Не може бути це життя красивим:
бо вірші вже написано курсивом
весільні гості розійшлись – І ти
при столику з холодним капучіно
гірке – підбите білими вершками
З підочними брунатними мішками
із сивиною що зійшла на тіло
Не вернуться за стіл ні молоді ні гості
на столику – галузка жимолості
піна від капучіно й запах трав
стежки й дороги і книжки й полиці
торішній дощ крізь вірш тобі пролився
і місяць хтось як яблуко зірвав
Бо навіть зір як олівець загостриш
подумаєш: куди ж поділись гості?
Який хосен від віршів і дощу?
бо ті хто був – підточені повітрям:
попідставляєш слоїки і відра
позачиняєш вікна – Й від плачу
якоїсь птахи чи звірка нічного
ти так в житті й не зрозумів нічого
«Нічого, – скажуть, – є ще час й на це»
подумаєш – про що вони торочать?
Зодягнеш дощ мов гамівну сорочку
і він проллється на сухе лице
Однак цей стіл і капучіно зимне
не втримають твоє життя озиме
і не наситять вірш щоб навіть хтів
тримаючи стаканчик паперовий
ти ба – а звідки тут метелик пурпуровий
тримається за ниті золоті?
нізвідки – ні з життя – ані зі смерті
не купаний в джерелах ані в меді
метелик притомився і присів
спочатку на зап’ястя і на серпень
з прожилками на крильцях замість нервів
провісник може чи провізор слів?
Не знати звідки: з пирію? з капусти?
тремтливі крила – шалінові хусти
дзеркальні очі та узір з пилку
І спробуєш нарешті зрозуміти
що й ти колись отак будеш летіти
потрапивши у течію стрімку
