Я писав чергову рецензію на чергову книжку Валерія Гужви й, відволікшися від текстів, став підраховувати, скільки ж я його вже знаю. І особисто, і його тексти. Виявляється, це вже стільки років, що навіть тривожно вголос називати.
У нас був дружній гурт: Анатолій Шевченко, Євген Гуцало, Віталій Дончик, Євген Гуцало, Андрій Крижанівський, Ігор Малишевський, Вільям Лігостов, Олександр Лук’яненко, Валерій Гужва й автор цих рядків.
У літературі, як і скрізь, усі поділені на «табори», «школи», «групи», бо ж чи не кожен із нас шукає сумісних із собою людей, а, знайшовши таких, тримається їх. Та ще мириться з гострими кутами їхніх характерів (особливо – якщо розуміє, що і він сам не ангел і що іншим також доводиться миритися з його, скажемо так, аж надто гострокутою своєрідністю).
Усі ми могли терпіти одне одного, незважаючи на всякі ситуації. Хоч, бувало, навіть сперечалися до хрипу, могли й гострим слівцем приятеля вколоти (а він – так само відповісти), все одно наше приятельство витримало всі випробування.
Сьогодні зі всього гурту лишилося нас двоє. Ми відчуваємо, як повільно відпливають у забуття наші друзі. Намагаємося те загальмувати – пишемо про них спогади, рецензуємо їхні книжки (якщо раптом якусь перевидадуть!) організовуємо їхні ювілейні вечори. Більшого для них зробити ми не можемо. Ось недавно Валерій написав оригінальний спогад про Андрія Крижанівського. Там є іскрометний гумор, бо ж про Крижа (так іменували його в своєму колі) не можна без цього писати, є згадка про його ексцентричні витівки, вибухові цитати, бо те, що кажуть справжні сатирики, ніколи не втрачає свою актуальність (мабуть, на жаль!). Є тим і ностальгія за другом, якого ніхто не замінить. (Бо в нашому віці заводити нових друзів – справа безнадійна).
Згадую, перше – після літературних вражень, – що запам’яталося від імені «Валерій Гужва».
Самому дивно: ароматний, аж мовби п’янливий сигаретний дим. Я вже також був тоді курцем. Здавалося б, чому тут реагувати на дим? Але весь ефект і секрет у «якості» того диму. Піжонистий Валерій Гужва курив недоступні тоді нам дорогі сигарети. Не робітничо-селянські «Приму», «Памір» чи «Верховину», а майже справжнє «Мальборо» з вірджинським тютюном! Якось розповів: пощастило в складі делегації творчої молоді СРСР (у період потепління міждержавних стосунків Союзу і США) потрапити в Америку. Доларів делегованим видали мізер. Усі жадібно хапали дешеві сувеніри, котрими хвалитимуться вдома («Це ж із Америки»). А він на всі гроші накупив «Мальборо»! На нього дивилися з неприхованою іронією: це ж, мовляв, поет, а в поетів усе не як у людей.
«Мальборо» і сьогодні супутник поетових днів. Тільки, як неохоче пояснює Валерій, воно швейцарського виробництва, а не американського. Тому – напівсправжнє. Але з тим йому доводиться миритися.
Я глузую з того: мовляв, ти – невиправний сноб. Мені б твої клопоти. Гужва у відповідь парирує: а твоя кава! Це ж хіба хліб? Чи борщ? Без неї цілком прожити можна! А тобі без кави, бач, якість життя катастрофічно падає!
Я вже писав, що франтовитий Гужва і нині вирізняється з-поміж будь-якого гурту. А Шевченко й Степан Колесник розповідали, що в студентські літа він був поміж юнаків-провінціалів, здебільшого соцпоходженням «од плуга» – як біла ворона. Городянин. Майже біла кістка. Але цей невисокий, завжди елегантно зодягнений і позірно абсолютно благополучний Гужва, як розповів мені Степан Колесник, не гонорився, був незмінно доброзичливим і приязним. Саме таким знаю його і від першого дня нашого знайомства. Якось я не витерпів і запитав його: «Ти що, зовсім неконфліктний?» На що він відповів, що намагається обходити гострі кути в стосунках із людьми. Є кілька принципово важливих цінностей, за які він рішуче постане в обороні. А все решта – простір плюралізму. Тобто Валерій за те, щоб дозволити кожній людині бути самою собою.
Гужва неоднораз оповідав, що на початках своєї літературної біографії провів рішучу переоцінку цінностей.
Але – про те, як мовиться, по порядку.
Почну з того, як я вперше побачив і почув його в Будинку літераторів, де був якийсь літературний вечір (здається, презентація книжок молодих поетів), де модерував сьогодні призабутий Аркадій Ривлін. Російськомовний поет Валерій Гужва читав вірші зі своєї збірки «Огонёк». Запис про це я знайшов у своєму щоденнику. Як здалося мені, тоді вірші Гужви вирізнялися елегантним письмом, несподіваним поворотом думки в фіналі твору й відчувалося, що автор добре володіє поетичним ремеслом. Щось таке говорив про нього й Аркадій Ривлін, який вирізнив Гужву з-поміж інших.
Через кілька десятиліть по тому Валерій розповів мені, що його університетський друг Роберт Третяков, росіянин за національністю, але український поет, дивувався: чому ти, українець, пишеш російською? Мабуть, саме тоді міщук і професорський син Гужва дозрівав для переходу на українську. Простіше було селюкам, з якими разом навчався (Василь Симоненко, Микола Сом, Борис Олійник, Степан Колесник, Станіслав Тельнюк) – у них не виникало жодних питань, якою мовою писати – вони принесли з собою в університет українську. «Городський» Гужва, вже непогано очитаний у російській поезії і вихований у середовищі зросійщеної інтелігенції, очевидно, вважав себе своїм у російському слові. Це було тоді властиво багатьом, хто із селюків був походженням. Пам’ятаю, в моїй маленькій, безнадійно провінційній Шполі, більшість лікарів, маленьких чиновничків та й дехто з учителів говорили «по-культурному», тобто послуговувалися гротескно макаронічним койє, сміховинним волапюком, вважаючи те «русским языком», що підкреслює їхній соціальний статус. Уявляю, як важко було виповзати із таких лексичних одежин тим, хто цього захотів.
Російськомовний поет Гужва шукав авторитетних експертів серед московських поетів. Послав вірші Євгенію Вінокурову, який імпонував йому стилістичною прозорістю і виразним строфічним малюнком – саме тим, до чого тяжів сам Валерій. Але київського автора чекав такий афронт: незабарно він прочитав кілька своїх творів у друці… за підписом Вінокурова. Як це сталося, можна тільки гадати. Плагіат чи недогляд? Розповідаючи про це, Гужва розгублено розводить руками. Каже, що не зажадав од Вінокурова пояснень. Але вже жодному авторитетові на апробацію свої віршів ніколи не посилав. Як мовиться, варився у власному соку.
Він ніколи не був трибунно-голосним поетом. Якщо його літературні ровесники прагнули звучати «на рівні вічних партитур», поривалися в міжзоряні світи й поінколи навіть надовго забували про грішну землю, то Гужва цим романтичним спокусам не піддавався. Сказати б, між «космічним» і «земним» він обирав «земне». У нього немає якихось глобальних тем, поетичних маніфестів і тих віршів, котрі називають програмними якщо не для всієї літературної генерації, то для автора. Нефорсований, зовсім буденний тон. Таких авторів називають «тихими» поетами.
Ризиковано братися визначати, що в нього первинне: думка чи почуття. В одних віршах відчуваєш, що вони народженні передовсім думкою, в інших домінує притлумлене скепсисом чи іронією почуття. Одне слово, загалом у його поезії вони врівноважені й співіснують у гармонійній згоді. Справді унікальний творчий варіант.
Гужва не пише про якісь епохальні події, не має амбіцій прагнути буть поетичним літописцем історії. Він пише про те, як непередавано складно бути нормальною людиною в цьому шаленому світі, бо ж стільки випробувань і бід падають на неї, та ще живе вона в невідомості того, що і як буде завтра.
Ось характерний у цьому сенсі, безоглядно «висповідальні» рядки сьогоднішнього Гужви:
Здається, начеб ти іще не жив,
а просто існував, як протоплазма,
не знав, що міг, не знав, чого хотів,
було це існування невиразне.
Воно і нині досі ще трива
як необхідність існування плоті,
хоч молода наструнчилась трава,
й відоме те, що внезабарі, потім –
нічого вже. А раптом – все не так?
Було життя насправжки, не словесне,
і не віщує лиха зодіак,
він просто нумерує зими й весни
І вже коли «зеро» тебе знайшло –
не бідкайся, що підвела тебе рулетка.
Аби лиш не зреклось тебе стило,
а решта – що ж – не бути, мабуть, легко.
І це в Гужви зовсім не поза, не бровада перед уявним ні для кого неунекненним фіналом життя. Це отой мужній і розумний фаталізм, котрий випливає від усвідомлення того, що, можливо, десь на небесах записано твій реченець, і того ніяк не минути й не обдурити. І саме цей мотив із незмінною стоїчністю автора разуразно проходить у його віршах останніх десятиліть. Поет мовби сам собі влаштовує суд і сповідь і, переглядаючи своє життя, намагається дорозумітися, що в ньому було так, а що не так. І він сам собі й прокурор, і суддя й адвокат. І складається, що той або той бере гору в цьому суворому дійстві. І поет не бере нічий бік, а починає, як сліпа Феміда, й сам переважувати своє життя.
У якогось німецького прозаїка (не згадаю його імені, бо читав це ще студентом) є дуже чоловіча повість. Там ідеться про те, як герой вирішив зібрати – і зібрав – на свій день народження всіх тих жінок, яких любив він, і тих, які любили його. (До речі, вийшло чималеньке товариство!). Мені згадався той, думалося, назавжди призабутий твір, коли читав у Гужви чимало гірких та іронічних інтимів, а особливо ж вірш «Прикро, звісно…», де є виразний перегук із тим автором. (Може бути, що Гужва й не читав його книжки і навіть не знає про такого письменника – письменників, як зірок у небі).
Десь із глибин пам’яті ліричному героєві випливають, мов примари, жіночі істоти. А поміж них і ті, яких героєві зовсім не хотілося б згадувати.
Ось така несподівана ситуація:
Я і гадки не мав,
що загрузну в подібну халепу,
не відчепиш її,
як закохану в тебе настирну дурепу:
двері й вікна замкни –
через комин у хату залізе,
спробуй їй доведи,
що не віриш в любов по ленд-лізу,
що намарне старається,
ліжко твоє не для неї,
і що ти взагалі
кандидат в депутати від геїв…
Що ж воно, те забуте,
що множить собою гризоти,
що шукаєш його,
як загублену вчора останню банкноту,
і не спиш по ночах,
і думки йдуть по хибному колу,
не радієш ні друзям, ні чарці,
і навіть – повірте – футболу?
Пригадаю, напевно,
коли вже поставлять до стінки
і затворами клацнуть…
Авжеж, пригадаю ту жінку…
Можливо, тільки з відстані спогаду збагнув герой те крадене щастя, котре не дуже й цінувалося тоді. Чи, може, і тоді було таке відчуття, але з плином літ воно пригасло й призабулося. А тут раптом виринуло з пам’яті й озвалося гіркотою втрати. Він згадав, що вона
…світлом була серед ночі,
надією, горем і щастям,
причастилися ми
потаємним гріховним причастям,
а життя нам натомість
вділяло утіхи на самому денці –
так, напевно, судилося
всім на землі потаємцям.
Лишилося героєві тепло від спогаду і розуміння того, що в ту ріку вже ніколи не вступити. Треба втішити себе думкою, що все те таки насправді було.
Я лукавив на пам’ять діряву
поскаржився дарма.
Може, й справді така
нам судилася доля і карма:
незагоєні спогади
хочу у плинному часі втопити,
та безглуздо від них, виявляється,
жити на білому світі.
Гужва передовсім поет-живописець. «Голос мав солов’їної масті…», «Вечір пройшов на пуантах…», «Росте нова трава на випаленому лузі…», «Не видань нічого досі за туманом…», «Сорок шостий, базар провінційний: гарбузи, помідори, буряк…», «Малиновим, коричневим і жовтим…», «Її величність Ніч, володарка пітьми…» «Повний місяць викотився з-за лісу…», «Пливуть собі птахи в акваріумі неба…» Майже повсюдно в нього зримі реалії світу й пастельно ніжні барви. Свого часу хтось із мистецтвознавців намагався скласти типологічні ряди суголосних поетів і художників. Якщо шукати такого художника для Валерія Гужви, то на згадку завперше спадають Олексій Фещенко або Анатолій Лимарєв. Можливо, їхні акварелі були б найкращими ілюстраціями до поезій Гужви. Ясна річ, вони не копіюють зорові образи Гужви і не варіюють уривки його сюжетів – вони несуть у собі таку ж духовну енергію, як і його вірші.
У Гужви немає голосних вигуків, похмурих інвектив, гнівних нарікань – голос його загалом рівний і спокійний, хоче в ньому є і туга, й сум, й іронія. Один із його літровесників чи не від перших днів нашої незалежності вергає громи і блискавки на всіх і на все, незрідка доходячи до істерики. Ще навіть не почавши читати нові твори цього автора, наперед знаєш, якою буде їхня тональність – віршами до читача промовлятиме прокурор. Часто цей поет говорить справедливо, але вже маєш утому від його одноманітного мотиву. Так, переживаємо гіркі часи гуманітарної катастрофи, розмиваються і підміняються всі цінності, й справжній поет повинен як може цьому протистояти. Однак не хронічно тотальним ниттям, котре за обставин своєї недозованості починає діяти як небезпечна інфекція деморалізації. Та й подеколи, читаючи цього поета, що виступає безкомпромісним Савопаролою, за яким немає жодних гріхів (хоч беатифікуй уже за життя його!), ловиш себе на запитанні: «А чи ти разом із усіма нами не несеш відповідальність за все те, що ти так непримиренно картаєш? Ти ж ніколи не був помічений ні в якому дисидентстві!..»
Гужва – антипод таких прокурорів, нарікайлів і плаксіїв. Він уміє тримати удар від життя. Хоч і як гостро та боляче воно вдаряє по душі і стільки всяких кривд у ньому і безвиводного стуму, за Гужвою все це маєш перебути й перетерпіти. Бо ж поет не тільки пестунчик долі (буває і таке, і такого багатьом прагнеться), а й соціально відповідальний індивід. У нобелівській промові Вільяма Фолкнера є такий етичний наголос для письменника: ти не маєш морального права інфікувати песимізмом читачів – ти повинен допомогти людині вистояти в її важкому житті.
Гужва – також не той поет, у якого знайдемо аж так багато радості. Надто багато звідав і надто багато розуміє його ліричний герой. Він – поет тремтливої і соромливої, як мімоза, надії, висловленої не надто впевнено.
Земна байдуша плоть
приймає плоть віджилу,
тримає на собі
до часу ще живих.
Ти падаєш в траву
у відчаї безсилім
і чуєш голос той,
що назавжди затих.
Поет стоїчно сприймає неуникненні для кожного сюжети, а головно фінали земного існування, безжально урваного конечністю, що уявляється багатьом кінцем світу.
Не розпізнати слів,
лише лунає голос,
його не чує світ,
він звірений тобі.
Забудеться усе,
та голос цей ніколи
не змовкне відтепер,
як камертон судьби.
Навіть несміла надія тут намагається продертися крізь загати сумнівів і невіри, але так і лишається під знаком запитання.
Що в голосі отім –
любов чи насторога?
Чи справді голос був,
чи то лише мана?
Земна байдужа плоть
ковтне й мою дорогу.
Чи голос звідти мій
для когось пролуна?
Знаю, що переважна більшість поетів свято переконана: без їхнього слова, якщо не завалиться, то безмежно збідніє світ. І саме така наївна ілюзія – один із потужних творчих стимулів служителів муз. А великий скептик Валерій Гужва оповідає з цього приводу таку історію.
Й півслова не залишилось по нім –
неначе й справді не було поета:
у безвість провалилися пісні,
поеми, одцвіли вінки сонетів,
в повітрі розчинилися книжки,
померли на полицях магазинів,
неначе безфамільні байстрюки,
батьків яких імення час поглинув.
Це справді вельми драматично: віршар укладав душу в свою писанину, шукав у собі ті особливі слова, що допоможуть йому зворушити людські серця, але…
Гірко іронізуючи з нього, автор усе ж не може приховати свого співчуття.
І все ж, і все ж… Навіщось це було –
папір блідий, щось схоже на натхнення,
застигле в нерішучості стило
і безнадійний пошук одкровення,
надміру екзальтовані рядки,
що в них поезія торжествувала…
Не на роки, здавалось – на віки
оті слова, що звітрились й пропали…
Гегель сказав: «Історія вчить, що вона нічого не вчить». Нічий життєвий урок не стає уроком для інших. Нові прозеліти з непогамованим ентузіазмом і непогасною вірою в місійність свого слова, що, як вони свято вірять, змінить світ, натхненно беруться до віршування.
Гіркий урок? Та де там! Неофіт
вже стука віршем в заповітні двері,
і олівцевий кришиться графіт
на білому безжаліснім папері.
Гужва теж неоднораз звертається до теми поезії. Але в нього ніде немає високої риторики, скажімо, про обов’язок поета і громадянина, про місію поетичного слова в цьому скаженому світі. Про все те йдеться буденними словами і з буденними інтонаціями. Та ще з безжальною самокритичністю, що подекуди навіть переходить у безнадійний скепсис.
Поважчала штанга років
її підіймаєш надсилу,
і нивку зелених рядків
неначе косою скосило.
Дивуєшся нині: невже
то ти наївняк їх мережив,
вважав: ювелір Фаберже
тобі за потугою – небіж,
і строфи, надміру дзвінкі
шедеври літературні,
і слави лаврові вінки
тобі забезпечено, дурню.
Вже й сліду жодного від зухвалих сподіванок, із якими йде в літературу безтурботна й самовпевнена юність, уражена хронічним пупоцентризмом. Уже видається надмірною ваготою те, що колись бачилося банально елементарним.
Поважчали кома й рядок
і штанга років не підйомна.
Дай, Боже, щоб вдався ривок,
і слово лишилось притомним,
і пальці утримали гриф,
була переможною спроба…
Аби лиш не справдився міф
про горе і розпач Ніоби:
убито невинних дітей,
бо пиха забрала їй розум.
Я думаю часом про те,
що, мабуть, безпечніша проза.
Чи не в кожному вірші останнього десятиліття – сумніви, всяких відтінків іронія, журливий усміх, але ніде – нарікань, докорів (хіба подеколи самому собі), звинувачень і проклять. Усе те – не його «жанр». Він веде діалог із самим собою і чи не всі свої запитання про причини і наслідки багатьох подій у світі заадресовує передовсім собі. «Mia kulpa!» – міг би гірко сказати його ліричний герой.
Якщо інші поети розстрілюють вогненними інвективами всіх владоможців, продажний і затурканий народ і т. ін., то Гужва, схоже, погоджуючись із тим, усе ж не вливається в цей велеголосий хор – нічого такого не проповідує – він тихо і роздумливо мовить про те, які на особистому досвіді збагнув закони життя. Ні, він не «над сутичкою». Але він – трохи збоку. Серед тих, хто не кличе на барикади (хоча стовідсотково солідаризується з ними!), а намагається розібратися зі своєю душею, шукаючи – і знаходячи – в ній духовні точки опори, котрі дозволяють їй лишатися людиною в час масового звиродніння й деградансу. Однак це не голос із «вежі з слонової кості». Це голос таки з гущі життя. Але – не з Майданної трибуни і не зі святкового мітингу. Оскільки ліричний герой Гужви – не штатний оратор і взагалі не особа публічна, то й поводиться він відповідно. Ось тільки один із небагатьох моментів його «прямої дикції», коли він говорить не зокрема, не про щось особисте, а «взагалі».
Такі рядки:
Кожне наше свято – з присмаком тривоги.
Замість кельми й плуга – автомат в руках.
І відводить очі Діва Перемога
І в димах та вирвах український шлях.
Тут уже Валерій, як мовиться, «вийшов зі своїх берегів». Зрівноважений, елегійний чи м’якоіронічний поет озвався на іншому регістрі. Людські почуття взяли гору над звичною для автора поетикою. Очевидно, таке буває в кожного автора, коли його щось особливо боляче вразить.
Тут громадянин заступив поета. Естетика – не щит для захисту від трагедій і драм божевільного світу.
Валерій Гужва мусив нам нагадати й про це.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ