Пригадалася думка Гр. Тютюнника із його щоденників: «Ото щастя – написати таку книжку, щоб читач навмисне розтягав читання її найдовше, мацав недочитані сторінки і думав радо: ще є, ще й на завтра зостанеться». Потребу такої духовної поживи відчувала, коли читала романи Миколи Солтиса – подолянина з міста Красилів на Хмельниччині, випускника Львівського університету імені І.Франка 1957 року, педагога за велінням серця і покликанням, залюбленого в пісню. Він – організатор хорових колективів, соліст, збирач і видавець народних пісень, тривалий час – регент церковного хору православної церкви Київського патріархату. А ще – лауреат премії імені Авеніра Коломийця.

 

Перший із романів М.Солтиса – «Ой горе тій чайці» – побачив світ у київському видавництві «Логос» у 2011 році, другий – «Чому я не сокіл» – у Хмельницькому в 2016 році, третій – «У кожного своя правда» – також у Хмельницькому в 2019 році. Чи ж щось об’єднує ці твори? Безперечно, це талант автора, який уміє майстерно вибудувати сюжет, заінтригувати несподіваними колізіями і поворотами у житті героїв, переконливо пояснити їхні психологічні стани, вдало виписати діалоги. Як результат, читач справді не може відірватися від тексту, зачудований і змістом творів, і мовними партіями персонажів, і авторським словом. За цією легкістю сприйняття романів, які зачіпають серце душевністю, злетами й падіннями життєвих доль героїв, приховано вдумливу і тривалу працю автора над текстами. І це ще одне незаперечне свідчення його талановитості, той «секрет творчості», про який писав І.Франко, міркуючи про природу обдарованої особистості: як обдуманим до деталей твором можна сколихнути бурю емоцій, примусити читача повірити зображеному.

Здається, об’єднує романи й автобіографічна канва, проте вона настільки розчинена у сюжетах творів, що можна лише здогадуватися за окремими штрихами, деталями про їх запозичення з власного життя автора. Відтак ідеться про західний регіон України, переважно Волинь, Хмельниччину, Львівщину, в часовому проміжку від кінця ХІХ до 70-х років ХХ століття.

Український світ у романах тримається на працьовитих і невтомних руках жінки-матері – берегині роду, яка у найскрутніші часи вміє здолати, здавалося б, непереборні проблеми. Вона виступає мірилом усіх земних і Божих чеснот, а найперше – духовного зв’язку поколінь, їхньої міцної сув’язі й такого природного устремління до щастя, гармонії, миру та спокою.

Що ж до тематики, то романи різняться між собою. Так, перший роман «Ой горе тій чайці» – про неперебутність українського роду й народу, про сімейні драми, катастрофи й трагедії, про нелегку хліборобську долю. Проте кожна з цих тем своєрідно нюансується. Так, селянська сім’я постає через призму щоденних господарських клопотів, буденних і навіть рутинних справ у їх залежності і від природи, і від влади, і навіть від складу родини, проте в цьому коловороті виявляється якийсь вищий зміст існування людини, її самоцінність і висота у простоті турбот і родинного тепла (особливо таким настроєм пронизані сторінки роману, на яких змальовується західноукраїнське село до 1939 року). Водночас звичайні волинські селяни (у переважній більшості) зображені духовно-аристократичними, і цей аристократизм не показний, а органічний. Автор не заглиблюється у першопочатки цього явища, лише констатує факти: пошана до праці, освіти, освічених людей (промовистий мотив у творі – вшанування пам’яті Тараса Шевченка, навіть створюється враження, що колообіг життя волинського хлібороба має специфічний відрахунок – не від Різдва до Різдва, а від святкування Шевченкових роковин і до відзначення їх у наступному році). М.Солтис не оминає увагою ті негативні процеси, які розпочалися з встановленням радянської влади, – алкоголізм, крадіжки, забуття християнських заповідей, і все це зумовлює деградацію села.

Власне, вже радянський світ потрапляє у центр уваги автора у його наступному романі «Чому я не сокіл». Головний герой твору Григорій Голуб – людина складної долі. Автор крок за кроком зображує його пошуки виходу із глухого кута брехні й фальші радянського способу життя. Але, затиснений в ідеологічних лещатах і радянської системи, і своєї професії учителя історії, він тривалий час живе, як усі, хоч думає по-іншому. Його ж остаточне рішення стати на бік правди закінчується особистою трагедією – втратою коханої дружини і щойно народженої донечки. Ця кульмінаційна сцена роману виписана неперевершено у психологічному плані як збіг випадковостей, фатальних для головного героя. Водночас саме у цій частині сюжету правдиво розкриваються підступні й нелюдські методи роботи кадебістів, котрі втілюють жорстоку суть цинічного радянського суспільства, яке проголошувало усілякі свободи, а насправді немилосердно ламало долі тих, хто не вірив облудним лозунгам.

Романіст детально змальовує зростання Григорія як справжнього патріота України, яке відбувалося поступово: саме життя змусило хлопця спостерігати за неправдою, робити висновки, прислухатися до невигаданих історій простих людей. Голодне дитинство, окупація, втрата батьків, раннє сирітство, розлука із сестрою – цей досвід гіркотою лягав на душу юнака, а першим штрихом до розуміння ним подвійної моралі радянської системи стала історія загибелі його мами від рук радянського солдата-визволителя. Проте подібні факти замовчувалися, тому й перший конфлікт Григорія був пов’язаний саме із намаганням сказати правду про воєнне минуле. Велику роль у його становленні як українського патріота відіграла львівська інтелігенція. Особливе враження на Григорія справили конспекти кількох лекцій І.Огієнка, прочитаних кам’янецьким студентам ще у 20-х роках ХХ століття. Усе це формувало незалежну позицію юнака, який потрапляв у скрутні ситуації саме через переконання, котрі суперечили тодішній ідеології: відмова брати участь у першотравневій демонстрації, схвальний відгук про вірш В.Сосюри «Любіть Україну». А сміх над питанням державного іспиту (скільки штук яєць на курку передбачено в директивах ХХ з’їзду партії) перекреслив шлях до аспірантури.

Після закінчення університету Григорій Голуб учителює в сільській школі на Поділлі. Вже перші кроки навіть не активного, а пасивного спротиву викликають моментальну реакцію кадебістів, і як результат – десять років заслання. Сам герой пізніше про це міркує так: «Коли тепер оглядаюсь на свої прожиті роки, то бачу себе скоріше теоретиком, ніж практиком, людиною, яка добре розуміє закономірності розвитку суспільства, причини тих чи інших катаклізмів, а сама своїми діями, вчинками, своїм життям впливати на хід історичних процесів, брати в них активну участь не здатна». Доля головного героя книги – свідчення трагедій тих вільнолюбних людей, які в різних формах протистояли радянській тоталітарній системі.

Автор захопливо і психологічно достовірно змальовує і приватне життя героя, яке також сповнене драматичних колізій, таємниць, втрат. У фіналі твору відбувається знайомство (через десятиліття) з донею, але ця щаслива несподіванка залишається до кінця непроясненою. Романіст порушує закони літературних фіналів-закінчень (насправді їх порушувало саме життя у диктаторській державі): згадка чи про дітей, чи про їхнє майбутнє народження завжди додає твору оптимізму. В творі цього немає: хоч герой і переїжджає до новознайденої доньки, але не живе в її родині, не контактує зі своїм старшим внуком, а лише з внучкою. Незважаючи на те, що фабульна нитка оповіді закінчується смертю головного героя, багато що з його біографії залишається у відкритому фіналі роману, який все-таки має оптимістичну ноту: під час подій Революції Гідності оповідач зустрічає онуку Григорія Голуба, активну учасницю Майдану.

Найновіший роман Миколи Солтиса «У кожного своя правда» засвідчує постійний інтерес автора до складних і трагічних подій ХХ століття, до таких конфліктів і ситуацій, про які, як писав В.Винниченко, «не можна читати без брому». На мій погляд, цей твір підтверджує загальну тенденцію у розвитку української прози, коли на перший план висуваються людські долі, їхні несподівані, драматичні повороти, зумовлені і страхітливим часом, і фатальними обставинами, водночас історичні реалії стають для цього хай і дуже промовистим, але тлом. Тобто спостерігається посилення антропологічного виміру історичного жанру, як і актуалізація історії для сьогодення.

Відтак основний авторський месидж нам, читачам, такий – боротьба за Україну триває, триває у наших душах і серцях, а пам’ять про минулі сторінки історії не повинна бути стерта, бо вона – це не лише сухі факти, викладені в підручниках з історії, а конкретні, живі люди, які мріяли, працювали, кохали, народжували дітей, проте цей відвічний алгоритм був трагічно несправедливо перекреслений більшовиками. Така драматична нота звучить протягом усього роману. Автор майстерно вибудовує інтригу, підкидає читачеві своєрідні сигнали-прогнози щодо розвитку сюжету, і вони, ці сигнали, не приглушують інтерес до того, що буде далі, а, навпаки, стимулюють думати, здогадуватися, хвилюватися…

Незважаючи на те, що в післямові романіст сам вказує на реальну історію, яка лягла в основу твору, він за законами художньої логіки вибудовує яскраві характери, психологічно вмотивовані, зображені з погляду різних персонажів, які представляють своїх і чужих, друзів і ворогів.

Не можна не відзначити і голос автора у тексті роману. Він, цей голос, органічно вплітається у сюжетно-фабульні повороти сюжету, вповні виявляючи себе у післямові: «Давно вже, шановний мій читачу, відкували зозулі нашим героям, поруч з якими провів ти кілька вечорів…». Хочеться додати – незабутніх вечорів, бо роман Миколи Солтиса справді хвилює олюдненою історією, багатством мови, щирістю інтонацій письменника-патріота, який вболіває за долю свого краю в минулому і майбутньому. Водночас у творі – ні ноти дидактизму чи високого пафосу, самі герої (разом з автором) прагнуть достукатися до серця читача.

Автор хоче донести нам, читачам, думку про те, що терени Хмельниччини – це символічна територія, яка узагальнює розмах боротьби і трагізм часу усієї України 20-х років. Так, як з краплі народжується дощ, а злива неможлива без краплі.

Якщо твори «Ой горе тій чайці», «У кожного своя правда» за жанром – романи-хроніки з традиційною причинно-наслідковою композицією, то структура роману «Чому я не сокіл» набагато складніша. Це роман-сповідь із рамковою побудовою. Власне, починається цей текст із авторського зізнання про те, як виник задум другого роману, а далі – історія знайомства оповідача (він же – автор) із Григорієм Голубом. У фіналі («Замість епілога») слово знову забирає автор і мовить про нашу сучасність. І якщо головний герой твору з гіркотою говорить про себе: «Чому ж я лише лякливий голуб, а не безстрашний, гордий сокіл?», то його внучка, учасниця Майдану – справжня героїня, людина нового часу, нового покоління. Так у романі розмикається коло історичного часу, даючи надію, що правда й добро, освячені національною ідеєю, переможуть.

Ніна Бернадська

Уривки з роману «Ой горе тій чайці»

Савка ніколи не кричав на дітей. Може, характер такий, а може, тому, що зненавидів крик і насильство ще в солдатах. Проте на цей раз прислухався до Трохимових слів, покликав хлопців, посадив коло себе на колоді і, звертаючись спочатку до Яшки, почав вичитувати.

− У тебе вже он вуса під носом сіються, а ти − ні за холодну воду, Трохим у твоєму віці вже за плугом ходив, а ти навіть підступити до коняки боїшся, то ж люди будуть сміятися.

− Хай сміються. Я не на те до школи ходив, щоб волам хвости крутити.

Скипів Савка, замахнувся на сина лозиною, але в цей час з-за Яшкової спини виглянув Іван і сказав несміло:

− Яшка не хоче поратися біля землі, сам мені казав, він хоче до міста, у хмелярню хоче.

− У хмелярню? Я тобі дам хмелярню! Що, вдома гноєм смердить? Легкого хліба захотів?

− Легкого чи ні, а в гною порпатися не буду.

На цьому розмова батька з синами закінчилася, а весною, як почалася робота на хмільницях, Яшка найнявся туди обліковцем.

Одного разу, десь уже серед літа, збирався Яшка на роботу до хмільниці. Іван і собі почав проситися: візьми та візьми.

− Нема чого тобі лазити за мною, що ти там не бачив?

− Ну, візьми! Я тобі не заважатиму.

− А батько що скаже? Якщо ти кудись улізеш, він мене заб’є. Ти ж знаєш, що він мене не любить.

− Він не знатиме.

− Ну, дивись, і щоб від мене ні на шаг!

Пішли. На небі ні хмариночки, вітер зовсім затих, сонце пече все більше й більше. Аж біля річки трохи посвіжішало. Іква геть обміліла, її береги, майже завжди залиті водою, тепер зовсім висохли, і по них можна було ходити. Втомлені неблизькою дорогою, а ще більше нестерпною спекою, хлопці не пішли на місток, а спустилися на зарослий очеретом правий берег річки і посідали над водою. Яка краса! А вода яка тепла, тепліша, ніж та, що в них у бочці під хатою. Яшка роздягнувся і сказав Іванові:

− Ти тут сиди і гляди одежу, а я скупаюся, перепливу на той берег і назад, тоді підемо.

Він стрибнув у воду і поплив. Десь на середині річки відчув, що вода набагато холодніша, ніж біля берега, але молоде тіло, розігріте на сонці, так прагнуло прохолоди. Яшка плив далі, по-жаб’ячи відштовхувався ногами, підгортав під себе воду руками, аж раптом йому здалося, що його права нога заніміла, а його самого щось тягне вниз. Він спробував повернути назад до берега, але течія на середині річки була набагато швидша, ніж біля берега, і його потягнуло вправо, а ноги стали, як дерев’яні. Яшка злякався.

− Так і втопитися можна…

Він замахав руками і почав кричати:

− Рятуйте! Рятуйте!

Але нікого поблизу не було. Один лише Іван бігав по березі, плакав і крізь сльози просив:

− Яшка, пливи назад, пливи до берега, чуєш!

Яшка не чув, та якби й чув, то нічого вдіяти вже не зміг би. Його несло все далі й далі за течією, а потім закрутило й потягло вниз. Іван бачив, як зникла над водою Яшкова голова, він почав кричати, кликати на допомогу, а коли зрозумів, що сталося непоправне, впав на Яшкову одежу, і його тіло затіпалося, як у пропасниці, потім якось несподівано завмерло.

Омелян Дзуньдзя повертався з міста додому. Переїхавши місток через Ікву, він помітив на березі внизу якусь одежу, а на ній чи то мертвого, чи то непритомного хлопця. Він зупинив коней, зліз з воза і спустився до річки. Підійшовши ближче, він упізнав Савчиного Івана. Той не ворушився, але дихав. Коли Омелян спробував його підняти, Іван раптом відкрив очі, оглянувся кругом і почав щось белькотіти, показуючи рукою на річку.

− Я… Я… − Потім підняв з землі Яшкові штани і знову забелькотів.

− Я… Я… Там… Я….

Омелян догадався.

− Що, Яшка втопився? Де? Коли?

− Я… Я… Там, − закивав головою Іван і почав плакати.

− Не плач, Іване, толком кажи, що сталося, коли, як?

Але Іван не міг вимовити й слова, тільки белькотів щось незрозуміле і все показував на річку.

Омелян посадив Івана на віз, забрав Яшкову одежу і поїхав у село.

Страшна звістка, яку привіз Омелян у Савчин двір, переляканий вигляд Івана, що сидів на возі, тримаючи біля грудей Яшкову сорочку, невимовним болем вразили серце старого солдата. Він узяв з Іванових рук Яшкову одежу, якось винувато погладив її, потім поцілував, і його бліді вуста прошепотіли:

− Прости мені, сину, прости, дитино моя.

Через три дні монахи чоловічого монастиря, що височів на правому березі Ікви, витягли з води посиніле тіло невідомого хлопця і поховали за огорожею. Ніхто не знав ані його імені, ані чий він і звідки.

Біда, кажуть, біду перебуде, одна мине – друга буде. Отак і в Савки. Ще не зарубцювалася рана, що її завдала йому несподівана Яшкова смерть, ще не висохли скупі батькові сльози, як нове горе постукало в Савчину хату – Трохима забирають у солдати.

Одягнув Савка чисту сорочку, почепив Георгіївські хрести, міцніше прилаштував дерев’яну ногу і пошкутильгав до міста шукати правду.

− Скажу, змилуйтеся, люди добрі, я ж двадцять літ служив царю-батюшці, відслужив і за синів, і за внуків, калікою став, яка тепер з мене робота – скоро на цвинтар понесуть. А хто мою дрібноту в люди виведе, хто хазяйство догляне? На Трохима надія вся, він один у нас годувальник.

Отак в’язав Савка слово до слова, в думках переконував своїх кривдників, і йому здавалося, що й мертвий би зглянувся на його біду і відізвався на його просьбу. На містку через річку зупинився. Ось воно, те прокляте місце, що забрало його синочка… Сперся на перила, постояв, промайнула думка: а може, туди сторч головою? А діти? Їх на кого залишу?

− Ні, требі йти, − сказав сам собі, − Яшки вже не повернеш, а Трохима треба рятувати.

Перехрестився і пошкутильгав через місток до міста.

Пізно ввечері повертався Савка додому. Душа його співала: він таки врятував сина від солдатської служби: змилувалися пани, пожаліли старого солдата.

− Таки є правда на світі, світ таки не без добрих людей, послухали ж, посочуствували, − міркував Савка по дорозі додому, і йому здавалося, що й зорі на небі якось ясніше світять і місяць йому весело усміхається.

Восени Трохим оженився, Савка справив синові гарне весілля: заколов кабанця, купив горілки, Олександра з Федорою понапікали всячини, понаварювали, гостей повна хата, співи й гуки на все село. Люди зглядаються, судять, завидують.

− Бач, з яким розмахом москаль сина женить! А витанцьовує як! Дарма що на одній нозі.

Савка й справді радий за сина: одно, що від солдатчини врятував, а друге − невістка ж яка! Моторна, червонощока, як ластівочка, щебече, а головне − сват дає за дочкою аж півтори десятини землі. Це вже тобі не та нещасна десятина, яку йому подарувала громада. Тепер у них майже п’ять десятин. Буде синові на чому хазяйнувати. Радіє Савка, пританцьовує та ще й приспівує:

Ой дівчино, ти моя голубко,

Дай мені губку запалити люльку.

Ой козаче, коноплі мочила,

То я свою губку в воді замочила.

Ой дівчино, так тобі здається,

Як ти даси, а я кресну – одразу займеться.

Стара Дзериха, кума Савчина, добре вже п’яненька, закружляла навколо кума і затягнула геть уже сороміцької.

У житньому околоті − ну − ну − ну,

Хотів мене проколоти – ну – ну – ну,

В околоті я вперлася – ну – ну – ну,

Проколоти не далася – ну – ну – ну,

Коли хочеш жартувати – ну – ну – ну,

Треба добру швайку мати – ну – ну – ну.

Уже починало розвиднятися, як останні гості залишали Савчину хату. Омелян Дзуньдзя обіймав Савку, цілував у спітніле чоло, приговорюючи:

− Такий радий за тебе, москалю, такий радий! А от Марія… не дожила, не дочекалася невістки, така молода зі світу пішла.

Після Трійці Савка хрестив онука. Сам відніс немовля до церкви, заплатив священикові за хрещення, вистояв усю службу, аж поки дяк заспівав «Многая літа», а додому уже сам прийти не зміг − привели сусіди. Змучене тяжкою працею, покалічене тіло не слухало старого солдата.

− Мабуть, пора мені до Марії, − шепотів Савка, присівши на лавці біля столу, − зачекалася мене моя господиня.

А як смеркло і дітвора повкладалася спати, покликав Трохима, посадив коло себе і став казати:

− Вже мені, синку, небагато лишилось, вже твоя мати виглядає мене з того світу, пора мені. Тебе залишаю замість себе. Бережи хазяйство, дбай про родину. Іван хай живе при тобі, бо куди йому, німому, дітися, буде тобі по господарству допомагати. Маєш і про дівчат подбати. Дивись, щоб дурного нічого не робили, щоб порядно жили, бо хто непорядну заміж візьме. Не мають багатства, не мають землі, то хоч нехай честь бережуть.

Вислухав Трохим батькові слова й задумався. Як же це воно лишитися без батька? За що братися, у кого поради питати, кому пожалітися? Чи дасть він раду такій великій родині? Та ж у хаті аж восьмеро душ, і всі хочуть їсти, і всіх у щось одягнути треба. Он Олександрі вже за двадцять, хоч сьогодні заміж, а хто візьме? Кожному землі дай, а як її від своїх дітей відірвати? Ще рік-два, і Федора з Параскою почнуть дівувати, а там і Марія… Господи! Як же він має всьому цьому раду давати. Батько якось дає, а він хіба зможе?! І спитати буде ні в кого, і порадитися ні з ким. А може, він ще рано батька хоронить, може, ще минеться, не такий уже він старий. Хай би нічого не робив, хай би тільки підказував, що й до чого.

Але Савка як зліг, то вже й не піднявся з ліжка. Помучився десь з місяць, а на другий день після Спаса віддав Богові душу.

Ще вчора, як прийшла невістка з церкви, попросив свячене яблуко, вкусив раз чи два і віддав назад.

− Принеси мені свяченої води, − каже.

Невістка принесла.

− Поклич Трохима і дівчат.

Покликала.

− Іду я від вас, діти, прощайте і простіть. Живіть дружно, не позорте роду нашого, бо я за вами і з того світу наглядати буду, дивіться мені! А тепер ідіть, лишіть мене самого, хай я наодинці з Богом побалакаю.