До розлогого спектру новітньої української комбатантської літератури впевнено долучилася перша прозова книга українського військового льотчика, підполковника ЗСУ Василя Муліка. Бажання розповісти більше про армійську авіацію, екіпажі Мі-8 і Мі-24, про їхню роботу в Африці і боротьбу з підступним ворогом-сусідом у зоні АТО спонукало командира вертольота Мі-8 до копіткої роботи з текстом.
Книжка Василя Муліка «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» (Київ: Видавництво «Білка», 2021, 416 с.) – «не спогади, не щоденник, не мемуари», а розповідь про надзвичайні події з життя військового льотчика. Сюжет складається з яскравих ремінісценцій про миротворчу місію українських вертолітників в Африці, у Демократичній Республіці Конго, що виписані не в хронологічно-фактологічному порядку, а як авторська асоціація до епізодів бойових виходів «веселих гвинтокрилих шибайголів» «посеред степів Донбасу», і навпаки.
«Флешбеки» дуже емоційні: це і захоплення екзотичними флорою і фауною Африки та звичаями її населення; це і випробовування складними польотами посеред вулканів, гір, джунглів, воєнних конфліктів різних африканських військових угруповань. Це і майстерність за межею можливого гвинтокрилих медеваків у зоні АТО. Це і жах ураження ракетою ПЗРК «на старенькій вісімці». Це й спроба урівноважити емоційні гойдалки посиденьками з шашликом, пловом, віскі чи кавою. Це і трагічні миті усвідомлення загибелі друзів-вертолітників: у виданні 2021 р. Василь Мулік зазначає 25 імен побратимів, які віддали життя за Україну і яким він присвятив цю книгу.
Це і ненависть до російських екіпажів миротворчої місії у ДР Конго, співвітчизники яких вдерлися на територію України. Це і безмежний гнів до ворога, яким насичені сторінки книги і який є джерелом енергії і невичерпного завзяття «військового вертолітника… у званні майора», «цинічного і неполіткоректного мерзотника у пікселі», «невиправного романтика» і «вічного повітряного блукальця»: «Ненависть до ворога – інстинктивна вже, випещена, навіки вплавлена у геном, свідомість і душу… Цей ворог — …споконвічний, тисячолітній… Головна його зброя – брехня, що задушливими хвилями густого смороду розливається всюди. Цей ворог порушить усі договори та домовленості, щойно це буде вигідно – так було завжди. Так є. І так буде… Тож – ніякої книжково-романтичної поваги до противника… Бий по яйцях, шматуй зубами, дери кігтями, вичавлюй очі – у…бани заслуговують на це. Саме вони й зробили нас такими. Наша ненависть – …єдина адекватна відповідь їхній звірячій патологічній жорстокості, їхньому бажанню нищити усе на своєму шляху…» (с. 81-82). «Вони – орда, дика і кровожерлива. Вбивати, грабувати, катувати – ось їхня мета» (с. 147).
Тролінг росіян у Африці шевроном із трьома вискаленими вовками, тризубом і написом «Правий сектор…», «що діє як часник на вампірів чи срібло на перевертнів» (с. 84): «…бачити їхні писки, що витягуються і помітно сіріють, коли на очі їм потрапляє та нашивка» – «дорогого вартує» (с. 84) Промовисті сталі ідіоми, якими прошиває свій текст автор, увиразнюють давню особливу «любов» українців до підступного ворога
Композиційно – це історії про завдання українських вертолітників під час місії ООН в Африці та бойові операції в зоні АТО в Україні, які пов’язані між собою іменами побратимів, складністю завдань, асоціативними образами чи відчуттями тощо. Часом це новела («Новомлинівка, Україна. Травень, 2014») або есей («Траса М-06. Україна. Жовтень, 2020»). Окремі оповіді обрамлені своєрідними епіграфами – авторськими віршами: експресивними, патріотично-публіцистичними, трішки «школярськими», але надзвичайно щирими. Наприклад, розділ «Авдіївка. Україна. Листопад, 2019», присвячений добровольцям російсько-української війни, розпочинається з оди добровольцям:
«…Характер міцніший за крицеву сталь,
Серця гарячіші за сонце.
Вклоняюся вам, хто до бою постав –
Незламним бійцям-добровольцям!» (с. 85)
Захоплення героїчним чином добровольців російсько-української війни насичує і прозовий текст: «…Добровольці. Ось уже кілька років кожного разу, коли я бачу когось із них, я відчуваю невимовну вдячність, захоплення та якесь майже містичне благоговіння. Це, напевно, якась особлива порода людей. Для мене вони – реальне уособлення справжності, непоступності, якихось особливих принципів, рис характеру, мотивів, ціннісних орієнтирів та життєвих поглядів. І саме це робить їх тими, ким вони є – втіленням моєї гордості за мій народ, за націю – тої гіркої, пекучої гордості, що стискає зуби та кулаки, що тліє за повіками завжди невчасними та непотрібними сльозами, що спонукає не здаватися, не зупинятися, не опускати руки…
Тоді – у чотирнадцятому – на схід без вагань поринули тисячі чоловіків та жінок у складі десятків нашвидкуруч, поспіхом створених підрозділів – як пізніше назвали їх, «добробатів». Більшість… були погано озброєні, не мали відповідної підготовки та злагодженості. Добробати великою часткою своєю складалися з людей, які жодного відношення не мали до стародавнього ремесла війни. Але як вони воювали! …Як же вони трощили сєпарню, поки ми – армія – збиралася докупи, розчохлялася та роздуплялася. Вони гинули – десятками, сотнями – але вперто та невпинно йшли вперед, буквально шматуючи «наротнає апачлєніє дамбаса», роздираючи його на криваве шмаття. Пізніше добробати або влились у лави Збройних сил чи Національної гвардії, або просто були розпущені. Та свою функцію вони виконали на сто відсотків, «від і до» – сплативши незбагненну та страшну ціну сотнями життів, добровольчі підрозділи дали нам – армії – час, необхідний, щоб нарешті збагнути та згадати своє призначення. А ще – щоб відчути, як же це смачно – вганяти ікла у ворожу плоть» (с. 88-89).
Василь Мулік коротко, але ємно виписує портрет одного з добровольців – 24-річного Дмитра Коцюбайла на псевдо «Да Вінчі», із яким був знайомий: «Смаглявий, темноволосий, з гострим поглядом майже чорних очей… Ще й чорна борода… Є у ньому щось таке – східне, арабське… Насправді він українець – до останнього ланцюжка ДНК – у жилах якого кипить кров воїнів УПА. А ще, коли він усміхається – щиро і якось так трошки сром’язливо – його обличчя стає таким… таким зовсім-зовсім юним – практично дитячим…» (с. 92) Захоплюється його рисами лідера і патріота. У контрасті з «професіоналізмом, мотивацією, залізною дисципліною» добровольців унікальної «у своїй бойовій ефективності» першої штурмової роти Да Вінчі, – критикує армійську бюрократію. І ділиться передчуттям долі цієї неймовірної людини: «Чуєш, Да Вінчі? Ти повинен жити. Ти – майбутнє цієї нації та цієї країни… Живи. Борися, перемагай. І – головне – виживи… Та тільки я… відчуваю, знаю – що саме ти обереш, якщо поставити тебе перед вибором: життя чи перемога» (с. 93).
Про українську армію Василь Мулік пише образно, як про «казкового велетня, що роками лежав у багні – дряхліючи… Так коли прийшла біда, цей велет… випростався таки з болота…, а його тремтячі долоні лягли на іржаві руків’я тупих мечей… (мечів?.. Н.Г.) З кожним ударом… він міцнішав. …Метафора, звичайно… але є в ній правда» (с. 152).
Водночас з гіркотою автор констатує, що серед генералітету в українській армії «катастофічно мало» (с. 154) справді толкових професіоналів, зате не бракує «алєксандровщіни» – бюрократії і «пихатих штабних щурів» (с. 268).
Так само метафорично Василь Мулік змальовує жорстоке пекло війни, коли замість бограчу – «густо-червоного паруючого варива зі щедрими куснями м’яса» мусить «обідати» польотом на Марік – евакуювати важкопораненого бійця із Маріуполя: «Молодий хлопчина – міцний, м’язистий… Трубки крапельниць, катетери, бинти… на грудях зліва, на серці – татуювання. Червоно-чорний тризуб» (с. 182). Попри докладені надзвичайні зусилля евакуації, боєць помер від важкого поранення. І майор Мулік ще раз констатує: «Двадцять один рік хлопчині… Дитина… Та ні. Не дитина… Воїн. Оце… називається НАЦІЯ, а не та х..та, що порозбігалися…» (с. 185)
Нещадно-емоційно Василь Мулік «помічає» «інших» – «які ховалися, тремтіли, тікали за кордон, ставали опікунами та давали хабарі, аби тільки не потрапити на Схід». Він укладає цілий каталог тилових типажів на дивані і резюмує: «Ви всі… – жалюгідні, боягузливі, хитрі та жадібні тварини без честі та совісті… Ви – не нація. Не народ. Не суспільство. Ви – колонія одноклітинних» (с.151). На такі відверто-публіцистичні оцінки «аморфного драглистого тіла українського соціуму» має право лише той, хто пройшов «практичні заняття» і «лабораторні роботи» війни.
Отримуючи в Маріуполі 2017 р. відзнаку «Народний Герой України», Василь Мулік подякував батькам, своїм наставникам у льотній справі, засновникам нагороди, піхоті, а ще – «жалюгідним істотам», що у країні, яка стікає кров’ю, але бореться, продовжують своє міщанське «мирне» існування. «…Моя огида, моє презирство до всіх цих маленьких, хитреньких, сіреньких покидьків сягнула «червоного сектору«» (с. 256) і наситила енергією боротьби.
Автор залюблений у «мешканців п’ятого океану» (с. 97), які піднімаються в повітря не завдяки фізиці, аеродинаміці, рівнянню Бернуллі, гарячій люті турбін, крилам і гвинтам. «…Їх підіймає у небо та втримує у ньому мрія… А ще – впевненість, удача та тренована воля, помножена на інтуїцію, знання, навички та досвід, що вміщаються в руках та свідомості пілота», професія якого для більшості людства «лишається майже магічною» (с. 98). Льотчики – «це окремий народ, доволі закрита каста – зі своїм світоглядом, звичаями, неписаним кодексом, фольклором та забобонами» (с.135)
А ще він пише про те, що підготовка фахового льотчика – це дорого, бо набуття навичок – це роки «інтенсивних польотів, сотні годин нальоту та ресурсу авіаційної техніки, десятки тон витраченого палива…» (с. 131) Есей «Ірпінь. Україна. Липень. 20…» – це квінтесенція професії льотчика, де є і патетика («Закони авіації написані кров’ю пілотів», с. 133), і гумор («фіброгастроскопія майже… тільки – «з чорного ходу». «Процедура ця породжує в пілотському середовищі безліч вкрай неполіткоректних байок та вульгарних жартів», с. 134).
У своєрідному портреті / автопортреті льотчика Василь Мулік іронічно зазначає: «Без польотів, пригод, коньяку та жінок льотчик сумує, чахне, занепадає, втрачає інтерес до життя та впадає в сплячку та депресію» (с. 131). А ще – переживає «синдром четвертого місяця» – фізичну, моральну і психологічну втому від одноманітної роботи в замкнутому просторі місії ООН у Африці, коли «різношерстний колектив повністю змінює для тебе свою сутність – кожен демонструє своє справжнє обличчя, істинні мотиви дій, дійсні принципи та риси характеру, якості та цінності» (с. 145) тощо.
З-поміж опису усіх випробувань, автор у пейзажах акцентує й красу, яку споглядають льотчики армійської авіації. Чи це рідні бродівські пейзажі: «Туманний прохолодний ранок – такий класично-осінній, вогкий та непрозорий – перекинувся теплим днем. Бездонна височінь неба – жодної хмаринки. Легкий вітерець з гірким присмаком диму. І сонце, сонце, сонце…» (с.110). Чи це опис ранку з борта МІ-8 у Сватовому, чи грози у Конго.
Спогад про бій під Довгеньким (2014), коли два Мі-24 – «шайтан-арба» (с. 114) – «роздовбали сєпарський блокпост» («Маневр! Атака! Вогонь!», с. 113) і попали під ворожий обстріл, але з пораненим оператором та гарматою, яку заклинило, таки ж «примудрилися повернутися живими» (с. 120), – експресивний, динамічний, насичений азартом боротьби, емоціями страху через можливу втрату побратима, епізодами вправного володіння вертолітом і цілющим полегшення після того, як таки ж знищили ворога і приземлилися, виконавши завдання. Такий ємний на події та правдиві емоції репортаж з бойового вильоту може написати лише його безпосередній учасник.
Окремі рядки автор присвячує війні, у яку занурений: «Війна – прекрасний вчитель…». Але «це – не школа життя, це – академія смерті… Війна – це постійний страх… Війна – це психо-хімічний індикатор, «лакмусовий папірець» істинних людських якостей та рис характеру… Війна вчить цінувати прості речі — …смачну їжу, чисту воду, сон… Крута «тачка»: Новий «Айфон»? Не сміши мене…» (с. 149) «Війна – монохромний всесвіт з чітким кордоном між «чорним» та «білим», «своїми» та «чужими», «світлом та темрявою», «за» і «проти»… Немає ніякого «гдє-та пасєрєдінє»! (с. 150)
Автор контрастує гірку статистику початку російсько-української війни у 2014 році: «За всю афганську війну бродівський полк втратив загиблими два екіпажі. Ми втратили два екіпажі за одну годину ЦІЄЇ війни…» (с. 103)
Контраст – один із улюблених прийомів зображення у книзі Василя Муліка. Ось як він описує свої враження від екзотики африканських міст. Ямусукро: «пощастило відвідати Нотр-Дом-де-ла-Пе, найбільшу католицьку церкву у світі. Враження грандіозні… я був у німому захваті від масштабу, монументальності та краси» (с. 93). Гома: «мегаполіс-смітник… Ну так, сусідство вулкана та розкішне величезне озеро»; чукудуки – гібрид велосипеда й самокату з дерев’яними колесами та бодо-бодо – «газобой» для місцевих мачо та ін. «Решта… ‒ галас, сміття, жебраки, злодії…» (с. 94). Також автор оригінально акумулює строкаті враження від африканської цивілізації в афористичні оксиморонні образи: «Африка… – перфекціонізм хаОсу» (с. 95).
А ще Василь Мулік у текстах, що базуються передовсім на його досвіді бойового льотчика, узагальнює свої враження і роздуми своєрідними філософськими сентенціями: «Закони фізики однакові для всіх – блискавка обирає найвищу точку. Те саме стосується і законів життя – перший, найсильніший удар завжди приймають на себе кращі, сміливіші, сильніші, решта з мовчазною заздрісною згодою та прихованою радістю бидла споглядає за цим…» (с. 121-122) Або: «…з війни не повертається ніхто. Загиблі лягають у ями. Решта… повертаються… «з війною». Усі ми несемо її частку, відбиток…, тавро, вічно запалену виразку, що сочиться, стікає гнилою сукровицею» (с. 147).
Також автор мислить ємними метафоричними порівняннями. Наприклад, коли зображення хижої екзотики Національного парку Вірунга («Бені, ДР Конго. Березень, 2020») – африканських кабанів, гірських горил, слонів, бегемотів – перегукується зі п’ятиденним полюванням сєпарів на «Бродовский борт на Гродовке», що виконує завдання в зоні АТО («Краматорськ. Україна. Червень, 2015»). Чи пряме порівняння «чорношкірих бойовиків з мачете» з «денеерівськими алкашами-рагуляками у російській «горці»» через їхню пристрасть до безкарних убивств.
Узагальнення воєнного досвіду автор часто подає як афористичні висловлювання: «Ми їх не вбивати будемо вчити, а виживати». І дійсно, вчити вбивати нас вже було запізно – ми вже навчилися» (с. 233). «Героїзм не там, де мета виправдовує засоби, а там, де є лише мета…» (с. 259). «Все… Ще поки не таке «все», коли лопату обстукали, а ворони хрест обісрали, а більш локальне «все«» (с. 401).
Так само авторові вдаються й образні означення: «ентомологічна симфонія» або «нічна камарилья» – про африканські нічні хмари мошки та комарів; «африканська ніч – всі жеруть всіх»; «І відразу ввімкнулися сотнею живих «болгарок» цикади» чи коники» (с. 295).
Неймовірний гумор, часто зрозумілий лише в контексті життя вертолітників, ‒ ще одна стильова ознака цієї книги: «…Я льотчик з сьомого поверху» (с. 140); «Ворог – він і в Африці ворог» (с. 82); «Who is my socks?!.» (с. 100). При чому автор слушно зазначає, що «військовий гумор… треба відносити до окремого жанру. Він майже завжди чорний, …вульгарний…, гострий… і завжди смішний» (с. 249).
Отже, книжка Василя Муліка «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» ‒ ще один твір сучасної документальної (нонфікшн) прози про війну, з емоційним, енергійним, ємним образним словом, пізнавальною та живильною енергією. Автор пише захопливо, експресивно, патріотично, публіцистично. «Гвинтокрилі флешбеки» Василя Муліка ‒ не просто самовираження письменника у творчості, а й чітка громадянська позиція воїна, учасника російсько-української війни, що триває.
nspu.com.ua
