Надія Мориквас сторінками «Книги Присяги»
Василь Глинчак, відомий тележурналіст, культуролог і мистецтвознавець, видав обсяжний том блискучих культурологічних розвідок: Книга Присяги: публіцистика. (Львів, Сполом, 2024. – 404 с.; іл..). Книгу, що є важливим доповненням і стимулом нашої новітньої культурно-визвольної боротьби. Саме так, бо ця боротьба за людські серця та уми досі триває – за звільнення їх від нав’язаних стереотипів, за правдиві знання про нас, про наших світочів і наші цінності. Який «опір матеріалу» доводиться долати людині, яка розуміє відповідальність за свої знання як потребу передати їх іншим!
Автор – насамперед пристрасний дослідник (бо всі його писання чи фільмування – то особисті відкриття або ж новий погляд на відомі речі, аргументовані фактами). Саме ця пристрасть зумовила, зосібна, публіцистичний стиль його писань, адже часто доводилося полемізувати з конкретними чи уявними опонентами, з невіглаством, доводячи очевидне. За своє активне творче життя він зібрав багатющий матеріал. Статті, що увійшли до цього збірника, друкувалися у всеукраїнських і львівських часописах, виданнях української діаспори в Канаді; окремими книжечками вийшли розвідки «Наше «Слово». Нотатки захопленого читача» (про «Слово о полку Ігоревім» (2016) і «Стольне місто щедрівки» (2018)… Особливу цінність у цій книзі представляють мистецтвознавчі розвідки, адже Василь Глинчак тривалий час вів авторські художні телепрограми «Палітра», «Хист» й популярну серед українців передачу «Скарби музеїв України» на всеукраїнському телебаченні (завдяки їй він упродовж чотирьох років об’їздив усю Україну, переконавшись, «який Ермітаж і Лувр ми маємо – тільки в окремих частинах!»). Щоби реалізувати своє давнє, ще зі студентських літ, захоплення Шевченком, він здобув мистецьку освіту в колишній Петербурзькій академії художеств у Ленінграді, де студіював юний Шевченко… Але перш ніж дійти до Шевченка (якого ми замало любимо, бо мало його знаємо), – В. Глинчак шукає відповіді на досі актуальне для багатьох наших спввітчизників Шевченкове ж питання: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Адже ця багатовікова війна, яка припадає чи не на кожне покоління, вкотре засвідчила, як важливо оживити історичну пам’ять, щоби пробудити національну гідність і віру в свій народ, що є важливою незбройною силою в дні опору.
Очевидно, ідею видати збірник підказав нашому автору ще один пристрасний дослідник культури – Іван Дзюба, який писав йому 2010 року: «Багато людей щось добре роблять, а воно якось позгасає в нашому українському антипросторі. Мені здається, вам би давно треба зібрати ці публікації та видати окремою книжечкою… Надсилаю вам свою брошурку [Іван Дзюба. Прокислі “щі” від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії. Дрогобич. Коло, 2010]. Там я – з вашого дозволу використав уривки з вашої статті про «доктора наук» [Д. Табачника]. Тепер бачу, що можна було б ще і ще посилатися на вас». Мова йде про статтю В. Глинчака «А доктор наук – неук», продовженням цієї теми – надуманого й часто провокованого протистояння «східняків» і «західняків» – можна вважати статтю «Та невже ми аж «страшно різні»?», де автор, відомий своєю соборницькою позицією, блискуче полемізує з іншими опонентами, оперуючи незаперечними фактами з історії України (такий стиль полеміки особливо характерний для власне публіцистичного розділу книги під назвою «За і проти»).
Та повернімося до листа І. Дзюби: «Жалію, що свого часу не надіслав вам свого «Тараса Шевченка» та «Спогади і роздуми на фінішній прямій»… Дякую за фільм «Як Русь Україною стала». Пригодиться! Слушне зауваження про повстання у Моринцях 1818 р. – у новому виданні додам… П.С. З ваших статей є що «намотати на вус»…
Вже 2015 року «Книга Присяги» В. Глинчака була готовою до друку (про це свідчить післямова Романа Лубківського, поміщена й у нинішньому виданні). Книга вже тоді могла працювати! Та!.. в непевні часи популізму, засилля в освіті і культурі нових прихованих «табачників», що привело врешті-решт до какая разніца і русской весни (з трагічними наслідками!), – ця невидана книга стала ще одним невикористаним ресурсом у протистоянні з ворогом, явним чи тайним. Так само, як було знехтувано напрацювання творчого колективу Львівського телебачення (якому В. Глинчак віддав 50 років праці) та інших регіональних теле- і радіостудій, коли Національна телекомпанія України перетворилося в публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України». Тоді ж і почалося вихолощення телевізійних програм, профанація патріотичних передач, а то й повне їх ігнорування, регіональні студії перетворилися в бліді копії «Суспільного»… Зник з голубих екранів перший в історії півторагодинний документальний фільм «Українська Повстанська», з її парадом ветеранів УПА у Києві (Львівське телебачення, 1992 рік. Автор сценарію Василь Глинчак, режисер Мирон Мединський, оператор Юрій Руденко), який в дні національних свят звикли дивитися тисячі глядачів! Десятки інших телефільмів і художніх передач, які створив В. Глинчак на Львівській телестудії, також були списані в архів.
Та не можна «списати» слово – будь воно писане чи мовлене, а чи таке, що звучить красномовно з таланових полотен й одухотворених облич їх творців, мистецьки зафіксоване фільмарем! Очевидно, що не щезло без вісти й дослідницьке кіно «Як Русь Україною стала» (автор сценарію, режисер та оператор – Василь Глинчак, відеоінженер – Андрій Дацко). Це одна з творчих вершин телевізійника-документаліста, до речі, фільм здобув перше місце в одній з номінацій на XIII щорічному Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Калинові острови» (ця символічна назва надто пасує й для об’єкту дослідженння нашого автора – збирача й популяризатора тих калинових островів як яскравих проявів духовних скарбів). Створенню цього фільму передувала дослідницька робота над ґенезою наших самоназв Україна, Русь – руський. Адже досі триває спекуляція на цій темі. Слово руський потрохи щезає з нашого лексикону, бо мовляв, його легко сплутати з російським русскій. Хто знає історію – той не сплутає! «Адже ми є тим великим руським народом, який був ще у Княжі часи, який називав себе русинами», – аргументовано доводить автор «Книги Присяги». Ця проблематика відображена в циклі статей у розділі «На Заборолі». Прикметно, що його відкриває розвідка «Україна много постона…» (з нагоди ніким не поміченого 810-літнього ювілею з часу першої згадки нашого національного імені), вперше опублікована 1997 року у львівській газеті «За вільну Україну». А 2008 року статтю передруковує газета «Кримська світлиця» – «зважаючи на її непроминальну актуальність»… Актуальним, на наш великий сором, залишається незнання своєї історії, яка мала б стати джерелом і надихом сучасного українця.
Від культу – до культури! Це наскрізне надзавдання, яке ставить перед сучасниками автор, прочитуючи глибше нашу культурну історію, і яке злютовує «Книгу Присяги» в єдине ціле. Її назва (що повторює назву статті-розвідки про Пересопницьке Євангеліє) є яскравою метафорою усвідомленого знання як чину. Інакше – профанація! «Про Пересопницьке Євангеліє, на якому, як і на Конституції, присягав на вірність Україні Президент Віктор Ющенко, засоби масової інформації, сказали лише декілька слів – що воно старовинне і важить дев’ять кілограмів» – писав автор статті 2005 року. Тим часом зі сторінок цієї визначної рукописної пам’ятки середини XVI ст. «запашно, соковито нарівні з буйним ренесансним суцвіттям гомонить стихія живої української мови» (зрозумілої і нашим сучасникам!), якою автор так само захоплений, як і письмом «Слова о полку Ігоревім». В. Глинчак не тільки відтворює історію написання пам’ятки, а й віддає належне її творцям: перекладачам, писарям, художникам та насамперед ініціаторці-донаторці – княгині Парасковії Жеславській, що доклали зусиль для перекладу книги. «Многогрішний раб» Михайло Василієвич двічі у своїх приписках підкреслює, що всі «зуполна виписаниї книги чотирьох євангелистов виложениї із язика болгарського на мову руськую, читачу милий», ще й уточнює «то для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого». Отже творці пам’ятки, мудрі й талановиті люди, були свідомі свого чину. Так само вони усвідомлювали цінність українського Євангелія, створюючи йому ошатну оправу – книга написана не на папері, а на пергаменті. Цю книгу тримав у руках Мазепа, нею захоплювався Тарас Шевченко. Перебуваючи в Переяславі як співробітник Археографічної комісії, він у своєму звіті відзначає вишукане й розкішне оздоблення Пересопницького Євангелія, а також те, що воно «написано малороссийским наречием 1556 года» («Наречие» в тодішній Росії, уточнює автор, ще не вимовлялося злісно, крізь стиснуті зуби, а було просто синонімом «языка»).
Як завжди, автор, «щоб не ставалося гулящого паперу» (як пише Шевченко в листі до Осипа Бодянського), уникає у своїх дослідах загальних, пустопорожніх місць, а заповнює їх густим контекстом.
З тих самих спонук, з яких він творить украй корисні екскурси в нашу глибоку й недавню історію, автор намагається наблизити до наших сучасників справжню постать Шевченка, «вилущуючи» її із на позір всенародної шани та оголюючи корені відомих стереотипів. Зосібна, він наводить як промовистий факт – одіозний напис на пропагандистському більшовицькому пам’ятникові «Украинскому поэту-крестьянину» в Москві 1918 року – свідчення або абсолютного незнання біографії поета і академіка гравюри, або… відвертої фальсифікації на догоду «трудящим». Чи не звідти – від незнання земляками й спотворення ворогами справжньої сутності генія походить ще й такий стереотип – образ бідного, вічно нещасного, оплакуваного Шевченка? Отож, щоби Шевченка любити – треба його знати, переконує автор «Книги Присяги», – і перш ніж створювати власні версії «перепрочитання», просто прочитати його – твори, щоденник, листи (і листи до нього) та спогади сучасників; до такого прочитання належить також засвоєння його мистецької спадщини. Лише тоді Шевченко перестане бути невідомим.
Оперуючи такою «методою», дослідник по-новому висвітлює біографію Шевченка – не тільки робить її яснішою, а й буквально – світлішою.
Досліджуючи етнокультурні основи Шевченкової поезії, автор розвідки шукає їх у … щасливому дитинстві поета – сперечаючись з самим О. Кониським, першим біографом Т.Г. Шевченка, який писав, що там не було жодного сонячного промінчика – тільки «сама неволя та темрява». Але малий Тарас був справді щасливий – принаймні до дев’яти років, допоки був обласканий любов’ю матері, ніжною дитячою дружбою і «святою волею» – аж до 15 років, допоки на селянську дитину не поширювалося кріпацтво. Саме тоді він увібрав душею все багатство української мови, красу рідних краєвидів, тепло і міць родинної звичаєвості, серцем відчув мудрість народної моралі. В єдиному контексті дослідник розглядає «запашні й радісні картини» «Селянська родина» і «На пасіці» (1843 р.) та поезію «Садок вишневий коло хати», написану у петербурзькому казематі 1847-го (їй присвячена окрема студія) – «явно спомин з дитинства». Ба більше! «Адже його епохальний «Кобзар», створений через десятиліття на чужині – то суцільний спогад про Україну, яку він покинув п’ятнадцятирічним підлітком», акцентує дослідник. Чи ми задумувалися над цим? (Бо згодом настає кріпацтво – Енгельгардт, Вільно, Петербург). Чи ми задумувалися над таким фактом: людину в п’ятнадцять років виривають з рідного середовища, кидають в чуже, ба вороже мовне оточення – і ця людина, лише з тим багажем своєї недовгої юності на батьківщині, стає основоположником національної літературної мови!
Саме в дитинстві майбутній великий Шевченко зачерпнув багатства розкішної народної мови, насамперед з українських пісень Тут автор уточнює, що Шевченко насамперед взорувався на козацькі, на рицарські пісні, які були авторськими, поетичними звершеннями талановитих козацьких бардів. В тих піснях, в тих думах Україна величалася славною, як і її «славне військо запорозьке», і «славні козаченьки». І вслід за тими піснями – за голосом народу – так величав свою батьківщину і її співець.
З дитинства перейнявся Шевченко вільним духом козацької землі, захоплено слухаючи співи кобзарів і розповіді діда про минулі часи. Ось ремарка: У 1818 році кріпаки с. Моринців виступили проти панської сваволі (факт, що його проочив І.Дзюба). Поміщицький управитель для втихомирення заколотників викликав військо. Внаслідок сутички було вбито 18 селян і 3 солдати… Чим важливий цей факт для автора «Книги Присяги»? А тим, що він не міг не зачепити вразливу душу юного Шевченка. Тарасові тоді було чотири роки, але відгомін тої трагедії («як москалі людей побили»), очевидно, бринів довго й зародив у юній душі майбутнього поета оту запеклу, безстрашну ненависть до московської імперії як найбільшого ворога України. Бунт у Моринцях також засвідчив волелюбність його краян, в яких ще жив дух козаччини й гайдамаччини, живим носієм якого був Тарасів дід Іван. Принагідно автор розвідки показує корені того волелюбства – «То був колишній козацький край Ucraina terra cossacorum – Україна – земля козаків. Автор висновує: Шевченкові не доводилось засвоювати назву своєї країни ні з літописів, ні з книг, бо він народився в Україні – на тій частині Русі, що здавна так називалася, і що згодом передала ту назву усій Русі (про такий «механізм» утворення самоназви ми вже прочитали в розвідці «Як Русь Україною стала»). Таким чином постать Шевченка не тільки виростає з глибин державотворчої еволюції українців і їх національної самосвідомости, а й служить їх яскравою ілюстрацією.
Потужний світлий промінь кидає дослідник і на кріпацьке минуле Шевченка, який зовсім не був тим упослідженим кріпаком, на якого зненацька звалився День волі. Шевченко здобув волю насамперед завдяки своєму талантові й своїм поривом до мистецтва. Ще живучи у Вільно, в Енгельгардта, він мав можливість вдосконалював хист рисувальника, відвідуючи заняття в художника Рустемаса при Віленському університеті, згодом передаючи його настанову своєму другові художнику-аматору Броніславу Залеському, мовляв, Рустем учив: «Не зміцнівши в рисунку, братись за фарби – то все одно, що шукати вночі дорогу». Те, що сам Шевченко зростав як рисувальник, свідчать його унікальні твори кріпацького, доакадемічного часу, які й наближали його до такої жаданої волі. Серед них – й акварельний портрет 1833 року пана Енгельгардта (який врешті-решт віддасть Тараса «в науку» до Ширяєва, а той доручить молодому обдарованому кріпакові компонувати орнаменти для розпису плафонів Великого театру!), а також портрет письменника Євгена Гребінки (який захопиться Шевченком-поетом, допомагатиме у виданні «Кобзаря», зробить його учасником своїх салонних вечорів, де збирались літератори Петербурга). До того доакадемічного періоду належать й багатофігурні композиції на теми з античної й вітчизняної історії, що давалися в академії до конкурсів. Мистецтвознавець захоплюється зосібна майстерністю композиції цих складних багатофігурних зображень («Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Богдана Хмельницького», «Смерть Сократа», «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікарю Філіппу» та інші), де кожна постать має своє психологічне наповнення. Очевидно, що розвиваючи цю лінію, висновує він, Шевченко міг стати живописцем великих сюжетних полотен, однак він піде шляхом камерних жанрів… А ці майстерні графічні композиції, поряд з іншими творами, дадуть керівництву академії підставу зарахувати Шевченка відразу в четвертий клас – клас гіпсових фігур…
Отож день волі зустрів не нужденний, жалюгідний кріпак, а сповнений творчої енергії молодий художник і поет (за два роки до «Кобзаря»), юнак з гідною поставою. Ось чому так самовіддано заходились для його визволення його сучасники. У листі до брата Варфоломія Тарас пише: «Сьогодні у мене велике свято. Сьогодні 22 квітня 1838 року я глянув із неволі на світ Божий». «Чому ж ми, українці, навіть не згадуємо про той день, не розділяємо його щастя і радість?» – запитує автор, пропонуючи додати до українського календаря це світле свято.
Молодий Шевченко добився того, до чого прагнув, – він став студентом престижної Академії художеств у Петербурзі, улюбленим учнем Карла Брюллова. Його студентські роки наповнені не тільки відкриттями мистецьких таємниць, але й розвагами, світськими раутами, знайомствами з цікавими людьми. Та що й казати! Упродовж усього, такого насиченого радісними й трагічними подіями, життя Шевченко набував нових друзів. До його палких шанувальників і щирих приятелів належить і Яків де Бальмен з села Ліновиці на Полтавщині. Це той самий граф Яків де Бальмен (що мав шотландсько-французьких предків), блискучий офіцер, гітарист, співак, танцюрист, художник і письменник, який втягнув Тараса в свою компанію – так зване «общество мочемордия», де Шевченко був за «гетьмана»… В липні 1844 року перед своїм від’їздом на Кавказ де Бальмен посилає з Одеси на Полтавщину на збереження Віктору Закревському пакет з рукописним «Кобзарем»… А 26 липня 1845 року де Бальмена вбили в сутичці з чеченським загоном. Вражений Шевченко присвячує своєму приятелю поему «Кавказ», перші два рядки якої лягли на аркуш рукотворного манускрипту з поезіями Тараса, переписаними рукою Якова латинськими літерами… То була велика рукописна книга, оздоблена на взірець старовинних манускриптів. 1847 року Шевченко був арештований. Серед різних рукописів і документів на слідстві фігурувала й рукописна збірка , створена де Бальменом і його родичем, художником Бешиловим, «Wirszy T. Szewczenka». Вона пролежала в жандармських архівах до 1917 року, подальшу долю книги і її шлях аж до Львова й досліджує автор розвідки, присвяченої Якову де Бальмену під назвою «Мій друже єдиний».
Звертаючись до Якова де Бальмена таким чином, – Шевченко долучає його до когорти своїх побратимів, удостоєних такого ж «звання». Декого з його друзів і добрих приятелів можемо побачити на його портретах, якими оздоблений Шевченкознавчий розділ «Все йде, все минає»: Андрія Лизогуба, Пантелеймона Куліша, Михайла Лазаревського, Михайла Щепкіна, Андрія і Марії Максимовичів, графа Федора Толстого, а також Осипа Бодянського – роботи Лаврентія Серякова. Знаємо про них і з Шевченкових листів…
Якщо нас вражає сам факт написання шедевру «Садок вишневий коло хати» в умовах каземату, і ми, услід за дослідником, уявляємо ту бурю почуттів, що пережив тоді молодий Шевченко, якого на порозі успішної кар’єри та можливого одруження кинуто за грати… То в листі від 20 грудня 1847 р. з Орської фортеці до Михайла Лазаревського сам Шевченко пише про усю глибину свого відчаю: «З новим годом і будьте здорові, любий і щирий мій земляче! …Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що. Отже так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії бездни, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра».
Неоціненною вартістю «Книги Присяги» є новорічні і великодні листи Шевченка – вперше подані Василем Глинчаком окремими підбірками. Тут найбільше, на його переконання, видно живого Шевченка. адже писалися вони в хвилини високого піднесення чи глибокого відчаю. На листи з волі Шевченко реагував особливо емоційно…
29 грудня 1849 року, перебуваючи в Оренбурзі, де він опрацьовував матеріали з Аральської експедиції, Шевченко продовжує листовну розмову зі своїм седнівським побратимом – нащадком старовинного козацького роду Андрієм Лизогубом: «На самий святвечір сиджу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, – а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині!.. Так мені любо стало!»… У цьому ж листі Шевченко посилає свій автопортрет (1847): «Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!»
Великодні листи Шевченка із заслання, попри тугу за рідним краєм, з яким найбільше в нього асоціюється Великдень, сповнені тихої світлої радості. Недаремно автор назвав цю розповідь «Село і серце одпочине…» (Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні – Неначе писанка, село…»), а розпочав її віршем «На Великдень на соломі…» (який написаний в першій половині 1849 року, коли Шевченко брав участь в експедиції для дослідження Аральського моря як художник). Пригадуєте рядки цього вже хрестоматійного вірша, де діти хваляться великодніми подарунками?..
На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. …………..
– А я в попа обідала. –
Сирітка сказала.
Дослідник захоплюється не тільки геніальним проникненням поета в дитячу психологію, а й вкотре – пам’яттю його серця, що зберегла з тих його перших п’ятнадцяти років життя в Україні безліч реалій життя своїх земляків (очевидний доказ, що той Великодній вірш зродився зі споминів Шевченкового дитинства, автор знаходить в повісті “Княгиня”, яка, як й інші російські повісті Шевченка, насичена цікавими автобіографічними деталями). Тут – і чобітки шкапові, і шапочка смушева, і свитка, і лиштва, і коло добродіїв – батько, мати, хрещена мати… «І то не просто вірш, слова – творіння поета, то також творіння мистця, настільки якось видимою постає в уяві та картина «На Великдень на соломі»!
Але повернімося до власне великодніх листів Шевченка. Ось його перший такий лист з Орської кріпості 9 травня 1848 року. Судячи з привітання, це відповідь на Великоднє послання його вірного побратима Андрія Лизогуба: “Воістинно воскрес! Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, що кращий паперу. Папір мені тепер дуже став у пригоді, а лист ще дужче! І тим самим, що мені тепер треба було молитви і щирого дружнього слова, а воно якраз і трапилось. Я тепер веселий іду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий… Спасибі тобі ще раз за писанку, дійшла вона до мене цілісінька, і в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю твою малярську справу, не знаю тілько, чи доведеться малювать!»… В листі 7 березня 1848 року до цього ж адресата Шевченко дякує йому ще за одну «писанку» (то була його малярська скриня, залишена в Седневі у Лизогубів): «…прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився. перевертав по тричі, цілуючи всяку фарбочку…». Нагадаймо собі, що саме з поривів до мистецтва стартував, так би мовити, двоєдиний геній Шевченка, зауважує автор і резюмує: «На жаль ми, українці, ще не охоплені таким пієтетом до Шевченка-мистця, як до поета… Розгляньмося по наших оселях – є в них на стінах твори Шевченка?» Перейти від культу – до культури це знову ж означає пізнати Шевченка.
У великодному листі до Андрія Козачковського (14 квітня 1845) Шевченко просить розстарати для нього оригінал поеми «Слово о полку Ігоревім», бо вже давно в його голові ворушиться «думка, щоб перевести її на наш прекрасний український язик». Так само просить і Осипа Бодянського (в листі 1 травня 1854 р.) прислати йому текст «Слова о полку Игоря» Максимовича «ради святої нашої поезії» – тобто для перекладу українською. Вітаючи з Великоднем поляка Броніслава Залеського ( 21 квітня 1856 р.), дякує Броніславу за сприяння в продажі Шевченкових «кусків матерії», як вони приховано називали Шевченкові твори, якому остаточно так і не дозволили малювати. А також поет просить свого побратима (по мистецтву і по українсько-польському єднанню) – шукати можливостей клопотатися за полегшення його долі перед генерал-губернатором Перовським.
Великодній епістолярій Шевченка доповнюють його листи- прохання, які він адресував друзям та часто авторитетним шанувальникам, благаючи пришвидшити його визволення… У квітні 1855 року Шевченко звертається до конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича: «Христос Воскресе, незабутній мій добродію. Ось уже дев’ятий раз я зустрічаю цей світлий урочистий празник далеко від усіх милих моєму серцю, в киргизькій пустині, в самотині, в жалюгіднім, безвідраднім становищі. Вісім літ я вистраждав мовчки»… Далі він просить добродія своєї студентської юності заступитися за нього перед оренбурзьким генерал-губернатором в справі полегшення його долі. Того ж дня з такою ж просьбою звертається він до віце-президента Академії художеств графа Федора Толстого. Згодом – в листі-відповіді на великоднє привітання графині Анастасії Толстої (з дому Іванова) Шевченко виливає свій біль, свою розпуку через те, що його не було згадано у списку амністованих царем з нагоди зішестя того на престол. Він просить свою “святу заступницю” поклопотатись за нього перед Президентом Академії художеств, великою княгинею з царської родини.
Ці Великодні благання не були марними: на початку 1857 року друзі поета домоглися царського розпорядження на його звільнення 25 березня 1860 року. Останній великодній лист Тараса Шевченка – до Якова Кухаренка, кубанського козака й талановитого письменника: “Батьку отамане Кошовий! Посилаю тобі до Великодня замість писанки “Хату”. І не журнал, а тілько альманах, попередник нашого будущого журнала “Основа”. Начнеться він з того року, збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію. Треба б багато дечого тобі написать, та ніколи, нехай другим разом…Цілую твою жінку і твоїх діточок, а тебе аж тричі. Згадуй інколи щирого твого Т. Шевченка”. Такою писанкою від Шевченка й завершується великодній цикл його листів.
Заключним акордом Глинчакової Шевченкіани звучать дві розвідки, присвячені косаральському періодові творчості поета й художника. Так, насамперед – творчості! Бо ті неповних два роки у складі Аральської описової експедиції, куди взяли рядового третьої роти Оренбурзького лінійного полку Тараса Шевченка – «для снимания видов в степи и на берегах Аральского моря», – були для художника й поета надзвичайно плідними… За час експедиції він створив десятки видатних творів – акварелей, сепій, рисунків, а серед них – й маловідомі чи й невідомі навіть культурному загалові, деякі з них прикрашають «Книгу Присяги». Шевченко-поет створив на Косаралі блискучі ліричні мініатюри, які вже давно стали народними піснями й популярними романсами, – понад 70 поетичних шедеврів, «таких органічно пісенно-українських, що аж не віриться. що вони створені десь далеко на чужині».
Вкотре дослідник вражений феноменом Шевченка, який поєднує в собі два таланти. «Чи не правда – в цьому шедеврі поет і художник одна істота?» – вигукує він з приводу ось цієї поезії, написаної в хвилини туги:
І небо невмите, і заспані хвилі
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний , очерет
Без вітру гнеться… Боже милий,
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить –
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать…
Крім відомого віршованого прощання Шевченка з Косаралом як символом дворічного плавання по морю (Прощай, убогий Косарале, / Нудьгу заклятую мою / Ти розважав-таки два літа…), дослідник знаходить ще два мистецькі свідчення тої «волі в неволі», коли Шевченко в оточенні людей освічених, науковців пережив творчий підйом. Це зокрема сепія “Шевченко малює товариша” (19.VI – 25.VII 1848) – «Така собі ідилія художницька! – вигукує мистецтвознавець. – Поет чи то пак митець напівлежить на кушетці з пензлем в руці, перед ним столик з альбомом, підпертим кумганом і напівроздягнений натурник. Збоку на стіні гітара – свідок богемно-артистичного настрою сцени».
У такому ж романтично-похідному ключі витримано й автопортрет Шевченка, який дослідник називає “Моряцьким” (XI.1849 – IV.1850), створений в Оренбурзі, де художник якийсь час допрацьовував службові зарисовки з експедиції. Нині цей автопортрет – в колекції Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові, але спробуймо побачити його з характеристики мистецтвознавця: «Перед нами залита яскравим світлом постать поета. Властиво напівпостать, погруддя. Але ефект натурального сонячного освітлення настільки вражає часовою конкретністю моменту портретування. що й портретованого сприймаєш як живого, як постать. Це унікальний приклад використання такого натурально-пленерного освітлення в автопортретах Шевченка… Все в портреті – і яскрава світлотінь сонячного дня, і морська літня форма – куртка, сорочка. картуз, і деталі обстановки – шабля. нагайка,хронометр і аркуш з елегантною дамою на стіні – все промовляє про прибуття з якоїсь довгої дороги. Збуджений. засмаглий. обвітрений, якийсь енергійно-вольовий – таким він постає перед нами». Одним словом, веселий, як писав своїм друзям.
Ось чому дослідник «віднімає» тих два косаральських роки від десятирічної каторги Шевченка, вважаючи, що його неволя тривала вісім, а не десять років. Ще один світлий промінь в біографії Кобзаря! А й справді, скільки світла побачив дослідник у феномені Шевченка! Поета, який зажив прижиттєвої слави, який мав багато щирих приятелів, який створив свої поетичні шедеври мовою, яка є досі сучасною! Який світить нам до сьогодні.
На обкладинці: Т. Шевченко. Шхуни біля форту Косарал [1848–1849] Папір, акварель [Косарал]