змагання – це справа не митця, а статиста», – зауважив він, потім перепросив, наголосивши, що це стосується взагалі молодої критики, котра тільки навчається професійного аналізу художніх явищ.

Насамкінець не можу не згадати про батькову домашню бібліотеку, яку він з любов’ю складав десятиліттями. Що ж, у габаритах навіть трикімнатної квартири неможливо вмісти придбані й подаровані книжки, тож частину довелося відвезти на дачу. На чільному місці, звісно, – класика художньої літератури, також чимало видань з філософії, різних галузей науки, мистецтва, біографічних творів про видатних людей. Тут зберігаються, зосібна, й раритетні видання, здійснені ще за життя Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Герцена, Е. М. Ремарка, філософа Е. Ротердамського, також великоформатна «Скандинавская литература. Датские писатели. Т. ІІІ-VІ». М., 1916; Г. И. Челпанов. «Обзор новейшей литературы по теории познания (1890-1898)», К., 1898; «Вольтер» [лекції], изд. тов-ва «Знание», С.-Петербург, 1899; П. П. Гнидич, «История искусств». Т. 1-3, С.-Петербург, 1897 та інші.

Михайло Логвиненко залишив по собі не тільки творчу спадщину, домашню бібліотеку, а й любов до літератури, до книжки і до праці. А ще, як зазначив Володимир П’янов, «забезпечив у спадок своїм дітям – двом синам і дочці, так само й чотирьом онукам та двом правнукам, власне, усій родині Логвиненків, – щасливе право на гордість».

Олена Логвиненко

Про це інформує Національна спілка письменників України.

Двері дому відомого перекладача, поета, літературознавця Григорія Кочура завжди були відчиненими для багатьох талановитих письменників.

У 60–70 роках ХХ століття сюди приходила як творча молодь, так і вже визнані класики літератури та інших мистецтв. Тут гостювали Ліна Костенко, Іван Світличний, Микола Лукаш, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Євген Гуцало, Дмитро Павличко, Віталій Коротич, Андрій Содомора, Євген Сверстюк та ін. А цього разу в музеї-садибі Григорія Порфировича зібралося нове письменницьке покоління. На затишній терасі в тіні яблунь і горіхів за чаєм і випічкою звучала поезія, авторська пісня, розповіді про унікальну особистість колишнього господаря будинку.

Зустрічала гостей директорка музею, невістка перекладача, акторка театру і кіно Марія Кочур, яка й екскурсію будинком організувала, і частування. Свою творчість представили відомі в літературних колах України поети, серед яких Наталія Бельченко, Ірина Мостепан, Юлія Бережко-Камінська, Юлія Вротна, Юлія Шекет, Олена Євтєєва та інші. А ірпінський бард, засновник клубу авторської пісні «Ключ» Олександр Редич подарував низку пісень, зокрема й на вірші сучасних українських авторів.

«Літературні квартирники» відбувається в рамках відзначення 30-ї річниці Національної спілки письменників України, яка виникла після розпаду СРСР на основі українського осередку радянської Спілки письменників.

Нагадаємо, «Ше.Fest» у межах мандрів країною відвідував й Ірпінь.

Фото – НСПУ

В есеї «Червона лілея» М. Чернявський змальовує М. Коцюбинського, його прагнення, бажання, плани і мрії. Ось фрагмент із тексту:

«В ту нашу зустріч Коцюбинський був у повному розцвіті свого таланту, в повній силі. Я тоді починав друкувати альманах «Перша ластівка». Поперед того в Чернігові ми втрьох – Грінченко, Коцюбинський і я – склали і видали […] альманах на пошану пам’яті П. О. Куліша «Дубове листя». Там же в Чернігові Михайло Михайлович запропонував: – Давайте видамо вдвох ще один альманах […]. Тоді в Херсоні, ми вирішили дати назву альманахові «З потоку життя» й друкувати його теж у Херсоні […]. В самих собі ми почували потяг до нового життя, до ще не ходжених і не затертих образів».

Висловлюємо подяку Петру Лелеко за створення і встановлення меморіальної дошки Миколі Чернявському і Михайлу Коцюбинському.

Василь Загороднюк,
голова Херсонської ОО НСПУ
Фото – автора

Про це йдеться на вебсайті Українського ПЕН.

«Примітно, що багато молодих авторів і авторок сприймають літературу не просто як текст, письмо, а як творення смислів на межі різних мистецтв, як суцільний неперервний процес, як активізм, врешті-решт. Як діяльність, яка передбачає чутливість і відповідальність. І це нам видається особливо цінним і цікавим», – відзначив Остап Сливинський, куратор проєкту «Прописи», поет, перекладач, віцепрезидент Українського ПЕН.

Журі конкурсного добору, до якого ввійшли Андрій Вахтель, Андрій Курков, Остап Сливинський, Тарас Прохасько й Тетяна Терен, опрацювавши загалом 62 заявки, визначило майбутніх учасників «Прописів». Ними зробилися:

• Богдан Бень
• Олеся Богдан
• Ганна Гнедкова
• Софія Головецька
• Орися Грудка
• Аріна Кравченко
• Ростислав Кузик
• Романія Строцька
• Дарія Суздалова
• Вікторія Фещук

Ці автори, отже, матимуть індивідуальні заняття з досвідченими наставниками – Вікторією Амеліною, Галиною Крук, Тарасом Прохаськом та Ганною Улюрою. Лекції та робітні для них проведуть Лариса Денисенко, Роман Малиновський, Богдана Неборак, Марися Нікітюк і Тетяна Терен.

Небавом Український ПЕН опублікує перелік заходів, що відбуватимуться в межах «Прописів». Наразі ж відомо, що до публічної програми долучаться Юрій Андрухович, Мірек Боднар та Ілларіон Павлюк.

Нагадаємо, фестиваль-воркшоп «Прописи» відбуватиметься 9-12 вересня в Івано-Франківську.

Про це інформує «Читомо», посилаючись на організаторів КЛР.

Згідно з повідомленням видання, до Резиденції вирушать Дмитро Безверхній, Катерина Бортняк, Катерина Девдера, Ольга Лисак, Сергій Лущик, Лариса Майборода, Ольга Сидоренко та Христина Шалак.

Загалом журі отримало сто вісімнадцять заявок від сімнадцятьох чоловіків і сто однієї жінки віком од 19 до 65 років. Охочі долучитися знаходилися не тільки в Україні, а й за її межами: запити надходили, зокрема, з Варшави, Ташкента й Норильська.

«Якщо коротко проаналізувати 118 текстів, надісланих на конкурс, то Карпати у них переважно постають місцем сили, місцем втечі від невдалого шлюбу чи нещасливого кохання, місцем запальних танців мавок, місцем першого кохання, місцем шкільних екскурсій. Було кілька цікавих спроб перетворити Карпати на декорації для жахів. І кілька текстів з хорошим гумором – це рідкість. Загалом рівень конкурсних текстів – досить високий. Багато хто з авторів та авторок мають хист і вміють працювати зі словом», − розповіла «Читомо» членкиня журі КЛР Марія Семенченко.

Дібрані письменники працюватимуть у резиденції над своїми майбутніми книгами. Вони матимуть змогу співпрацювати з іншими учасниками резиденції, набудуть наставництва від її почесних гостів, відвідають цикл практичних лекцій од запрошених доповідачів-лекторів і команди проєкту «Як увійти у світ сучасної літератури», дістануть індивідуальні консультації та редагування, а також публікацію есеїв в антології проєкту. Крім цього, всі вони братимуть участь у формальній і неформальній програмах КЛР.

«Чимало есеїв, які надійшли на конкурс, насправді були а-ля шкільними творами «про канікули в Карпатах». Це не погано й не добре щодо самих авторів, але яскраво свідчить про те, що в нас чимало людей, травмованих шкільною освітою, які, проте, прагнуть пізнавати і яких, отже, варто навчати мислити й писати інакше. Тому коли я отримала завдання оцінити 118 заявок і вибрати з них близько двадцяти, то спершу стривожилась, адже чимало есеїв слід відсіяти. Проте водночас це й дуже добре, бо переможці у великому конкурсі − справді автори найкращих текстів або такі, в письмі яких помітно великий потенціал на письменство», − пояснила в ексклюзивному коментарі «Читомо» членкиня журі Ірина Троскот.

Карпатська літературна резиденція цьогоріч передбачає двійко заїздів (по четверо авторів/авторок на кожен): 2-16 вересня та 20 вересня – 4 жовтня.

Нагадаємо, у квартирі видатного мовознавця Шевельова у Харкові відкрилася літературна резиденція.