Роман «Вік червоних мурах» Тетяни П’ЯНКОВОЇ побачив світ іще в липні. А недавно відома вже не лише в Україні письменниця представила його своїм землякам у головній книгозбірні краю напередодні 90-ї річниці початку Голодомору 1932–1933 рр., пам’яті жертв якого та ненароджених із цієї причини поколінь українців вона і присвятила цей твір з назвою, що інтригує. Доти ж авторка презентувала нову книжку, яку ще в рукописі було відзначено третьою премією престижного літературного конкурсу «Коронація слова» за 2021 рік, у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка, в італійських містах перед українськими заробітчанами, відтак у Німеччині, де роман видали в перекладі на німецьку мову. Окрім того, перекладено його на польську, незабаром він вийде друком також у цій країні.
Тепер і наші краяни в ОУНБ ім. І. Франка мали нагоду поспілкуватися з авторкою роману про Великий голод в Україні. Обраний письменницею для зустрічі із шанувальниками красного письменства, представниками громадськості Івано-Франківська час напередодні гіркої річниці ще більше увиразнив непроминальну актуальність «Віку червоних мурах», як, зрештою, й інших художніх творів різних авторів, написаних на цю болючу для всеукраїнської генетичної пам’яті тему. Адже якщо ще не для всіх українців та жителів демократичних країн світу, до яких теж упродовж багатьох десятиліть дотягувалося жало отруйної для їхньої свідомості московської пропаганди, стали очевидними фальшивість і брехливість кремля, то тепер вони відкриваються навіть для тих, хто ще мав дрібку якоїсь лояльності до росії і росіян. Бо теперішньою своєю політикою московія фактично продовжує геноцид наших співвітчизників, скоєний у 30-х роках минулого століття, коли комуністична влада винищувала українських селян штучно організованим голодом. Відтоді минуло дев’ять десятків літ – і ось тепер ми переживаємо нові страшні реалії: вже десятий місяць триває масштабна агресія московитів проти нашої незалежної держави – із загарбанням українських земель, катуваннями й убивствами рашистським збродом цивільного населення у захоплених містах і селах, зі спаленням самозваними «визволителями», а насправді жорстокими й цинічними окупантами україномовних книжок, намаганням стерти ознаки ідентичності нашої нації під прикриттям тези про начебто спільну для московитів та українців історичну генезу, спільні «єдіний народ» та мову – і, певна річ, «вєлікій моґучій русскій язик».
Що подвигало представницею молодого покоління літераторів уродженкою Прикарпаття Тетяною П’янковою, коли вона взялася до написання роману про Голодомор на теренах тодішньої підрадянської України? Як народився у неї задум відтворити ту всенародну трагедію в художньому творі? Як випливає зі слів письменниці, він виник водночас і спонтанно, і з гостро відчутого нею в глибині душі морального обов’язку віддати данину пам’яті мільйонам невинно убієнних українських селян, від яких злочинна кремлівська влада силою забрала вирощене ними важкою працею зерно та інші харчові запаси і тим самим прирекла цілі сім’ї на голодну смерть. Про цю гірку сторінку нашої історії авторка роману «Вік червоних мурах», звісно, ще раніше багато читала, але особливо вразив її спогад жінки з Полтавщини, котрій удалося вижити в тодішніх нелюдських умовах, коли в її селі внаслідок відсутності в людей елементарного – їжі смерть нещадно косила дітей і дорослих. Вони, голодні, підходили до дерев’яного паркана колишньої богадільні – шпиталю для знедолених, перетвореного новою владою на пансіонат санаторного типу «Комсомолець», де представників радянської верхівки і членів їхніх сімей, вірнопідданих комуністичної системи, лікували від… ожиріння. І крізь шпарини спостерігали, як за цією високого огорожею гуляють подвір’ям ситі, вгодовані, рожевощокі жінки й чоловіки.
Ці дві паралельні реальності того часу – голодування справжнє, яке призводить до щораз більшого виснаження організму і врешті смерті людини, й голодування з оздоровчою метою – і стали для письменниці тими внутрішнім імпульсом і духовним осяянням, які дали їй змогу чітко побачити сюжет майбутнього роману, зрозуміти, яким чином вона має, кажучи словами презентантки, «зв’язати докупи все те, що довгий час варилося в голові». Фабулу твору вибудувано на протиставленні: дружина червоноармійського комісара Соломія то практикує для схуднення лікувальні дієти, то «заїдає» втрату дитини і байдужість чоловіка, а в той самий час у селі на Полтавщині сім’я молоденької Явдохи помирає від голоду, як і багато інших тамтешніх родин… До речі, у романі й сам голод є окремим персонажем. Його змальовано в алегоричному образі звіра, який говорить із людьми і ті його зримо бачать.
А чому письменниця так назвала свій твір – «Вік червоних мурах»? Щодо кольору цілком зрозуміло – радянський народ жив і працював під червоними знаменами. Щодо ж комах, то в природі водяться й червоні мурахи – істоти всюдисущі, всеїдні й дуже жорстокі. Авторка роману переповіла присутнім у бібліотечній залі історію про те, в який страхітливий спосіб опричники тоталітарної влади закатували «враґа народа»: міцно прив’язавши до стовбура дерева, посадили чоловіка голим на мурашник і залишили в лісі. За кілька днів червоні мурахи з’їли всю його плоть і перетворили тіло на купку кісток. Дружині того чоловіка нелюди «люб’язно» дозволили (цей дозвіл був найвищою формою морального знущання над нею) забрати для поховання його рештки. Для цього й привезли до лісу нещасну жінку, що була у великій червоній канадській хустці з тороками. І вона, знявши із себе ту хустку, зібрала й загорнула в неї останки свого чоловіка…
«Коли я писала роман, то десь підсвідомо відчувала, як оті червоні мурахи постійно лазять по мені, – зізналася письменниця. – Я ознайомлювалася з архівними матеріалами Інституту національної пам’яті та Інституту Голодомору, читала страхітливі історії про голод 1932–1933 років із семитомника спогадів людей, котрим пощастило пережити цю велику трагедію нашого народу. Обирала для використання у майбутньому творі ті історії, що найбільше відповідали моєму баченню його сюжету і тональності. Отож серед історій, котрі після відповідного літературного опрацювання увійшли до роману, жодної вигаданої немає, я зберегла їх реальну основу, щоб так само в реальному для подій Голодомору часі перебував читач мого твору, щоб показати йому людей в епіцентрі того жахіття, в яке їх ввергнула комуністична влада. Для цього й писала свій роман від першої особи – від імені як тих, хто відчував муки голоду на собі, своїх рідних і близьких, так і жінки, яка «страждала» від лікувального голодування, виснажливих дієт.
Я використовувала в мові персонажів твору давні слова, що їх від сучасних полтавців уже не почуєш. Знайти такі лексеми було для мене чи не найбільшою трудністю. І, певна річ, не могла обійтися без ознайомлення з медичною літературою, без пояснень лікаря, що відчуває людина при наближенні голодної смерті і з фізіологічного погляду, і психологічно. Себто, аби читач мені повірив, мусила «влізти в шкіру» героїв свого твору, і це було для мене великим викликом. Навіть у суто побутовому плані.
«Вік червоних мурах» – це єдина з моїх книг, яка у процесі її творення і на мене саму, авторку, вплинула на рівні тієї ж фізіології, а не лише в духовному сенсі. Після того, як я вдень опрацьовувала дуже страшні спогади людей про пережитий голод, мені вельми складно було готувати вечерю чоловікові й синові. Вони їдять, а я, котра живе у XXI столітті, подумки мимохіть, мовби сама в чомусь винна, прошу погублених дев’ять десятків років тому нечуваним голодом українців вибачити за те, що в нашій оселі все є на столі… Не могла сісти разом зі своєю сім’єю вечеряти, бо мені було погано лише від однієї думки, що я їстиму…
Загалом робота над «Віком червоних мурах», як розповіла пані Тетяна, тривала два з половиною – три роки, із яких рік чи навіть півтора припадає на підготовку до власне написання цього прозового твору, яке забрало максимум три місяці. А відтак ще рік письменниця доопрацьовувала роман, шліфувала, доводила його текст до того остаточного вигляду, в якому він їй бачився викінченим, досконалим прозовим полотном. Звісно ж, оті часові відрізки досить приблизні, бо для Тетяни П’янкової загалом є звичними кількаденні перерви у творчій праці, а в цьому разі – з тим, щоб дати перепочити душі й мозку від тяжкого для сприйняття матеріалу про людські драми і трагедії Голодомору, на яких вона творила свій роман.
На презентацію книги «Вік червоних мурах» прийшла і народна депутатка України Оксана Савчук. Описані у цьому творі трагічні події 30-х років минулого століття вона означила, як «тихе навмисне вбивство мільйонів українців». Нині ж кремль уже не приховано, а шляхом відкритої збройної агресії проти України намагається вчинити з нами те, чого не зробив до кінця під час Голодомору. І це ще наочніше, і не тільки для нас, підтвердило те, що одвічною й цілком свідомою метою московії є духовне і фізичне пригноблення й нищення українців як етносу – нас вона ніколи не хотіла бачити народом із власною державою. Втім, і саме українське суспільство дуже довго визрівало до розуміння трагізму тих подій для подальшої долі нашої нації, недооцінювало доконечну потребу цілеспрямовано і без упину відкривати для всього світу суть скоєного кремлем злочину проти українців. Через те на сьогодні лише 17 держав – членів ООН, окрім нашого парламенту, визнали Голодомор 30-х років минулого століття в Україні саме геноцидом. Тож хоча, на думку «свободівки» Оксани Савчук, і з запізненням, але Верховна Рада нинішнього скликання таки днями на тлі рашистської агресії проти нашої незалежної держави нагадала світовій спільноті про той непрощенний злочин росії 90-річної давності, схваливши Звернення до міжнародних організацій та парламентів держав щодо визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом українського народу.
Народна депутатка подякувала пані Тетяні за книгу, яка допоможе читачам, зокрема молодим, краще зрозуміти як минуле, так і майбутнє українства, парадигму його буття. А заступник голови НСПУ Ярослав Ткачівський назвав Т. П’янкову креативною письменницею і висловив думку, що якби не було Голодомору, про події і жертви якого вона пише у своєму романі, то й не було б нинішньої російсько-української війни. Бо хто обирав у містах і селах сходу України фактично не українські, а проросійські органи місцевого самоврядування, хто закликав: «Путін, пріді!»? Це були нащадки тих жителів московії, котрих кремлівська влада завезла сюди й поселила у спорожнілі хати українців, убитих нею ж із допомогою штучно викликаного голоду.
Авторка роману з прикрістю додала: «На жаль, і серед громадян нашої держави ще є люди, котрі дотепер не визначилися зі своїм ставленням до Голодомору. Вони фізично перебувають на українській землі, однак ментально, на якомусь генному рівні, вони ще там, на болотах, де постала – набагато пізніше від Києва – москва і звідки прийшли в Україну їхні предки і скористалися плодами праці наших людей».
Високо оцінила внесок прикарпатки Тетяни П’янкової в дослідження й осмислення засобами художньої прози трагедії нищення голодом селян на підрадянській Україні в 30-х роках минулого століття харківська письменниця і волонтерка уродженка Дніпропетровщини Людмила Охріменко. Вона поділилася з іванофранківцями почутим свого часу про Голодомор, а також голод 1947 року від найстарших членів своєї родини. Привітали пані Тетяну з виходом у світ «Віку червоних мурах» і включилися в модерований працівницею бібліотеки й поеткою Іриною Фотуймою цікавий для слухацької авдиторії діалог із презентанткою про те, як реалізовувала вона свій задум, радник міського голови Івано-Франківська Мирослав Кошик, голова ГО «Громадський інститут аналітики» Віталій Перевізник, поет і журналіст Іван Гаврилович, директор обласної філармонії ім. Іри Маланюк Василь Тимків, директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій.
А Тетяна П’янкова вже планує незабаром знову надовго поринути в інтенсивну творчу працю – роман, як вона поінформувала, матиме продовження.
Михайло Посічанський
Фото: Т. П’янкова (праворуч) і модераторка презентації її роману І. Фотуйма