Не снись мені, кривавий сон,
не сніться, рани і руїни, –
мені не треба десять сонць,
живу тобою, Україно…
Тарас Мельничук, із поетичної збірки «Із-за ґрат»
1982 року в далекій Канаді, у Торонто, у видавництві «Смолоскип» виходить друком поетична збірка українського поета-політв’язня Тараса Мельничука «Із-за ґрат». Це був передрук самвидавних поезій митця, які блукали у поневоленій срср Україні у вигляді рукописів. Книжка була видана без відома і згоди автора, оскільки поет уже двічі був ув’язнений за свої політичні погляди і перебував у неволі. Проте саме з цієї книжки, яка потрапила мені до рук іще у студентські роки в Сімферополі і справила на мене величезне враження насамперед своєю потужною енергетикою живого слова й густим метафоричним письмом, я взяв епіграф до цієї рецензії. Тому що антологія «Весна озброєна» і поетична збірка «Із-за ґрат» Тараса Мельничука схожі, як на мене, на посестер, хоча їх і розділяє відстань аж у 40 років, бо ці видання порушують ту ж саму проблему: доля України як незалежної держави, доля української нації.
Перебуваючи в надскладних, почасти екстремальних умовах, акумулюючи власну душевну силу у боротьбі зі злом, людина здатна не лише виживати, а й творити – наприклад, народжувати поезію, подібну за своєю потужністю й енергетикою до молитви, а сила слова, вкладена у такий текст, здатна зрушувати й боронити, надихати і гоїти. Саме про опір ворогові, любов до ближнього і гоєння травм – як фізичних, так і душевних, спричинених війною, і є антологія воєнної лірики «Весна озброєна», яка щойно побачила світ у київському видавництві «Ліра-К».
У царині сучасної української поезії з’явилася книжка, безперечно, гідна пильної уваги і прочитання. Вона монолітна за своєю структурою і нагадує камінь. Її цінність у тому, що створювалася вона в особливих умовах і не за певним каноном, а, можливо, навіть усупереч йому. Особливо знаменно, що в цій книзі голоси митців віддзеркалили повною мірою те, що відчуває тепер уся Україна. У ній, на мою думку, є дуже важливим предметність усіх деталей війни та аналіз і відношення митця до тих подій, вимушеним свідком яких він став. Гіперболізація відчуття горя, що наповнює людське серце, і намагання через слово загоїти жахні душевні рани, є чільними у цім виданні.
Ця книжка написана мовою війни, і це особлива мова, насичена, ніби концентрат, метафоричністю і тим жахним душевним болем, який тепер відчуваємо всі ми. Ця особлива мова, сповнена вщерть психологізму й алюзій, під час війни перетворюється на справжню зброю і має живодайну стверджувальну силу. Тут у віршах життя межує зі смертю, а любов – із ненавистю, де голос ліричного героя лунає гучно і впевнено і нагадує звитяжний заклик до бою.
На мою думку, «Весна озброєна» – це нове модерне осмислення війни як граничного стану душі людини-митця і людини-воїна. У творах антології чується відгомін минулого, що чітко визначає прийдешнє.
А ще ця антологія дуже цілісна, і її цілісність визначають самі тексти, які її наповнили, і самі автори, які мають різний життєвий досвід, проте втілили якнайкраще цим виданням одну спільну мету – прагнення України до Перемоги над всежерущим російським zлом.
Зболений, але потужний голос митця є безперечним первнем цієї книги. І що глибше занурюєшся в тексти, то істотнішим стає те, що втілили в них поети – свій біль, жах, ненависть до лютого ворога і непохитну віру в Перемогу. Ось, наприклад, поет Іван Гентош вірить у слово як потужну зброю, він пише: «Слово, братове, готуймо до бою,/ Зброю, що ворога знищить на тлін…». Ці рядки ніби підхоплює поет Олександр Архангельський, звертаючись до української молоді: «Онуче, тримайся з останньої сили,/ Терпи, буде тяжко, та знай: ти не сам…».
Християнський мислитель Августин Блаженний був переконаний, що Давній Рим упав через власний егоїзм і аморальність, така ж доля, на моє глибоке переконана, чекає і на імперську росію, яка розпадеться на клапті, бо вже давно гниє зсередини і нагадує мерця, якого намагаються що є сили штучно оживити за допомогою численних жорстоких війн недолугі її правителі. Ось як горезвісний «русcкій мір» змальовує у книзі відомий український поет Володимир Базилевський: «Безжив’я згарищ. Трупи незариті,/ бронемашин розплющений метал./ У вирвах закатовані і вбиті,/ Гримаси пекла, смерті капітал…».
Ця книжка – величезний за обсягом макросвіт, органічно зітканий із сотень мікросвітів поетів, які долучилися до цього важливого проєкту, вона пульсує, як артерія, змагаючи своєю силою і жах, і біль, і смерть – жахну трагедію нашого часу.
«Весна озброєна» доводить, що слово – це потужна зброя, і воно змагає лютого ворога навіть тоді, коли затихають гармати, коли чорна хмара війни й окупації намагається щільно затулити світло правди й свободи – ті звичайні речі, до яких звикли громадяни України і яких, як виявилося, ніколи не мали у своїй смердючій бензоколонці-державці горезвісні російські загарбники. Українського слова жахаються окупанти в окупованому Донецьку і Луганську, Криму і Херсоні. Листівки з патріотичними українськими віршами щодня муляють очі російським загарбникам на окупованих ними українських територіях. Навіть у глибокому тилу, де зачаїлося російське zло, чинять безстрашний спротив агресорові українські партизани, зокрема й за допомогою сильного поетичного слова, а це дуже важливо в гібридній війні, яку веде росія проти України, бо абсолютно деморалізує ворога, вселяє в його чорну й ницу душу жах неминучої помсти. Ось як поетка Надія Гуменюк, звертаючись до міцних підвалин героїчної української історії, пише про те, що її болить: «Рашистська гидь! Ти недооцінила/ (Душа хлипка чи розумом слабка?)/ Нащадків Кия й Короля Данила,/ Шевченка, Українки і Франка…».
Поетичні твори цієї антології пов’язані між собою не лише екзистенційністю, психотипом ліричних героїв, спільною героїчною тематикою, а й беззаперечною вірою у якнайшвидшу Перемогу українського нації над північним ворогом. Ці вірші, коли їх читаєш, ніби линуть животворним світлом од серця до серця, осідають у розпанаханих і покалічених війною душах зерном надії і впевненості, що Україна тепер неодмінно переможе й нарешті покладе край російській імперії, яка віками підпливала кров’ю невинних жертв і купалася в тій крові.
Архітектоніка книжки нагадує чіткий обрис увиразненого буття, а її корпус складають твори, хоч і різні за силою звучання, проте єдині у своїй скорботній молитовності, бо саме молитва, на яку перетворюється вірш, у який була вкладена вся напруга людської душі, здатна живити, очищати, зцілювати і гоїти, як вічна музика Нільса Ґаде або Майкла Наймана.
На сторінках книжки, серед сотень поетичних рядків, око раз у раз вихоплює слова, які запам’ятовуються назавше, бо їхня незглибима основа сягає джерел історії українського народу і його історичної пам’яті. Наприклад, поетка Наталя Дзюбенко-Мейс у своєму творі звертається до святої Марії: «Прости і проведи, свята Маріє,/ Крізь чорну ніч вселенської біди…». А ось яку воістину похмуру апокаліптичну картину знищеного російськими фашистами українського містечка малює поетка Інна Ковальчук: «…і поруділе пір’я голубів/ несеться вітром по уламках цегли…».
Антологія має чіткий ритм пострілу, налученого у вороже серце. У ній дійсність представлена цілісно, почасти жорстко й безжально, із вибухом яскравих епітетів і порівнянь, оскільки ця книжка як жахлива хроніка епохи документує біль душ і серць, розтрощених війною. Ця антологія – животрепетна, і нагадує роз’ятрену рану. У ній смерть є всюдисущою, проте слово митця немилосердно її змагає. Жах пережитого, змальований у віршах, ніби заступає людську свідомість, а за ним настає біль – нищівний і безжальний – біль, який змінює не лише звучання слова у творах, а й структуру самої крові митця. Пережитий жах теж є основою цієї антології – жах, від якого тьмариться розум, забиває дух, волосся йде дубора і вклякає на місці тіло.
«Весна озброєна» розгортає перед читачем величезний світ людського горя. У ній у трагічних ситуаціях зроджуються одкровення, які були б просто неможливі за інших умов і обставин. Її вірші нагадують перелітних птахів, які потрапили в лабети жахливого часу, а лаконізм і синтаксична розбурханість – наче живка вода, що повертає до життя засохле дерево всесвіту.
Аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес був переконаний, що найважливішим є вічність, у якій відображається час, так і в цій антології упорядник об’єднав під однією палітуркою митців, які наживо фіксують час, перетворюючи його на вічність, бо жахна пам’ять про цю війну тепер житиме в поколіннях українців, як пам’ять про Голокост живе в серці кожного іудея.
Ця книжка – про втрати і сподівання, про любов і ненависть, про смерть і життя. Вона охопила все те, що зараз надто хвилює кожного українця, бо найболючіші, найтрепетніші й найзворушливіші її поетичні рядки написані голосом зболеного серця. Кожен вірш тут виступає як частинка великого живого організму вкраїнського суспільства і схожий на кров, що живить жили, на повну силу пульсуючи в них, або на роз’ятрений болем нерв.
У цій книжці багато щиросердної любові до ближнього, проте й душевного болю, яким просякнута кожна сторінка антології, стачить не на одне покоління.
Саме так: ця книжка й про біль.
Про біль безжальний і всеохопний, про біль нестерпний, який руйнує єство зсередини, який перетворює звичайне людське життя на жаскі тортури, про біль, який увиразнює та употужнює поетичну фразу і робить її звучання безжальним і справжнім: «Наш біль відчутно в колисковій пісні,/ І болем тим гартується народ…» (Віктор Гриценко); «Так рясно болю в цій весні – як рясту…» (Валентина Коваленко); «Море болю і суму…» (Антоніна Листопад); «Із болю – горілка…/ З горілки – пісня…» (Ігор Павлюк); «П’ю чорний чай. Він кольору війни./ Ним запиваю болі і прокляття…» (Оксана Шпирко).
Концентрація болю порушує гармонію не лише людської душі, а й гармонію всесвіту!
Проте слово в антології дає притин людському болю і дає провід думкам набратися сили – наперекір усьому!
Зрештою далі натрапляємо на рядок Наталії Фенько: «Настане день, коли все відболить…» і розуміємо, що життя у боротьбі зі смертю є незборимим, непереможним – попри все. Вірою у звитяжну Перемогу світла над темрявою сповнені рядки і Миколи Будлянського: «І буде ранній передзвін тюльпанів/ Бентежити закоханих ізнов,/ І по стежках, які споганив Каїн,/ Пліч-о-пліч йтимуть пам’ять і любов…».
Щиру підтримку Україні в антології висловили не лише українські митці. Ось як польський поет Марек Вавжинський пише про те, що йому болить: «почали косити пшеницю/ з гір розпочався обстріл/ пролежали в рові до вечора/ потім вернулись додому…». Або: «хто вас/ не підтримує/ не гідний/ існування…».
Можна помітити, що від самого початку до останньої сторінки між творами не вривається зв’язок, їх єднає ніби якась незрима пуповина, наче рідних сестер і братів.
Ця книжка вчить виживати й уболівати, любити ближнього і ненавидіти ворога і загарбника, вона вчить бути мужнім і незламним, благородним і звитяжним, тобто усіх тих чеснот, які незбагненні для росіян як нації рабів і збоченців, покидьків і виродків, бо гуманізм і чуйність, які є стрижнем української нації, ніколи не були властиві ні росіянам, ні російській імперській культурі загалом.
Найважливіше, що ця антологія дарує нам досвід гоєння через слово величезної травми, яку зазнало українське суспільство під час війни. Травму потрібно проговорювати, тоді біль притупляється і зрештою минає. Бо, проговорюючи те, що дуже болить, митець ніби звільняє свою душу від того жахливого тягаря, який тепер усі ми відчуваємо у собі і, на жаль, відчуватимемо ще не один рік і навіть десятиліття.
Ми знаємо, що ця війна закінчиться беззаперечною Перемогою України, бо на нашому боці – увесь цивілізований світ, і це видання ніби окреслює чіткий обрис нашої спільної Перемоги і є ще однією цеглиною у її незрушний підмурівок!
«Весна озброєна» – це, без перебільшення, ще один із важливих і вельми потрібних документів епохи, де зібрані свідчення і думки українських митців і зафіксовано найважливіше і справжнє. Насамперед це дуже важливо для прийдешніх поколінь, аби вони знали правду про те, що зараз усі ми мусимо переживати.
З історії нам відомо, що той, хто умишляє зло, від того зла сам і сконає, і спостигне згуба не лише його, а й рід його, аж до останнього коліна.
І тому як вирок на Суді Божому лунають слова Василя Левицького: «Нема росії – лиш пустеля,/ долина мук, долина зла…».
Росія завжди вважала себе богообраною, а насправді ж являла і являє собою територію, де шизофренія імперських прагнень сплелася намертво з антигуманізмом і зверхністю. Незавидну її долю змалювала поетка Олена Трибуцька: «Як роздерта артерія,/ Сходить кров’ю земля,/ І конає імперія/ В українських полях…».
У цій книжці багато йдеться про смерть. Проте американський філософ Карлос Кастанеда був переконаний, що думки про смерть загартовують людський дух, так і ця книжка гартує наш дух, бо є втіленням життя і цим наче заперечує смерть і думки про неї.
Антологія доводить безцінність людського життя і марноту війни.
Коли читаєш її вірші, здається, що незмірно довгий час зупиняється, а єство, перестрашене й покалічене, прокидається з тривожної дрімки й заціпеніння, щоби нарешті спекатися болю і жаху, які їдять жерцем душу, аби знову набути сил для запеклої звитяжної боротьби.
Метафоричне мовлення цієї книги чомусь викликає почуття безпеки, якщо можна убезпечитися під час війни, читаючи поетичні твори. Саме так: антологія залишає по собі відчуття захищеності, оскільки слово може захищати від зброї, бо й само є зброєю.
Ця книга – одкровення митців, де кожен рядок загартований прагненням до свободи і зажеврений палким сонцем Перемоги, вона нагадує напнуту струну, що вражає розтривожену душу. Антологія схожа на незглибиме джерело, яке поїть живою силою слова спраглі читацькі серця.
Я цілковито переконаний, що видання подібних антологій, присвячених російсько-українській війні, це дуже важливий стратегічний крок у визвольній війні з росією.
Можливо, тому, для мене, власне, «Весна озброєна» є водночас і урочистою переможною прославою, і тихою скорбною елегією, оскільки ввібрала в себе жахливі екзистенційні миті людського життя, добряче обпаленого вогнищем війни і смерті.
