Підходять два – відв’язують ослицю.
Господар невдоволений, здається.
«Господь, – відповідають, – потребує».
У золотий в’їжджа Єрусалим:
і Гетсиманський сад вже перед ним
і суд, який Синедріон готує.
І це наближення у місто, тобто в смерть,
коли весна вступає в круговерть
народжуються ріки, цвіт, бджола,
надходить рівновага дня і ночі
і відчай у звертанні: Авва Отче,
і на прохання мовчанка й жура.
Цей синтаксис, яким писались дні:
ми всі самотні, всі в собі одні
і Він самотній в ворухкім проханні,
побачивши Царя, – єрусалимці, –
й ослятко за два кроки від ослиці, –
застигнуть в радощах, в передчутті й чеканні.
Все тягнеться немов павуча слина:
брунькує кедр і набуха маслина,
Вечеря Тайна, умивання стіп.
Вже сказано про кров святу і тіло.
Вже Голуб-Дух і горлиці злетіли
над гори русалимські золоті.
Найтяжча ніч в передчутті арешту.
Змінилася сторожа вже нарешті.
Горлають по оборах когути.
Надходить час – ніщо не відмотаєш.
Отець мовчить. Прохання зависає.
І вкопують в каміння три хрести.
Напишуть нам про все євангелісти:
про сад, ослицю, вулички у місті,
про радість – Він вступа в Єрусалим,
про смерть – у переродженні і стигми.
Ми засідаємо в Синедріоні з тими,
а з іншими – йдемо услід за Ним.
Зі слів народжено і наше тіло, й космос.
що з грецької – порядок, і відносно
усіх галактик, сім небес й драбин,
відв’язують ослицю, щоб назавтра
євангелісти встигли записати:
як сходить Дух,
мовчить Отець,
а Син?
Фото Анатолія Бабійчука