***
Моя волошкова Муза,
з обідраним серцем,
підсвідомими словами зринає
на біле поле паперу.
***
Найісторичніша фарба –
біла, як сяйво…
З неї народжуються ангели.
***
День без крихти віри,
як ніч без смолоскипа,
без зірок.
***
Посуд – певна річ — необхідне.
Але куди зливати швидкий плин думок?!.
Що відстоюється – поглине джерело Вічності.
На розлив думки продають Боги.
Жебракам і заборгованим –
Безкоштовно!..
***
Дрібнесенькі ніженьки весняних цимбал
Вигравають на проміннях весни.
Відчиняються душі.
***
Годинник, роки, майбуття…
Крапля…
Спливаємо у Вічність.
***
Оце довго думала і залишилась одна.
Треба, або навчитись думати разом
(але то не думки, а цивілізовані гасла),
або навчитись сприймати себе як
неіснуючу матерію.
Нашому віку –
досить
метушні!
***
Дай, Боже, тобі спіткнутися
об власну Совість!
Ще не все втрачено…
***
Ляпаси життя –
стимул руху
зростання душі.
Втішайся!
***
Світла думка присіла
на підлікотник крісла.
Радію, що не змела її
з крихтами.
Хороше помовчати удвох.
***
Я несвідомо прагну до нуля:
Хочу почати все спочатку.
***
Болюче сьогодення.
Скривджене минуле…
Ікарове майбутнє?!.
***
Мій погляд,
як щеня,
втомився вдивлятися
в укрите пилом дзеркало пам’яті,
у якому ніколи не відіб’ємося
ми удвох.
***
Забагато наговорено.
І пісня втомилась.
Підійняти кохання можна,
А ось… донести?..
***
Здвоєна сопілка туги –
Самотність удвох.
***
Впізнавання – розкіш
Спілкування.
Пізнання – присиченість
І край…
Як важко любити близького!
***
Зачіска дерева – осіння…
Зруйноване зелене гніздо
і птахи розтанули.
МИХАЙЛУ ДУБОВУ
У розпуки – довгі руки.
Скам’яніла голова…
Доки серце рветься з муки –
Доти будуть жить слова.
Пручається Слово: то вислизне рибкою,
то брюхне багнюкою (жартом лихим)…
Розкішная Мово, – настояна скрипкою,
тужіє розлукою, гірчить в ній полин…
Хай скресне ошатне словесне убрання,
як випране в чистій протоці річній.
Німесеньке Слово, скалічена Мово,
своїх зозулят-немовлят пожалій.
УКРАЇНА. ОБЕРІГ
Я Тебе не залишу серед віхоли долі сумної
о, свята чистота, кароока слов’янська Мадонно.
Самоспалень правдивий вогонь Твої рани загоїть.
Не стуляй, гіркота, материнські ласкаві долоні.
Я Тебе не покину, не гнутиму спину лукаво
за кордонами мрій. Оберіг мій – то Лавра Почайна.
Через кригу століть пробивається свічечка слави:
Тихо так мерехтить, причащає до Слова, до тайни.
Хай на кінчику леза, в задусі, в старечій знемозі,
я почую Твій спів золотий, голубий, стоголосий.
О, Мадонно, о Нене, до зір Твої очі підносять.
Босоноге дитинство дарують на вічній дорозі.
БАБА МОТРЯ
Втомлена, згорьована, самотня –
Баба Мотря…
Ні – дровець, ні – дощику, –
Щоб зварити борщику.
Хата сумна, як труна…
Рветься у серця струна.
Боже!.. Чи це вже край?!.
Біль, як дитину, звивай…
Діти, діти, куди подітись?..
Вітер, вітер…
Лампа не світить.
Загасла…
(Нехай їй трясця!) …
От і все щастя…
***
Дякую,
що не прийшов…
Не простудив прохолодою.
Не пригостив нагородою.
Дякую, що не прийшов…
Ми із самотністю вдвох
вижили, все перекреслили.
Вмерли і знову воскресли ми
І не залишив нас Бог.
Дякую, що не прийшов.
МОЛИТВА
Ой, без мами і без тата –
Пусте серце, дика хата…
Спаси, Боже, від біди,
Від нас горе відведи.
Дай нам сили духовної,
Долі щирої, повної.
Щоб ми все добреє
Передали Діточкам своїм.
КОЛИСКОВА 1
Люлі-люлі, рідна дитинка.
Тобі на щастя ладнаю торбинку.
Люлі-люлі, мила дитинка,
В тій торбинці лежить скатертинка
Вона яскрава і майже казкова –
В ній рідна пісня, на щастя підкова,
В ній сірі гуси живуть, у Ганнусі.
Святий Микола і білий бусел.
В ній стрічка річки
Й пасхальне яєчко,
В ній грає кобза
І вариться гречка.
КОЛИСКОВА 2
Ходить вечір, сипле зорі
Вам у сни казкові.
Хай насниться синє море
Й на щастя підкова.
А матуся зварить борщик.
Збудить на світанні.
Спить вітрець, дрімає дощик,
Сплять Грицько і Таня.
Навіть кицька у колисці
Мружить оченята.
Спіть. Ласкаво зорі світять,
Мама сплять і тато.
КОЛИСКОВА 3
Мій синочок, засинай,
Баю-бай!..
Голубий везе трамвай
Нас у гай.
Там в зелених вітах
Задрімали квіти.
Засинай!
Сонечко моє, вільно спи.
України щедрі лани
Подарують колос,
Щастя й долю, й голос –
Сонечком зростеш із пітьми.
Сили набирайся в дерев.
Станеш сам могутній, як Лев.
Я тобі з криниці
Принесу водиці,
Райдуга всміхнеться Тобі.
Спи!
***
Дзвінко-дзвінко – срібний сміх –
Впало сонечко до ніг!
Літо, літо, літечко –
Стигла молодиченька!
Крайка на тобі – червона.
І дзвенять джмелі, як дзвони.
Кошик з колосками,
З білими грибами
І намисто з горобини,
Із шляхетної калини.
Посмішка ясна –
Встала зі сну!
Це Вкраїна мила
Знов себе зростила.
Дай їй, Боже, сили!..
АЛЕВТИНІ АНДРІЇВНІ ЄЛСУКОВІЙ – ХУДОЖНИЦІ
Я притулюсь до квітки, вона скаже:
«Змалюй мене, бо я ж твоя сестра!..»
І знову зойки свої пензель в’яже –
до сутінок продовжується гра.
Жахлива ніч!.. Як пахнуть анемони!..
Ревниво заздрить квітці полотно…
Мовчить палітра. Її фарби-дзвони
до ранку сплять… Проміння у вікно –
і знов – судома, вибрик і відвертість:
мазок живий, яскравий і чіткий.
Кричить картина, що не буде смерті,
Художник виграв з вічністю двобій!..
***
Б’є музика в мені, вона мене тривожить,
На сполох б’є, на дзвін, в долонях обійма…
Б’є музика в мені. Вона мені ворожить:
В’є пасма із Душі – І вже мене – нема…
Я – світ безмежний цей. Я – гілочка Галактик.
І біль в мені і край, і досвід полумкий!
В безмежності ночей подай таємний знак свій.
Музико, не карай! – візьми у вир хутчій.
У пишності зими Твій голос — срібно-ніжний:
Так тиша гомонить зірчастістю сердець.
Допоки диригент засвітить вічні свічі –
спалахуєм вогнем. Ми – вічні… Не кінець!
Отож, веди наш Дух – свавільна і затята.
Виковуй із хвилин стрімкий і вірний плин.
Твій диригентський рух – то пташечка крилата.
О, мед мій, і полин – Музики вічний рух.
Переклав
Петро Велесик
Із книги «Не заключайте в рамки божество»
***
У рамки божество вміщати не спішіть.
На те і божество, щоб вільно жити.
Так Моцарта комета всього світу,
У котрій звук уже подібний світлу,
А поряд – ні Сальєрі , ні душі…
У рамки божество вміщати не спішіть.
За зраду не карайте друзів ви.
Вони – дзеркал освячених відбиток,
Так призом жмут заграє тіней світлом,
Так місяць-щит, возноситься, мов вітер,
Геть змінюючи обриси морів.
За зраду не карайте друзів ви!
Спустошення видовжувать не слід.
І відновити фреску в праці й до утоми,
нам не дано. Художник невідомий
зафіксував фрагмент. Хоча невтомний
час письмена стирає на землі.
Спустошення видовжувать не слід.
***
Поети скрізь, а істин мало.
Багатозначність та-на збиток.
Поезія – мов нерва витік
Такий кармінний і кривавий.
А молоко – для втіхи міта .
Красивість – солодити вміє.
Нашестя, грабежі, завія –
Поезія – стоп-кадр болючий миті.
***
Нудьга нестерпна провінційних міст…
Пустельний вечір.
Жалібні дороги.
Геть юні перетоптані тривоги
Глухих будинків, що схилились, зміст.
Притлумлений тут спокій…Між безсонь…
А уночі зірки,
спустившись низько,
Крізь дах доймають
світлом олімпійським,
зірвавши вічність біля тихих
скронь.
Дні втрачені.
А бронзова утома
біля дверей, немов чавунна гиря.
І, плавлячись, лише в зіницях звірів
Жовток й кармінність сонце ллє судомно.
***
Ява і тиш..,
Й несамовиті звуки…
І місяць – змилок в пінних небесах.
Коли до мене простягає руки
Поезія, то не зникає страх,
Не відгадати дієслово за оркестром,
не донести цей образ до рядків,
в безглузді недоладного геть жесту
Так зв’язаної побутом руки.
Та зустріч ближчає: дзвіночок без оглядки
До скроні дотягнувся й полилось!
Слова і вигуки, і навіть тільки крапки,
Простору протяг. Дійство почалось!
Напучень воскресіння небезпечних,
Лампад відречення, що видумав народ,
і мисль, що є священне десь Мистецтво,
яке не потребує нагород.
***
Була я деревом, перлиною, зелом.
Росла покірним квітом в диких скалах.
Мустангом я була й ковбой зі злом
Ласо на шию накидав зухвало.
В буддійських пагодах, в російських теремах
Блукала іноком, розписувала храми…
Дітей народжувала й гинула в боях,
І старцювала, стукаючи в брами…
Я – дух, я – сіль…Пробуду на Землі,
Допоки Бог не позове на свято Тризни.
А Всесвіт – ватра, я сонм віття її.
В мені завжди життя мигоче присмерк.
***
Німа, як аркуш,
задихаюсь словом.
Прогаяла життя
я безтолково.
,,Кружляй, моя платівочко,
кружляй !..”
,,Телесики”
ґвалтують скрізь комп’ютер,
Народ застряв в байдужості
і смуті.
Немов покара Божа,
те життя!
***
Легко в осені храмі черленім,
У згасанні багато тепла.
І підсвічник опалого клена
Тихо кутає мокра імла.
Все крихке тут, пустинне, у брижі.
Наче пам’ять зітхнула, пішла.
Розчинилась у посмішці свіжа,
Зазирають в її дзеркала.
***
Траву на попелищі знову видно,
І пестять тіло струмені блакитні.
Душі не хочеться ридати бідній –
Цілунки грають в ній такі привітні…
Я тоненькою віточкою стану.
В мені бунтує весняна природа.
Я знаю: ти прийдеш і я відтану
і буде дуже гарною погода.
Я гармонійна виросту напевно.
Живе усе даритиме усмішка.
Я – скрипка, я – артерія, я – вена.
Я – тихий геній. Так нам вдвох затишно.
***
Кінець століття. І зима…
У миготінні світлофорів –
Застуджених сніжинок хори.
А там – кістлява…Та сама…
Монети дзенькають об лід,
Не долітають в шапки старців.
Погостів ширшають гектари.
В родильнях – піст. Не йде нарід.
Лампадки блискітками в очі,
Як жалісливі відголоски,
Яскраво, грізно, якось плоско
Дають життя. Отруту смокчуть…
***
Мій хмурний вірш, ошарпаний
геть чисто.
Довірливий, бездомний, як собака.
Зате я вільна і співати, й плакать,
Не боячись плювків, штовхань і свисту…
Аж захлинаючись, гарчу і завиваю, –
Та голос на алтин не проміняю.
***
Піщані мілини відкоси.
Структури зір в чорнильній гладі,
Костри – в душі моїй форпости…
Я не віддам рокам ні п’яді.
І версти весняні свавільні ,
Де будяком цвіли ми рано…
Вітри голодні, очманілі.
Буть юним вже й не так погано!..
***
В ціні свободи злиток,
в ціні, як найсолодший той ковток!
Життя! Ти празник й ворог скритий,
І вивільнить нас тільки Бог.
І, скинувши старезну ношу,
У хижку до архангелів пусту,
Ти сажею чорнітимеш у ночі,
Як сан ти приймеш чистоту.
І на зірковому аркані
Пригне Землі тебе Господь.
Нема свободи. Сонце гляне.
О, як бентежна наша плоть!..
Століттями полощеш душу,
Ростиш під зорями її.
Свобода! Відблиском грядущим
Засяє в царствії Твоїм.
***
Коб я знала, та коб я знала…
Я би сон свій розшифрувала…
Булка хліба, махорки горстка –
Роздоріжжя зустріла б гордо!
А тепер йти тунелем, схоже!
Ні звернуть, ні гукнути не можна,
Силует попереду ідучого …
Ні минулого, ані грядущого.
***
Мені приснився,
Воскреснуть мушу!
Всі вікна – навстіж!
Пісням – всю душу!
На страх привітний
Що аж не можна.
Надія світла,
Мій бог безбожний.
***
Колонний храм
Психею не приручить.
Навіщо їй скарби ті Соломона?
Улюблений Піїт у неї учень –
На роздоріжжі пекла й раю кромка.
Для всіх захований. Той перед нею
лист.
То сонцем світиться,
то з місяцем сумує.
Психеї подих й сміх – його регістр!
Вона його і губить, і лікує.