“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
***
В тому будинку, де колись знайшли самогубця,
рване спочиле світло врозтіч падало на підлогу,
осінь відчувалася в тім, що вже сутеніло раніше
і зграї птахів, що більше ніколи не повернуться,
зяяли в вікнах, визначаючи довгу-довгу дорогу –
він ще не знав, чи напише до неї, чи не напише,
просто сидів на стільці, притисши руку до лоба, –
не осяг, як зарадити тому, коли серце порожнє;
був геть занурений в тишу, яка настає по смерті,
стебла трави, огрублі на сонці, й жовтня цинобра –
гоїли втрачене й винне, набуваючи вічне і Боже,
так кров зашерхає на рані, неначе слова відверті,
що визначають любов, та біль утривалюють в часі,
він розстібнув верхній ґудзик сорочки на горлі,
та не міг зберегти рівноваги, колись переживши
внутрішню смерть, воскресіння, все те, що наразі
лишиться в серці, назавжди закарбоване в слові,
що більше він думав про це, то більше і більше
прагнув зрозуміти життя, де любов незбагненна
стала ношею тіла людського, ваготою для рам’я
й поїть спраглих печаллю, віддає належне спокуті –
на скроні його під шкірою вибивалася синя вена –
так слово, сповнене змісту, – відтворює пам’ять,
як цвинтар – це присутність тих, хто відсутній.
***
Волове око, голуба крило –
сльоза пекуча, м’яза яра сила,
чиясь любов, якої не було,
яка назавше серце залишила;
так в’яне безборонний квіт, так дні
минають швидко і ржавіє рало,
чому, скажи, судилося мені
нести цей дар – як вирок, як забрало?
чому мені довірив Бог цей стяг,
твоя печаль в віках благословенна,
дивись, як голуб робить дужий змах,
як віл рогами чухає рамена;
і ця невтишна визріла теплінь,
ця пара ніжна лине з його ніздрів –
душа, якої не торкнеться тлінь,
і кров, що зашерхає на порізі.
***
Полудень, кримський полудень, що загоювався і грубнув,
як губне дерево, синтаксис зжитого й кожне забуте слово,
і ставав тим, що могло б на відлюдді замінити собою омах
часу в розпорошеній пам’яті, часу, що ставив питання руба,
що ставав, мов шви на тілі, де зоставила слід нитка сурова,
як залишає рубець уві сні на чоловічій щоці сльоза солона;
він мав так багато яскравих спогадів, як сивини в волоссі,
з плином літ навчився долати тугу й раніше лягати спати,
був давно безнадійно закоханий, а так і не зміг полюбити:
серце його колись так важко набувало любов, пройнялося
нею, але він намагався назавжди зберегти й навік ввібрати
те, що гоїлося, рубцювалося, про що не хотілося говорити;
як висвітлення кровобіжної системи слова, його природи –
внутрішня потреба завше зроджувала зболену порожнечу –
так вода дощова неквапно лишає ржаву водостічну ринву –
до канцура, до межі, коли літо дарує залишок прохолоди,
і любов, яка не вимагає слів, та любов, яка не має речень,
ще підносить над цим існуванням, зберігаючи шал пориву;
біль, що поволі слабне, з літами відчувається ще сильніше,
та визначає рвані межі плину скам’янілими жилами крові;
вранці зібгане простирадло ледь прикривало краї матраца –
після довгих років мовчання й після тривалого часу тиші –
навіть тоді, коли його очі були вже навік закриті її рукою, –
бо смерть людська тепер стала важливим свідченням часу.
***
Цей плин навмання, навік закарбований в шепоті й крику,
ця стверджена вірність, що спирається на досвід і спогад,
цей час упосліджений, вщерть сповнений сутності крові,
а він стояв в передпокої й поправляв в петлиці гвоздику –
спершу Господь дарує життя, але згодом увічнює розпад,
схований в пам’яті, в можливості набути мовчання у слові;
він думав про крихкість безжальну як метрику вмерлих –
вщент вигорала в біографічному вимірі тканина сорочки,
за вікном бовваніло поле – опукле й горбисте, мов опис,
вміщене в погляд людський – так зародок гоїться в зернах,
так дивиться хлопчик спідлоба, якого образили, мовчки
стежачи, як безжально несе течія трави пожухлої обрис;
серце зберігало уривчасті спогади, ту жахну порожнечу,
що мала запах сирого вапна, сухої жорстви, ржавої цегли,
та погляд без угаву живився тим, до чого торкалася тиша,
так хвора дитина кличе матір і марить подобою речень –
згодом він зробив салат із грінок, овечого сиру й селери,
їв і дивився в вікно, де колір осінній ширшав і глибшав –
цей пристрасний колір як згусток запеклої крові у рані,
цей світ, байдужий до всього – до присутності в ньому,
чув, як серце товклося у грудях, час плинув спроквола –
це набуття остаточної форми у розпаді, у проминанні,
нарізно все, проте погляд вбирав небо, сповнене льону, –
цей колір як крик, як шепіт, як стогін, вирваний з горла.
***
Пам’ять – це довгий шлях до самотності й втрати,
це сон мертвих троянд, води ржавої жадібний порух,
це врите в землю коріння, це те, що нарешті сталось,
що не збагнув і не встиг наостанок колись сказати
у лікарні, де завжди накривали померлих хворих
тими простирадлами з кров’ю, яка не відіпралась;
він прокинувся зимовим ранком в порожній палаті,
довго дивився в вікно, лежав на цупкому матраці –
люди не здатні любити те, що минуло й збулося,
на стільці були його речі, кров була на бинті і ваті,
знав, що більше не стріне ту, що любив, що пальці
вже ніколи не зануряться в її довге руде волосся;
він з болем згадував те, що колись спостеріг: нахил
її голови за обіднім столом, її проникливий погляд,
ранок безжальний був ущерть сповнений порожнечі,
бо існування – це данина позачассю, чув, як мурахи
повзали спиною – так ніби голову до синяви голять
проти волі, а потім санітари із силою б’ють у плечі;
він до самої ночі ходив доріжками лікарняного парку –
тихо, без певного наміру, відчуваючи голод і втому,
вохра неба густішала, пульс був наче порізи й шрами,
вітер вже давно загасив його затиснуту у руці цигарку,
темні кола залягли в нього під очима, хотілось додому,
щоб, гамуючи рану серця, навік заснути насподі ванни.
***
Кров долає ту відстань, яку визначає сама, бо прагне,
пнучись цупкими жилами, надолужити повну втрату,
що зумовлює тривання в часі і живить собою мертве;
він відчинив вікно вагона, відчув, як поле осіннє пахне –
так відстань од серця до серця долає любов, що варта
досвіду минулого, де вічна розлука жевріє й терпне;
це жахне руйнування єства, це осердя – крихке і стале,
десь там, у сільськім підворітті, захриплий крик півня,
це усвідомлення занепаду – так сивіє з часом волосся,
жаль породжує жаль, і єство, огорнене рв’яним жалем, –
ніби крона того дерева, що навік втратило вже коріння,
що в чиємусь житті ще не сталося, та вже відбулося;
навіть хвилька доби не втрачає значення, коли темні,
спізнені сутінки визначали цю осінь, її подих і порух,
світло кришилось, як скло, розтікалось, як кров із рани,
ці обшири часу і дні відлюддя – довгі й благословенні,
пам’ять тримала цвинтар, де ховали померлих хворих,
в’янення барв дерев, в пожухлу жовтизну вбраних;
згодом він ішов на сільський цвинтар шукати матір –
біла сорочка, сині жили під шкірою на руках – оздоба,
та внутрішній біль виходить за межі всього, що гоїть,
що безвідплатно любить, до чого прагне, щоб увібрати
втрачене назавжди, так земля вбирає труд землероба
й серце сповнюється печаллю, збувшись навік любові.
***
По обіді він повернувся на станцію, сидів на лаві,
мав змогу спостерігати останні ознаки збіглого літа,
над його самотою тремтіло вкрите порохом листя,
згодом вертав до готелю, жовті сутінки западали,
фалди піджака раз у раз розвівав вечоровий вітер –
дерево важчало, коли він на нього довго дивився;
був вечір в сільському готелі – як спогад і сповідь,
ржава безпритульна вода навмання витікала з крана –
був запах улюблених страв, затишок, болісна, темна
даль за вікном, він знав, що життя йому уготовить,
чув відгомін крові, що так і лишилася невблаганна,
бо людина зостається в часі й просторі безіменна;
втрата – це єдине, що тримає на цьому світі, єдине,
що єднає назавше грішне й святе, людське і Боже,
між теперішнім і минулим – років огрубіла товща –
як та згуба безмежна, як те прало забуте родинне,
та серце від втрати любові ставало навік порожнє –
снилось, як жінка біле прання в чорній річці полоще;
втім, ніхто не бачить, як він ходить на руках вранці
після сну – так долаючи затерплість і втому м’язів,
як, стишуючи душевний біль, ковтає каву і курить,
світла смужка від обручки на його безіменнім пальці
як згадка про ту, яку він любив щиро і без боязні,
що втратить – чи хто хотів би побути в його шкурі;
а тоді, розметана, вона спала, оголивши ключиці,
він, вже стоячи в дверях, крадькома на неї поглянув
і ніби втрачав те, що любив все життя: цей зимний
спокій відлюддя, якого так прагнеш в зрілому віці,
серце повнилось смутком – так кров наповнює рану –
на його капелюсі був засохлий послід пташиний.
***
Було щось зворушливе в тій безмірній його любові
до днів цілковитого усамітнення в селі, до роботи
в саду, який став джерелом самотності і натхнення:
на очах вибивалися сльози, клубком ставали у горлі –
оговтавшись од важкого виснаження, долав спротив
мертвого часу, що важкою вагою ліг на його рамена;
осмислення пережитого досвіду в безжальній спробі
любити – мав широкі вилиці, грубу селянську кістку,
долаючи опір часу, він став відповідальний за втрату,
за можливість бути без тих, хто вже пішов за обрій,
хто вже втратив можливість подати про себе звістку –
коли він хворів, вона часто приходила в його палату;
лежав у ліжку, усвідомлюючи, що вже пізно любити,
думками пробував було знову вернутись туди, звідки
бере початок глибока печаль, ховає свою причетність –
так пахло полем: у вазі на столі стояли весняні квіти,
а він намагався запам’ятати її, ледь звівшись на лікті, –
смиренністю перед Богом – ми визнаємо смертність;
щоранку він надто ретельно, до сині, голив обличчя,
та після тифу його голова ще лишалася без волосся;
йому не раз казали: ви були б гарною парою, звили б
подружнє гніздечко, а він чув якийсь згубний відчай –
піджак висів на стільці: що задумав, то вже збулося,
неначе вичахли поцілунки, які досі серця живили.
***
Поріз об лезо старої бритви –
зчорнілої крові мітка глибока,
про це не хочеться говорити:
сльоза заповнює глибінь ока –
навідліг ранить, вриває тишу
і йде в непам’ять – навік, назавше,
так птаха лине у синь горішню,
од серця частку журби узявши, –
глибоким смутком над чорним гаєм –
давно завмерлим, давно безлистим,
а в грудях пісня то завмирає,
то знову падає вниз намистом;
Господь дарує, душа неволить,
нарозхрист голос в потужній силі,
трава пожухла, і збляклий овид
ржавіє в зимному надвечір’ї.
***
Тривалість життя, даремно виміряна роками, –
вологий, горній, осиплий, як ржава ринва,
воронячий галас у кронах – цей його ворох –
любовний лист, прочитаний між рядками;
він довго сидів на ліжку – цупка тканинна
перегородка відділяла його від інших хворих –
і їв на сніданок кисіль із чорниць, а вчора
надвечір блукав у полі, що оточувало лікарню,
зайшов аж до вигнилого на сонці лиману,
вода якого була масна, непроглядна, чорна –
Господь відбирав минуле, а він мав крайню
потребу промити любов’ю душевну рану
та знав, що помре у самотності, що належить
незграбність душі упокорити, втишити серце,
кипучі сльози цілком заливали йому обличчя,
зловісний кримський пейзаж вабив, бентежив,
посилював біль, розбурхував жаль і відчай –
людина й по смерті в чиємусь спогаді зостається;
шпаркий вітер поли його одежі й волосся смикав,
те, що лишалося в пам’яті, краяло серце навпіл,
він думав про опір води і суші, що знагла виник,
про опір думки і слова, борню жінки і чоловіка,
про те, що колись важко набув і навіки втратив,
як вода втрачає святість, потрапляючи в рукомийник.
***
Коли він підносив до рота ложку з їдлом
або поправляв на матраці зібгане простирало,
завжди думав про неї, був для неї сусідом,
якого вона ніби ніколи й не знала;
бувало, стояв біля вікна й довго дивився,
як вона розвішувала в саду білизну,
але окуляри муляли перенісся
й душа боліла, нібито від порізу;
усе перебувало у сплеті нерозділеної любові –
високі вікна зберігали дерев верхів’я,
неначе Господь, колись поєднавши долі,
наповнив їх світлом згаслого надвечір’я;
хоча він просто хотів тримати її за руку,
чекав, що вона колись до нього озветься,
але так і не зміг впоратися з набутком
печалі, що повнила спрагле серце.