Тамара Горіха Зерня. Доця: жінка на війні

Горіха Зерня Тамара. Доця / Тамара Горіха Зерня. – Київ : Вид-во «Білка», 2019. – 285 с.

Цей дебютний роман називають сьогодні найкращою книжкою про українсько-російську війну на Донбасі. Він вийшов друком торік у видавництві «Білка» і виборов премію Книга року ВВС за 2019 рік та дістав спеціальну відзнаку журі премії «ЛітАкцент року». Нині планується екранізація роману. То чим же твір Тамари Горіха Зерня так зачарував читачів і журі престижних нагород ?

Історія головної героїні почалася задовго до українсько-російської війни на Донбасі. Туди вона вимушено переїздить вже 17- літньою із містечка Дубровиці, на Рівненщині. Батько продає квартиру і трудовим мігрантом вирушає у Польщу, матері в дівчини – немає, тож їй нічого не залишається, як оселитися в баби Олі у Донецьку, татової мами. Раніше про існування цього міста колишня школярка знала винятково з газет, однак інших варіантів житла, як і родичів, у неї просто немає. Триває притирання до реалій нового життя, та саме тут – у юнки вперше прокидається хист до малювання, вона стає художницею по склу. Це, виявляється, почасти спадкове, адже її мама вишивала й коли брала голку «…все, відключалася. Кричи, говори, та хоч би й пожежа під носом – голови не поверне. А роботи які виходили! Я – (Ольга Іванівна – Н.Г.) ніколи таких не бачила, ні до, ні після. Дивишся на неї – один малюнок, моргнеш – зовсім інший…Ми називали її Штундою, Марію цю, бо вона була не від світу цього. … І все мовчить, все щось своє думає. Заговорюєш до неї, воно й відповідає, але дивиться на тебе здалеку, наче у трубу. І так здивовано щораз, ніби вперше бачить…»¹ .

Так, у героїні з’являється власний бізнес – фірма з виготовлення ексклюзивних вітражів, світильників, мозаїк та люстр. Справа шириться, розгортається, і так триває аж до 2014-го. Цей рік загалом переломний в житті молодої жінки: вона втрачає родину, дім, роботу, ілюзії – звичні складові щоденного життя, і водночас віднаходить себе іншу, новий сенс і нову опору.

У головної героїні роману немає імені. Ще зі школи до дівчини причепилося прізвисько Ельф, згодом воно стане її позивним. На сторінках книжки всі – бабуся, друзі й побратими називають оповідачку Доцею. Не через вік – у 2014-му жінці приблизно під тридцять, а через статуру – вона надзвичайно тендітна.. І це підкупляє, бо можна назвати героїню будь-яким іменем, і своїм – теж. Разом із тим, «Ельф» має свого живого прототипа, волонтерку Наталю зі Львівщини, частину саме її біографії письменниця позичила для створення персонажу. Про це Т.Горіха Зерня розповіла в інтерв’ю Ользі Герасим’юк².

Отож, роман – про події 2014-го. Донеччанка «Ельф» – переповідає їх хронологічно й послідовно, глядач бачить усе, що відбувається, її очима. На той час вона лише спостерігач у «білих рукавичках». Ось захоплюють стратегічні об’єкти міста – міськраду, відділки поліції, СБУ. У приміщення вдерлися не воєнізовані силовики, а вуличні безхатьки й на них схожі, однак посадовці без жодного спротиву віддають ключі кабінетів. Усе місто й Доця разом з усіма чекають, доки втрутиться Держава і покладе цьому край, однак цього не стається. І тоді починають діяти пересічні містяни, бо мусять щось робити в критичній ситуації. І коло них згуртовуються інші небайдужі. Так звичайні люди влаштовують проукраїнські майдани, проводять велелюдні акції, шиють синьо-жовті стяги, а пізніше організовують волонтерську допомогу українським військовим. Ці нові українці – не схожі на традиційних, канонічних патріотів – не бандерівці, не партизани-підпільники, не якісь супернаціоналісти. Це учорашні пересічні громадяни, а сьогодні вони виявили, що Україна – це вони, тож починають діяти — одна частина боронить рідну землю на передовій, а інша – допомагає їм із тилу. Бо війна — це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землю: «ви ж не просто так воюєте, а за свою землю. А своя земля тільки тоді своя, коли її наші (рідні кровні – Н.Г.) знизу підпирають»³.

«Доця» — це роман про війну, і про жінку на війні. Про обставини й ракурси, в яких люди розкриваються і проявляються найповніше і найчіткіше, краще за будь-який рентген. Про покрокову, однак невпинну трансформацію, переродження жінки, що збирає себе зі скалків колишньої та стає воїном.

Один із бізнес-партнерів «Ельфа», ближче до кінця роману мимохіть зазначає, що хоче поговорити з нею «не як з жінкою, а як з бійцем, добре?». У книжці Т.Горіха Зерня слова і поняття «жінка» і «боєць» не протиставляється. Тут убивають, опираються, борються, і зрештою, виживають – головно, жінки.

Найпромовистішим, певно, є епізод, який можна назвати ключем до всього роману. Йдеться про Ліду, знайому Доці. Свекруха і чоловік вигнали її з дому з п’ятьма маленькими дітьми, забувши, як вона за їхньої намови продала свою трикімнатну квартиру в центрі, аби підняти справу чоловіка, як понад десяток років гарувала на всю родину. Жінка готова вкоротити собі віку. І тоді «Ельф» ставить перед нею відро курячих яєць. Бери, мовляв, по одному, чави, вкладай всю злість. Ліда спершу несміливо, а згодом майже в екстазі розриває їх руками. Яйце – це символ світової гармонії, символ початку і кінця, символ народження і переродження, зрештою, вічності. Доця стоїть поруч і мовчить, бо «нема дурних відволікати жінку, коли жінка убиває».

Особливої символіки гартування характеру набуває в романі і захоплення головної героїні – вітражі. Бо їх теж складають з розбитих уламків скла, однак коли збирають докупи на металевий каркас, правильно запаюють, то й виріб стає міцнішим. Розділи роману названі «Кришталь», «Смальта», «Патина», «Окалина», «Слюда» тощо, це ті матеріали, з яких майстриня виготовляє свої роботи, перетворюючи їх на небуденну красу. Однак на метафізичному рівні – це та ватага однодумців, які в довоєнний час разом працюють у фірмі, а після 2014-го року гуртуються в майстерні на родину, правильніше сказати — перетворюються на групу опору: «Тобі доведеться змінитися, щоб вижити». Серед них колишній шахтар Роман, з давньою набутою в шахті інвалідністю, Борисович, експедитор та охорона, старший чоловік охоронець з небиякими зв’язками серед криміналу, Дон, хакер на довірі, Тетяна, колишня кухар – усі разом пліч-о-пліч успішно вестимуть партизанську війну.

А ось велику війну авторка подає буденно: смерті, бої, атмосфера порожніх міських вулиць. Ось із Донецька виїжджають городяни, ось приходять чужинці, а ось перевертні, що присягають ворогу. Письменниця описує, як щодень будинок перетворюється на пустку. Спершу в квартирах пахне висохлими квітами (жінки ладнали поливайки з відер і ганчірок, бо планували повернутися – та з часом квіти зав’яли); тхне зіпсованою їжею, смердить гаром від вибухів, брудом, бо давно уже нема води, пилом, мертвими тілами, що розкладаються, бо ніхто не помітив, як помер сусід. Так просто про війну може розповідати тільки людина, якій вже нічого втрачати: «Засуньте в дупу свою «хату скраю». Якби я побачила Стуса, я б сказала йому – убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб вони тебе розтерзали двадцять на одного ….»⁴ .

Та Доця-Ельф прагне помсти. Вона марить смертями ворогів, готова убивати і убиває. Бо розлючена до нестями: «Я хотіла їх бачити прямо перед собою, на відстані витягнутої руки, із перерізаним горлом. Хочу, щоб кров била фонтаном із артерії, щоб пузирилась повітрям на кожному видиху. Хочу запхати пальці у цю рану, відчути гарячу плоть, перебиту трахею, гостре кришиво шийних хребців… Не знайдеться слів, щоб описати цю ненависть. Ні один схимник так не молиться у аскезі виснажливого посту; ні одна билина так не мріє про краплю холодної води серед пустелі; ні одна сирота так не тужить за материнськими руками, як я ненавиділа, як я хотіла і прагнула її агонії»⁵.

За жанром, «Доця» – класичний динамічний пригодницький роман про українсько-російську війну. Хоча є в творі й елементи бойовика, чого лише варті сцени порятунку товаришів на фермі разом з унікальним екстремальним водінням, коли вирішили пограбувати бізнес-команду, та вправи героїні зі зброєю. Чи, приміром, викрадення пораненого й закатованого майже до смерті Комара з лікарні, це ретельно розроблена спецоперація, де Ельфу відведена не остання роль. Недаремно Борисович просить її подумати, перш, ніж брати участь, у разі провалу – всіх чекає смерть. Про те, що у книжці домінує саме авантюрний дух зазначає і літературний критик Олег Коцарев ⁶.

Є детективні елементи – розвідувальна діяльність й партизанщина, волонтерство й підтримка військових на окупованій території вимагає неабияких здібностей і вольових рис. Із цього моменту починається суцільний екшн. Тут і переїзди через лінію фронту з продуктами і речами для наших бійців, і збори цих-таки речей і продуктів у Донецьку, в Дніпрі, по всій Україні, і драматичні пригоди в самому місті.

Магічний і фантастичний жанр – героїня вміє замовляти рани, зупиняти кров, фактично віднімає мертвого Комара у смерті : «… Світ на світи, вода на воді, зИмля на зИмлі. Добро на добрі, от білі кості, от жовті шерсті, поставте йому кість на кості. Гора з горою, камінь з травою, риба з водою, станьте, кості на костях, жили на жилах, крув на круві…»⁷.

Доця може зайти в бар і на мить побачити, як за обличчями безтурботних відвідувачів вже проступає маска смерті: «Ось дівчина-бариста із ретельно промальованими бровами тягне через міст клітчату сумку. Сумка більша за неї, а на руках дитина, хлоп’я десь двох років…. Аж раптом земля піднімається, і на тому місці, де вони стояли, лишається глибока вирва…Ось студент, який так смішно заграє з сусідкою, раптом завмер і хитнувся вперед, а на спині вибухнули три акуратних дірки… Ось солідний чоловік із келихом темного. Він роздягнений до пояса, руки скуті за спиною і пристебнуті д іржавої труби. Він напівстоїть, напіввисить під цією трубою, і все тіло – суцільна рана. Хтось тягне його за волосся, але голова не тримається і падає на груди…»⁸. І, як справді замовлена своєю особливою матір’ю від ворожої кулі (у романі згадується псалом 90) Доця випробовує своїм таланом усі дороги війни. Іноді армійці просять її жартома побути на певних локаціях довше, адже поки вона там — не стріляють і ніхто не гине. А в разі потреби захистити дівчину, з потойбіччя приходять вже загиблі бійці.

Є в романі й любовна лінія, щоправда прописана вона в творі штрихово і майже не проявлена. Обранець Ельфа – той самий врятований нею Комар, військовий, що працює на СБУ, та кінець цієї страшної історії дає підстави сподіватися, що вони більше не розминуться в житті.

Літературний критик Г.Улюра вважає: «Це книжка про симетричні дари: те, що віддали, мусимо отримати назад вповні, і зло, і добро. Світ Горіха Зерня нестерпно справедливий. І в цьому сенсі авторка знайшла собі ідеальне псевдо: «Твої устонька – тиха молитва». Молитви всі в «Доці» чують, вони мають тут силу»⁹.

Емоційно всі ці лінії сюжету виписані дуже динамічно й пружно. Чимало уваги авторка приділяє і психології, однак не так психологічному розвитку конкретних персонажів, як загалом психології людини на війні.

Та, як розповіла сама авторка на презентації роману в Херсоні, «Доця»,- це роман про українців на Донбасі, які несуть в собі Україну, чекаючи, доки вона туди повернеться:¹⁰ У тексті переконання письменниці звучать вустами головної героїні: «Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо довкола тебе немає України, навіть, якщо там пустка і лід, навіть, якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна – це ти»»¹¹.

Письменниця свідомо зачіпає і руйнує в книжці соціальні стереотипи. Передовсім, той, ніби донеччани самі кликали армію Путіна. Т.Горіха Зерня засвідчує: в місті провели успішну спецоперацію, як раніше з анексією Криму. Що в Донецьк завезли підготовлених і спеціально навчених для розгону й вбивств українців чужинців – і саме вони стали і головною рушійною силою, і картинкою для телебачення. Що в Донецьку проукраїнські і проросійські настрої у відсотковому відношенні — нічим не відрізнялася від інших українських міст – Харкова, Херсона, Одеси чи Києва. Що місто опиралося масштабними акціями й мітингами, от тільки ми про це майже не знаємо. І хто знає, як би повернулася ця історія – якби держава вчасно втрутилася і виконала свій обов’язок. Не оминає авторка і питання повернення Донбасу – прямо дискуючи з тими патріотами, які вважають ніби воювати за цей край – не варто, бо там немає наших. На думку Т.Горіха Зерня – обидва ці переконання, не просто шкодять суспільству – це бомби уповільненої дії, що рано чи пізно, але здетонують¹².

Дехто з критиків, з огляду на такі текстові послання авторки, припускає, ніби своїм романом Т.Горіха Зерня стверджує – лідер, який зуміє консолідувати український народ, має прийти зі Сходу. Бо Донбас – це така точка обнуління і місце сили, де прозвучали найважливіші запитання, що накопичувалися в суспільстві багато років, не тільки за часи Незалежності. Відтак, тільки там, де все почалося, там має все й завершитися, коли історія подолає чергове коло.

Зокрема, літературознавець Т.Петренко вважає, що Доця – дівчинка від Бога. Тобто в її випадку – від Богині. Саме тому і матір звали Марією, «…запалюється картинка Матері Божої Оранти з усім її глибоким синім вбранням і золотим ореолом…». І далі: «Доця» не просто Ісус у спідниці. Вона та її матір – жіноча альтернатива Богу і його Сину. А отже, перед нами не новий, а надновий заповіт, який дає Донбасу надію»¹³.

Своєю чергою, літературний критик Г.Улюра називає Доцю «праведницею Руф, відданою і жертовною, її історії – така собі Книга Руфі-спасительки … Вона рятує і рятується сама. Те кільце запалу від гранати, що як обручка лягло на палець, вона висмикне: їй доведеться убити того, кого не ненавидить, убити, щоб врятувати. Їй в романі доведеться загинути і воскреснути (прийшла хибна звістка про смерть, за неї прийняли іншу людину)»¹⁴.

У романі Т.Горіха Зерня, як і в більшості романів про нинішню українсько-російську війну – відкрите закінчення. Та разом із тим, в останніх абзацах твору авторка подає читачам щедру надію, що у героїв, попри всі випробовування, усе складеться: одужає Аня, 14-донька загиблої Тетяни (а це вже наступне покоління і наше майбутнє), зустрінуться і Доця зі своїм обранцем.

Зрештою, настане день, і в зруйнованому місті, де були смерть і руйнування, відродиться життя: «Ви знаєте, як сходить сонце на Донбасі? Без напівтонів, практично без переходу між темрявою і світлом. Хвилину тому ми працювали вночі, підсвічуючи собі промисловим прожектором, а за кілька секунд нас сліпить з вулиці. У прозорих променях фігура Спасителя засяяла золотом, ніби виступаючи зі скла, а потім все світло зосередилося на рівні серця і спалахнуло пурпуром…»¹⁵ ..

Ніна ГЕРАСИМЕНКО,

нс Інституту літератури НАНУ,

Відділ української літератури ХХ століття

та сучасного літературного процесу

Примітки