У Святошинському районі відкрили меморіальну дошку поету та дисиденту Василю Стусу.
Саме в цьому будинку, по вулиці Чорнобильська, 13а, Василь Стус мешкав з родиною 9 місяців свого життя — з серпня 1979-го по травень 1980 року, до того, як його вдруге ув’язнила та вбила радянська влада.
Сьогодні, попри холодну погоду, багато людей прийшли до будинку, де Василь Стус провів останні дні життя у Києві, аби віддати йому шану. Дата 15 листопада була обрана невипадково, адже саме цього дня, 35 років тому, рідні та близькі вирушили на росію, щоб повернути тіла загиблих в ув’язненні Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса додому, в Україну. Їх перепоховання відбулося 19 листопада 1989 року у Києві на Байковому цвинтарі.
На початку присутні вшанували пам’ять Василя Стуса та усіх культурних діячів, яких радянська влада закатувала за прагнення до свободи та незалежності України.
Деталі про ідею та встановлення меморіальної дошки розповів ініціатор проєкту, народний депутат Роман Грищук.
«У нашому просторі мало згадок про Стуса. Так, на цьому будинку, де він жив, не було жодної. І у нас з сином Василя Стуса, Дмитром, виникла ідея встановити меморіальну дошку, — зазначив Роман Грищук. — По всьому Києву є декілька меморіальних дощок та каменів з написами, присвяченими Василю Стусу, що абсолютно не відповідає масштабу його особистості. Ми долучили й скульптора Володимира Щура, який виготовив бюст. А найважливіше, що до цієї справи доєдналося багато небайдужих людей».
За його словами, гроші на дошку люди донатили на Спільнокошті, і менш як за два місяці вдалося зібрати близько 400 тисяч гривень. Свої внески зробили понад 700 меценатів.
Скульптор Володимир Щур розповів, що вже й готовий великий бронзовий пам’ятник Василю Стусу, який хотіли б встановити в центральній частині міста.
«Ця історія почалася більш як два роки тому з фігури Стуса, де відображена його мужність та стійкість як борця за справедливість, — поділився він. — Під час роботи над пам’ятником я спілкувався з сином, досліджував фотографії, обирав композицію.
Вперше ім’я Василя Стуса я почув в середині 1980-х в Миколаєві, від поетів та акторів, з якими спілкувався. Вони говорили, що це поет світового рівня. А пізніше, в 1990-х роках, я дізнався про його діяльність як дисидента та борця за українську мову, незалежність та справедливість.
Мені випала честь зробити таку людину в бронзі. Працював з великим задоволенням, хотів зробити добросовісно, як я вмію та можу».
За його словами, бюст виконаний в класичному, з давньогрецькими та давньоримськими елементами, стилі. Бронзовий бюст вагою більш як 40 кілограмів стоїть на гранітній підставці з цитатою «За мною Київ тягнеться у снах…» та написом «У цьому будинку в 1979-1980 рр. жив поет Василь Стус. Встановлено коштом небайдужих киян».
Cин Василя Стуса Дмитро підкреслив, наскільки для нього важливо, що цей проєкт підтримали люди. І що за 35 років після смерті Стус з невідомої постаті за ці став відомим.
«Я дуже багато згадував 15 листопада 1989 року, коли група з 10-11 людей в аеропорту Бориспіль вилітали зовсім в невідоме, адже прийшла чергова заборона на перепоховання, — зауважив він. — Я тоді був ще хлопчиком. Ми летіли без шансів на успіх. Була лише віра. Сьогодні ситуація дуже подібна, що буде, невідомо. Але в багатьох є віра, що разом ми можемо все подолати.
Щодо бюста, ми зі скульптором багато спілкувалися. У нього були питання філософського і світоглядного характеру, радився та показував ескізи. Роботою задоволений. Після витвору Довганя кінця 1960-х це другий бюст батька, який мені дуже подобається. Цей образ демонструє м’яку впевненість в собі. Батько вмів говорити твердо, але без образ, мав велику віру в себе».
Дмитро Стус пояснив і вибір цитати для меморіальної дошки — «За мною Київ тягнеться у снах…»
«Ми надали три цитати, пов’язані із Києвом, на вибір, і люди, які підтримували проєкт на Спільнокошті, голосували, — розказав він. — Мені хотілося б іншу цитату. У батька є вірш, пов’язаний з цим будинком „І ось наш дім, гніздо лелече“. А цей рядок з твору, що був написаний в 1972 році».
На відкриття дошки прийшла й старша сестра Василя Стуса, Марічка. Каже, нині квартира на 12-му поверсі, в який жив Василь Стус, належить її онучці.
«Якби не тодішня влада, не такі наші сусіди, „ласі до наживи“, як казала Ліна Костенко, то можливо Василь був би досі живий, — сказала вона. — Він був гарною людиною, патріотом, працелюбним та турботливим. Дуже любив батьків, родину. Віддавав всі сили, щоб людям жилося краще».
Василь Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область Українська РСР, СРСР — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 (Перм-36), біля села Кучино, Пермський край, РРФСР, СРСР) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.