У передмові до книги Анатолія Радзіховського «Палітра почуттів», виданій 2018 р., Борис Олійник урівняв автора зі знаменитостями «в часи Ренесансу», коли «було багато феноменальних людей, які відзначалися багатогранністю талантів». І підтвердив заявлене:
«Перед усім він видатний хірург, академік Української АН, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки, лауреат Державної премії України, гідний учень і продовжувач школи незабутнього Олександра Шалімова. Їхній 2-томний «Атлас операцій на органах травлення» назавжди увійшов в історію світової медицини».
А ще ж до переліку почесних титулів необхідно додати: член НСПУ, лауреат мистецько-літературних премій «Визнання», «Золотий Орфей», «Дружба» і премії імені Володимира Винниченка. Поет і прозаїк та глибоко мислячий публіцист. І хіба ж не на подив – Заслужений художник України. Його живописними полотнами в залах Українського фонду культури (тепер імені Бориса Олійника) та Будинку художника в Києві милувалися тисячі любителів прекрасного.
Свій серед своїх. І не лише з-поміж вірних до останнього подиху клятві Гіппократа, а й у колі митців, як сам зізнається у вірші «Анатолію Базилевичу»:
В кафе «Еней» в елітному будинку,
що банківську собою повінчав,
зібрались ми у час перепочинку,
і дух апостольський нас поєднав –
письменників, художників, поетів,
і час летів за келихом вина.
А з стін сіяли веселки портретів,
старої «Енеїди» дивина.
При цих словах у мою свідомість мимоволі вторгається згадка про Івана Котляревського. Знавець давньогрецьких і римських писемних джерел воскресив живе усне мовлення українського народу. Не просто «перелицював» видатний твір Вергілія, а й відкрив очі здатним мислити на те, що український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і елліни з їхньою міфологією – найвищим духовним надбанням з юності людства та поемами начебто мандрівного сліпця Гомера про вікопомну Троянську війну. «Іліада» й «Одіссея» — взірці, недосяжні для будь-кого із зрячих.
Мене в книжці поезії і прози до глибини душі зворушує вірш «Батьківська хата» з присвятою «Землякам Тальнівчанам». Не просто близьке й зрозуміле, а прозірливе заявлено Анатолієм Павловичем:
Благословенна будь, свята земля,
Де гірський Тікич плине в сині далі…
Там жив мій рід, либонь, з трипільських літ,
Худобу випасав і сіяв жито.
Особисто міркую ще глибше. Доводжу в своїх виданнях останніх років, що українські пращури з першими словами своєї мови полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та на іншу крупну звірину в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. А тривалість того періоду – ХХІІІ-ХІУ тисячоліття до н. е. Таке ж довготривале поселення «середньої доби верхнього палеоліту» відкрив 1897 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.
Заглядаю до видання 1987 р. – «Адміністративо-територіальний устрій». У ньому яке ж гроно топонімів хоча б і від кореня «тур» чи «олень»! А який безмір предковічних найменувань поселень, країв, місцевостей, річок, навіть вулиць, кутків, вигонів!.. Та майже ж усі вони, за мізерними винятками, — з вуст українських предків! Одвічно життєдайні річечки на всіх обширах рідної Матері-Землі більш промовисті, ніж археологи й історики. Ось зразки одвічного: Золотоноша, Лисичка, Мурашка, Джерельна, Звінка, Серебрійка, Теремша, Лючка, Яромирка, Яснівка, Ласка, Джурка, Нічлава… Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос із такої ж вічності, як і сини Ізраїля в Біблії.
Анатолій Радзіховський не заради красного слівця відзначений, як особистість часів Ренесансу. Вражають судження з його уяви про всесвіт у невпинному плині вічності. Хоча б і рядки з «Посвяти батькам»:
Відомо всім: бог сонця – Ра…
Моя Соборна Батьківщина –
Кохана Ненька – УкРаїна…
Бо пів століття край стола
Стояв в бахілах лікар Ра.
У моєму сприйнятті це співзвучне із заповіданим Тарасом Шевченком. У передсмертній поемі «Саул», написаній у грудні 1860 р., наш Пророк провіщає:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
Суголосно звертається до спадкоємців її мудрості в майбутньому й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
Сплесків генної пам’яті на підтвердження цього скільки завгодно. Полонянка Настя Лісовська, донька православного священика з галицького містечка Рогатин – одна з найвідоміших жінок у світі. Хюррем Хасекі-султан. Гюррем перською мовою – радість. «Усміхнена» по-турецькому. Її очі, весь її вид сяяв неміряними тисячоліттями духовного розвитку українського роду в жорстокій юдолі земній. Її вроду увічнив для людства знаменитий італійський художник Тиціан.
Глибинне відчуття вічності українського етносу зринає й з генної пам’яті поета Б. Олійника: «Ми тут жили ще до потопу». Він же переконує невір з Європи:
Ми вже тоді білили хату,
Як ви ще не виходили з печер.
Мій товариш університетської молодості, доброї пам’яті поет Володимир Коломієць удостоєний у розквіті творчих сил звання лауреата Шевченківської премії. 1999 р. видав збірку з промовистою назвою – «Правнуки Дажбожі». Дихнув озоном після цензурного чаду. Крізь запону вікових приглушень подає голос пробуджене з незглибимої душі:
Я зродивсь і вийшов рано
В світ погожий –
Не язичник, не поганин,
А дажбожич.
Взимку 2019 р. в Києві звітували полтавські літератори. «Хоробрий чорнобилець» Борис Кононенко з «вербового краю» на березі «тихоплинного Удаю» сповнений світлих надій, як притаманно молодій людині. Від щирого серця вручив мені збірку «Сонцепоклонні вірші». З глибин якої ж підсвідомості народжуються слова?
Давно, з язичницьких часів
Серед ярів, степів, лісів
Прапращури мої – поляни,
Бужани, сіверці, древляни…
Молились щиро, від душі.
Чом зараз ті боги чужі?
Відповіддю на риторичне запитання чом би не вважати проголошене Лідією Ярохно, вчителькою української мови й літератури зі щедрої на красу й добро Хмельниччини. В одному з її віршів замість заголовка стоїть епіграф: «На нашій, не своїй землі… Т. Шевченко». І крик душі:
Я в екзилі, панове, в екзилі,
Та дарма, що я тут автохтон,
Що живу в цім краю ще з Трипілля,
Я в запіллі тепер, я ніхто.
Потужна генна пам’ять спонукала на глибинне самовираження і автора «Слова о полку Ігоревім», і геніальних народних художниць України – Марію Примаченко, Катерину Білокур… Усіх не назвати. Наважуся сказати, що з таких же самородків – і Анатолій Радзіховський. Його слово прагне доторкатися не до скороминущого, а до вічного, до неперебутнього:
І оживає у душі
Святая матінка моя,
Безсмертна роду берегиня
Й до мене тихо промовля.
І знов молитву колискову
Я чую…
Благословенні ж будьте, мамо!
Приходьте хоч в тривожні сни,
Щоб міг я тихо пригорнути
Вас до своєї сивини.
Від батька-матері Анатолій Павлович успадковує святість сім’ї та відданість родинним обов’язкам. У поезіях високого натхнення – зворушливі одкровення любові до дружини Лілії Олександрівни, єдиної обраниці на все життя. Повчальні приклади батьківського взаєморозуміння із рідним сином. А ще – взірці турботи людини великого серця про онука, якому щастить з малих літ збагачуватися мудрістю дідуся.
На широкому життєвому полі не перелічити зустрічей з тими, хто гідний звання людини з великої літери. Надзвичайно цікаві поетичні присвяти тим і прозові спомини про тих, з ким Анатолій Павлович спілкувався та ділився заповітним — з головою Українського фонду культури Борисом Олійником, солов’їним голосом української пісні Дмитром Гнатюком, видатним майстром сцени Богданом Ступкою, першим і єдиним астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком та достойними доброго слова колегами по роботі. А понад усе – уклін землякам-тальнівчанам. Дитинство і юність разом з ними благословили на синівську відданість рідному народу.
На зібраннях Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві Анатолій Павлович виділяється як винятково доброзичливий. Він такої вдачі, щоб міряти кожного співбесідника не з голови до п’ят, а від голови до неба. На виданні, про яке мова, — присвята мені. Може, нескромно з мого боку, та все ж оприлюднюю: «Геніальному Вадиму Івановичу з почуттям захоплення, поваги, любові. Щиро». І підпис. Дата – 14.06.2018. Як на моє відчуття, це не щось інше, як заохочення до самовідданої праці. Високого злету слова надихають не спати, а діяти. При тому усвідомлюю, що в здобутках на творчих нивах – літературній і живописній, а тим паче медичній, Анатолій Павлович недосяжний.
Широта його знань – виняткова. Обізнаність у будь-чому неймовірна. Докладає зусиль, щоб просвіщати мільйонні маси. Пристрасним публіцистом виступає у доданій до поезії прозі. Його міркування масштабні, всеохоплюючі:
«Як батьки вчать своїх дітей уму-розуму, так і письменники «вчителюють» — об’єднуючи безліч спостережень, закарбовують у художніх образах ту мудрість, яку беруть у своєму часі… Погано інше. Сучасна українська влада не навчилася жити національними інтересами, дбати про культурність і освіченість свого народу і хоч трохи дбати про «побут» його духовних провідників».
Який там «побут»? Ті й ті телеканали все більше перетворюються на, прости Господи, стічні канави. Затуманюють свідомість глядачів і слухачів селеві потоки одурманення. Обрушується на голови працелюбних чорнота убивств, терактів, насильств, провокативних «мінувань» залізничних вокзалів і навіть шкіл, дитячих садків… На сході багатостраждальної України підриваються на поставлених окупантами мінах мирні мешканці, гинуть під обстрілами. Отруюється на довгі роки земля, вода, повітря. А з владних кабінетів не гримлять щогодини й щодня обвинувачення загарбників не в якійсь там придуманій «гібридній війні», а в такому ж винищенні українського народу, як 1708 р. у Батурині та як після «вікторії» окупантів під Полтавою.
Не в тім сила, що кобила не сива, а в тому, що не везе. Молоді-зелені все більше не туди тягнуть поволі. В гральному політичному бізнесі вправні хіба що в «приколах», на жаль, навіть скабрезних. А це спокушає молодь на негідні вчинки. Загарбницької закваски торбохвати, ховаючи хижі лики у масках олігархів, затіяли ревізію закону на захист правічної української мови, яку на міжнародних форумах визнано однією з найбагатших і наймилозвучніших у світі. Точнісінько за байкою І. Крилова: «Ай, Моська! знать она сильна, Что лает на Слона!». Узаконені громадянами України моськи загавкують українську національну свідомість.
Сліпорожденні глухі до прози в «Палітрі почуттів»: «для досягнення бідними рівня життя такого, наприклад, як у США, будуть потрібні ресурси чотирьох таких планет, як Земля». Кількість населення на ній ось-ось перетне позначку у вісім мільярдів. У той же час в Україні спостерігається катастрофічне зменшення люду. Уже втокмачують хитромудрі в голови довірливих, що до кінця цього століття залишиться в Україні 17 мільйонів. Є, насамперед у Києві, ті, котрим відомо, для кого заплановано вивільнити від українських громадян «життєвий простір». Але не скажуть. Тремтять на своїх насиджених теплих місцях. Нишкнуть, як миші під віником.
Те, «що В. І. Вернадський не зовсім вдало назвав ноосферою», наголошує А. П. Радзіховський, — «біосфера і техносфера». «Непримиренна конфронтація між ними поглиблюється і загострюється з кожним десятиліттям». А що ж українська еліта? Кому ж, як не їй, звертати б увагу на те, що зростає «напруженість у системі біосфера-техносфера». Градовими хмарами насуваються загрози «на тлі відносного й абсолютного зниження чисельності старіючого населення Західної Європи і пострадянського простору, викликаного певною мірою третьою фазою «демографічної дірки», що виникла через людські втрати під час ІІ світової війни». Та чи можна уявити, аби прозірливі, як А. Радзіховський, били в усі дзвони на сполох на телеекранах. Із «зомбоящиків» хіба що від тверезих політиків можна почути щось путнє. А загалом розперезалися на повну губу недоуки й напористі прислужники ненаситного північного сусіда.
У Словнику Б. Грінченка наводиться народна примовка: «Чоловік як ступне, так і согрішить». Не мені вчити вченого, як їсти хліба печеного. Анатолій Павлович сам собі вимогливий судія:
Коли життя підійде до межі,
З якої вже не буде вороття,
До Господа прийди і попроси
Прощення в нього за своє життя.
Головне ж для відданих до останнього подиху рідній Матері-Землі – бити лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда, та дивитися крізь густий туман в очі істини.
Вадим Пепа
07.08.20