Вибач, що не написав цих слів раніше:
видавав свої книжки, літав до Бухареста,
а перед тим – пандемія, тепер – війна.
Ніяк не міг звикнути до твого відходу,
а тепер у світі стільки смертей,
що вже ніхто й не дивується.
Я приїхав був до Сянока. У твоєму помешканні –
ремонт. Подумав, що готують під музей,
але – подейкують – на продаж,
бо живим – сам розумієш – про живе.
А от поетам наче – як кажуть – про вічне.
У твоїй провінції нічого не змінилося:
ось площа Ринок, ось – францишканські сходи,
трохи далі – гімназія королеви Софії, бібліотека Ґжеґожа з Сянока,
ось твоя лавка, ось вказівник – «Skwer Janusza Szubera».
Усе на місці, Януше. Усе як завжди.
Пам’ятаю: як ми виступали в бібліотеці,
як їздили до Лєска, як обідали в ресторані.
Ти казав, що твій дідо навчав Антонича.
Твій батько купував – із жалю – у Никифора акварелі.
У Ряшівському університеті я розповідав
професорам і студентам про твої вірші
і тільки один студент – в окулярах – підійшов й зізнався,
що він поет. Решта – пошвидше злиняли.
Ніхто ні нащо немає часу. З Малґосею
нас привезло таксі на старий сяноцький цвинтар.
Хмарилося. Навколишні гори повдягали
на голови баранячі кучми. Було вітряно.
Продавчиня у прицвинтарній крамничці
продала нам свічку і до неї скляну колбу
з дверцятками на гачечок. «Сірники потрібні? –
запиталася. Я помацав свої кишені
і ствердно кивнув. Сірники гасли –
свічка ніяк не запалювалася. «Може відсиріли?» –
звернувся я до Малґосі. «Може», – відповіла вона
і стала так, щоби затулити мене від вітру.
Я подумки уявив як ти ходиш по хмарах.
Власне ходиш, а не сидиш ув інвалідському возику.
Власне літаєш тепер з ангелами – такими,
якими їх понамальовували лемківські штукарі
на розсохлих і потьмянілих від часу дошках,
звезених з поруйнованих церковць.
Не хочу вірити, що ти – попіл, перемішаний з глиною,
бо якщо у твоєму помешканні ремонт,
то, очевидно, ти з медведями вариш пиво –
й подався у гори, щоби не заважати майстрам,
бо щось треба чинити з тим пивом
та й, зрештою, з підструганими олівцями.
Нині читатиму в бібліотеці. Я знову поселився
у Sanivit’i, на крутому узвозі.
Та сама кімната. Той – не найкращий – краєвид з вікна.
Бачив свої афіші, розклеєні на тумбах для оголошень.
Постояв на сходах францишканців.
Посидів на лавці з табличкою «Janusz Szuber, 1947–2020».
Порожньо в Сяноку. Не те, що зникли ловці ґав,
чи поменшало на вулицях пияків,
чи до двірця не прибувають – за розкладом – потяги.
Річ, звісно, не в тім. І гори пасуться, як вівці.
І Сян пливе до Вісли, щоби присмоктатися,
як новонароджене ягня, до маминої пипки.
Який хосен, Януше, вірити поетам? –
Казна-що ми не напридумуємо:
що наші вірші пахнуть вугіллям,
що гори схожі на розсипану отару овець,
що кропива щоліта виростає вищою за ялини,
що колись тут навіть гори горлали: «Юж мі так не буде»,
що смерть – це продовження життя. Може й так.
Пливу на поромі поміж Статен Айлендом
і Мангеттеном. Дописую цю елегію.
Перевізники – напоготові. Ключники – напоготові.
Вічні питання. Вічні невідповіді.
Постійна невідповідність наших слів й космосу.
знимка вгорі Анатолія Бабійчука