12 липня в Камінній залі київського Будинку письменників відбувся вечір пам’яті письменника-мариніста Леоніда Тендюка з нагоди його 90-річчя.
До заходу долучилися рідні й друзі письменника, шанувальники, колеги. На події можна було зустріти, зокрема, голову НСПУ Михайла Сидоржевського, поета й співака Віктора Женченка, поета й перекладача Петра Засенка, директора Будинку письменників Ніну Шаварську, письменника Сергія Мартинюка, письменницю Людмилу Житню, поета Івана Гайворона, письменника-мариніста Антона Санченка, поетесу Валентину Козак, письменник В’ячеслав Гук та інших культурних і громадських діячів. Модерував вечір Петро Перебийніс – поет, драматург, публіцист, лавреат премії імені Тараса Шевченка.
Вечір розпочав Петро Перебийніс. Він зазначив, що всіх присутніх у залі покликав день смутку, проте цей смуток поступився перед великим талантом, який мав Леонід Тендюк, тим Божим даром, яким був наділений письменник. Щирими й теплими словами він згадав не лише Леоніда Тендюка як людину і творчу особистість, а і його дружину – відому піаністку, народну артистку України Елеонору Пірадову, тому що вона була джерелом натхнення письменника, його музою, берегинею.
Він також зауважив, що тепер найважливіше для всіх нас зберегти пам’ять про цю дивовижну творчу родину – започаткувати і втілити в життя багатотомне видання творів Леоніда Тендюка.
Петро Перебийніс прочитав свій вірш «Цариця грози».
На заході виступив очільник НСПУ Михайло Сидоржевський. Він зазначив, що ім’я Леоніда Тендюка є визначним для української літератури, оскільки автор утілив своїм творчим доробком свої мрії – став мандрівником і письменником попри життєві негаразди, злигодні й важке повоєнне дитинство, він поєднав дві стихії – стихію моря і степу. І це поєднання давало наснагу не лише йому як письменнику, а й багатотисячним шанувальникам його творчості.
Письменникові усміхнулася доля, і він зміг побувати в багатьох країнах світу, про що розповів у своїх книжках, і його твори на тлі літератури соцреалізму нагадували багатьом свіжий береговий вітер у царстві безбарвного затхлого соціалістичного побуту. Також Михайло Сидоржевський повідомив, що на Кіровоградщині вже засновано літературну премії імені Леоніда Тендюка.
На вечорі виступила письменниця Людмила Житня. Вона докладно розповіла про життєвий і творчий шлях письменника, зазначила, що дуже важливу роль у його житті відіграли класики української літератури – Борис Олійник і Павло Тичина, які стали для нього ніби духовними наставниками і завжди підтримували талановитого письменника в непростих життєвих ситуаціях, яких було чимало. Людмила Житня прочитала уривки із творів Леоніда Тендюка і підсумувала, що море і судно для письменника були тими живими образами, без яких він просто не міг жити, а слово, дар якого він мав, вправно фіксувало на папері все те, що він як митець відчував і заради чого жив.
Теплими словами на вечорі згадав непересічну постіть Леоніда Тендюка поет і співак Віктор Женченко. Він зауважив, що письменник допомагав звичайним людям бути усміхненими, він ніс їм те світло й тепло, яке живило їхні душі й серця. І люди мали неабияку потребу в тому. Віктор Женченко майстерно прочитав вірш Бориса Олійника, присвячений Леонідові Тендюку, – «Романтичне інтермецо».
На заході виступив поет і перекладач Петро Засенко. Він розповів про студентські роки Леоніда Тендюка, зауважив, що письменник належав до покоління літераторів, яке вийшло з-під селянської стріхи, але завдяки шаленій наполегливості, самовідданому труду над собою воно було почуте й прочитане, а також назавжди ввійшло талановитим гроном в історію української літератури.
Поет Іван Гайворон додав, що перечитування творів письменника – це найкраща пам’ять про автора, а письменник-мариніст Антон Санченко розповів, що свого часу творчість Леоніда Тендюка вплинула на нього так, що він теж обрав шлях моряка й мандрівника, а потім написав твір, який надіслав пану Леоніду, і той одразу ж відповів письменнику-початківцю і дав йому слушні поради щодо тексту.
Завершуючи вечір, Петро Перебийніс усім присутнім подякував за теплу зустріч, яка нагадала яскравий образ талановитого письменника, і прочитав свій вірш «Де ти, друже мій єдиний?..».
За вікнами старовинної Камінної зали повільно сіріло і теплий липневий день поступався бузковому вечору. І подумалося тоді: як багато значить для письменника те, що його згадають теплим і щирим словом тоді, коли Господь уже давно покликав його у засвіти, і як мало потрібно людині, щоб її серце повнилося благодатною любов’ю, – щире слово, а ще – жива людська пам’ять.
За матеріалами пресслужби НСПУ