Є у прикарпатському письменстві особистості, значущість яких може відкрити тільки час або ж і журналістське перо. Отож до березневої «Літературної світлиці» ми мали за честь запросити краєзнавця й перекладача Василя ЛУЦИКА з Болехова.
Раннє дитинство багатолітнього трудівника слова минало і на стежках родини Франків у Підгірках біля Калуша (з 1972 р. село стало мікрорайоном міста хіміків). Його юність гартувалася у Львові, де навчався в університеті, а життєва зрілість утвердилась у Болехові…
Родина Луциків живе у мікрорайоні «Волоське село», неподалік живодайної гірської ріки Сукіль, чиї береги на Болехівщині віддавна оповиті славною історією національно-визвольної боротьби за волю України, а у наш час – живою пам’яттю про полеглих героїв у війні з російськими окупантами.
– Василю Григоровичу, як сталося, що, образно кажучи, маючи під боком Калуш, тоді перспективне промислове місто хіміків, Ви таки обрали слово – стали філологом, а не виробничником?
– Насамперед я краєзнавець і вже понад 30 років досліджую рідні терени. А ще я перекладач із польської мови. Мій шлях у філологію – то довга й розмаїта історія. Ще 14-річним вступив у Калуський хіміко-металургійний технікум. Але після проходження практики у Горлівці на Донеччині побачив зблизька, що таке радянська промислова хімія, й жахливі умови для життя людей мене катастрофічно розчарували.
Це був 1968 рік. Заборонена зона. Промисловий сморід з усіх боків. Небо руде й немає чим дихати. А я ж звик до Карпат. Словом, був так неприємно вражений, що вирішив дипломну роботу не писати, а повернувшись після практики, постановив собі одержати вільний диплом і вступати до університету. Але начальник відділу кадрів технікуму – зросійщений хохол, на таке моє прохання заревів, мовляв, «ми тєбя учілі, дєньгі давалі – нєту свободних діпломов!».
Тоді я пішов геть і більше до технікуму не повертався, хоч і залишився без документів про середню освіту. Тож уже в Болехові закінчив вечірню школу. Бо батьки 1953-го туди переїхали, коли мені було три роки. Працював у Болехові на місцевому лісокомбінаті слюсарем. Треба було терміново вступати до вишу, або готуватися до війська. Хотів іти на філософію, але там був великий конкурс і потрібна була рекомендація обкому партії, на історичний – також, а щоб вступити на журналістику, треба було мати і направлення з газети, і публікації тощо. Залишалася філологія. Але я б не сказав, що вибір філології для мене був випадковістю.
– То у чому його закономірність?
– Я змалку дуже багато читав. Тато мені купував книжки і я полюбляв їх читати. І вже орієнтовно з 1967 року почав писати вірші. Творив захоплено – навіть саморобну збірочку написав і подарував одній дівчинці. Згодом зацікавився поезією серйозніше. Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич… До речі, у моєму записнику ще й досі збереглися рукописи деяких поезій. Прочитаю одну за 1975 рік:
Ми такі далекі, як ніколи,
Солод-вечір тиші не вколише,
На мольберті долі сиве поле
Борозни моєї не запише.
А які то готувались сходи,
Як кувалось плуга срібло яре,
Ти мені зійшла у нагороду
В сивім полі, моя чорна каро.
Не відбуду кари у каранні,
Не відбуду сумніву в спокуті,
Буду вічним символом вагання,
Рабом жовчним ницості і люті.
Ця поезія передає той настрій сталого неспокою й безвиході, з яким я жив у ті роки. Здавалося, що те рабство навічно і ніщо не зміниться.
– Чого Вас навчив великий Львів?
– Ще до Львова – у Києві – я часто відвідував літературні вечори. Та мені порадили вступати на філфак не у Києві, а у Львові. Я був шокований конкурсом на філологію. Вступникам треба було скласти чотири іспити, а ще враховували середній бал атестата. Але я таки вступив до львівського ВНЗ. У січні 1972 року почалися в університеті масові арешти «неблагонадійних». Було багато «стукачів» серед студентської молоді. Я тоді вже був світоглядно сформованим. Бо ще з дитячих років із закордонних радіостанцій чув правду, дізнався про діяльність, арешти й переслідування Левка Лук’яненка, Івана Кандиби, з яким відтак особисто познайомився, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, з якими спілкувався у Львові, Зеновія Красівського, Ярослава Лесіва.
Тоді по радіо «Свобода» звучали дуже часто твори українських заборонених авторів. Я виріс у тому середовищі й розумів, що кадебісти завжди будуть робити провокації. Та й арешти в університеті це підтвердили. У виші я відмовився пристати до групи осіб, які пропагували вільнодумство й звільнення від рабства радянщини, тому що знав: серед них є «стукачі». Хоча там були знані й талановиті літератори Олег Лишега, Богдан Рокетський, Василь Ганущак та інші, які до того ганебного явища не мали жодного стосунку. І про «стукачів», до речі, я не раз говорив зокрема згаданому В. Ганущаку – світлої пам’яті відомому поетові з Калуша, попереджаючи його про небезпеку й пояснюючи, чому не хочу приєднатися до їхнього гурту.
Я завжди носив із собою твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І ледь за це не поплатився під час перевірок. Та минулося. Я був добре знайомий з Вірою Франко – донькою Петра Франка. Віру разом з її сестрою Оксаною в їхні дитячі роки моя мама у Підгірках не раз бавила. У селі хати моєї прабаби і Франків були поруч. А до брата Онуфрія приїжджав також Іван Франко. Моя прабаба трохи зналася на травах і свого часу лікувала йому хворі руки. Знав я й Оксану Франко – доньку Тараса Франка, яку також заарештували…
Настрою навчатися в університеті не було. Багато добрих студентів відрахували з примусу чи за власним бажанням. Я примушував себе вчитися самотужки, захоплювався творчістю Миколи Вінграновського. Жив духом «розстріляного відродження». Львів тоді для мене був дуже потужним культурним центром.
– Як виникла у Вас любов до краєзнавства?
– Спочатку на роботу мене направили у Крим, враження залишилися дуже важкі. Роботи для українського філолога не було. Відтак працював у селі Кам’янка на Сколівщині, а згодом перейшов у сферу туризму в Моршині. Був із 1990-го по 1992-й головою Болехівської міської ради… Але саме завдяки роботі на посаді головного методиста в туристичній сфері зацікавився краєзнавством. Познайомився з великим дослідником краю Романом Скворієм і зацікавився краєзнавством Болехівщини. Ще з другого курсу університету почав вивчати польську філологію, тож зайнявся й перекладацькою роботою. Бо на тлі українських літераторів тієї доби відчував себе мізерним у поезії.
2018 року видав свою першу книжку перекладів з польської «Спогади» Бера Болеховера (Біркенталя). Він народився у родині купця, жив у Болехові у XVIII cт. і написав свої цікаві «Спогади». Відтак познайомився ще з одним відомим болехівчанином – Станіславом Адлєром, який пережив голокост у Болехові, і переклав його книжку «Я знову єврей». Назва мого перекладу з польської – «Вигнанець з раю». Крім перекладів, ще написав тексти до фотоальбому Юрія Черневого «Скелі в Бубнищі», краєзнавчих видань «Болехів та околиці» і «П’ять років разом». Намагався дослідити всі доступні мені краєзнавчі матеріали про Болехівщину та навколишні села.
– Що для Вас важить слово у житті?
– Колись я мав нагоду подискутувати на цю тему з одним професором. Науковець нам на лекції зачитав один текст і запитав, які він пробуджує у нас асоціації. Йшлося про події після Другої світової війни. Підняв мене, і я розповів про свої відчуття. А професор обурився, що я не маю права так відчувати, бо, мовляв, там нема оптимізму, адже йдеться про зовсім інші речі – 1946 рік, руїни, голод … І я почав задумуватися над тим, який вплив має слово на нашу свідомість. І зрозумів, що вага слова залежить і від досвіду слухача чи читача. І на кожного слово має різний вплив, також залежно від його віку.
Кожне слово живе не осібно, а у системі лексичних зв’язків. Ми сприймаємо слово і як синонімічне коло, і як образно-емоційне. Це добре відчутно під час роботи над перекладами. Для мене слово передусім – це образність. Адже воно викликає велику гаму асоціацій. Саме тому такою емоційно сильною та впливовою є поезія.
– Чи задумувалися Ви про роль слова у часі війни?
– Культура навіть під час війни не має права на відпочинок чи перерву. Ніщо не повинно стримувати сучасний український культурний потік і багатовікову культурну тяглість. Бо це основа життя народу й осердя його цінностей. Чому Україна бореться з московськими наїзниками? Бо російська орда хоче знищити нашу культуру. А знищити культуру – це знищити народ.
– То що Ви порадили б нині митцям слова?
– Писати повинні ті, які не можуть не писати. Для багатьох людей це дуже важливо – творити й у слові віднаходити прихисток для своєї душі. Неважко проаналізувати, скільки шедевральних речей уже створено саме серед сучасних трагічних випробувань України – книг поезії і прози, документальних і художніх фільмів, малярських полотен, музичних творів і т. ін. Чому нині так важливо розвивати краєзнавство чи письменство? Бо історія – один з елементів культури. Не можна знати минувшину України, не знаючи історії свого міста чи села. Українці таким чином пізнають не лише час, а й себе.
Війна – лихо для всіх, але у кожній творчій людині вона відгукується по-різному. Тож, повторюю, по змозі потрібно писати всім, кому пишеться. Звучить, може, й парадоксально, але я чекав на війну, тому що боявся її і знав про її неминучість. Ще 1989 року познайомився з відомим політв’язнем радянського режиму, членом Українського національного фронту й Української Гельсинської групи поетом Зеновієм Красівським із села Витвиця на Долинщині (тепер Витвицька ТГ. – Авт.). Він вразив мене. Це людина з очима ангела. Його світло-блакитні очі навіть після багатьох років немилосердних тортур завжди випромінювали життєдайне тепло для ближніх.
Якось у будинку нескореного борця за волю України із села Лужки – поета і члена Української Гельсинської групи о. Ярослава Лесіва в Болехові З. Красівський сказав мені, що потрібно готуватися до війни з російськими загарбниками й розуміти, з ким ми маємо справу. Він наголошував, що ця війна – неминучість, яку Україна мусить пережити. Мене приголомшили такі слова, ніби підрізали в польоті. Бо ми всі тоді натхненно бігали з прапорами й відчували наближення Незалежності України. Та я згадав його науку про агресивний російський шовінізм відразу ж після початку війни з російськими загарбниками десять років тому. Та ще й доти – під час подій у Чечні і Грузії…
У часі війни українське слово звучить ще актуальніше. Адже українська національна культура чи не найяскравіше твориться саме у часи трагедій. І ця епоха народить великий культурний спадок. Ми – працівники слова, тож маємо нині унікальну можливість бути не лише спостерігачами, а й творцями його. А час відтак оцінить і зроблене, і кожного з нас осібно.
Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій із читачами
