Сім місяців війни відлунюють у серці. Сім місяців болю, втрат, жаху, жалю і перемог. Сім довгих місяців, яких ми аж ніяк не очікували, хоч і знали, що маємо такого сусіда і довгу повчальну історію. За цей час українці зміцніли і змужніли, об’єдналися у спільному горі. Атаки не припиняються, викриваються нові звірства і факти злочинів зайд, примушуючи серце стискатися у нерозумінні, як таке є можливим у сучасному культурному суспільстві, до якого, вочевидь, ніколи не належали нападники.
Торуньські активісти штабу допомоги Україні 24 вересня провели черговий захід, щоб ушанувати пам’ять усіх безвинних жертв цієї нелюдської війни. Тих, хто загинув у Маріупольському театрі, тих, кого цинічно знищили в Оленівці, тих, кого позбавили майбутнього у Бучі, тих, у кого забрали життя в Ізюмі, усіх українців, чиє існування було знищене за свавільною протиприродною забаганкою.
Поки «спокійний і суворий» робиш діло, у голові весь час мигтить німий супротив розуміння реальності того, що відбувається, реальності війни і нахабної хибної безкарності, з якою нападники поводять себе на нашій землі.
Запалити свічку пам’яті у центрі Торуня, поспілкуватися та поділитися думками про наболіле, послухати поетичне слово та українську пісню зібралися не лише вимушені переселенці, а й містяни, небайдужі поляки, яким болить наше спільне горе.
Юна брость, молодий чарівний колектив співачок, на чолі з керівником хору Ангеліною Болдирєвою, подарували присутнім гроно улюблених пісень, що особливо проникливо звучали у передвечірніх сутінках. Містичні рядки Дмитра Довбуша, легкі переливи ліричної поезії Сніжани Білої та безжально-реалістичні вірші Юлії Бережко-Камінської відлунювали у кам’яних мурах старого міста і злинали у мирне вечірнє небо.
День розтанув у теплому світлі ліхтарів, у золоті вересневого смутку, активісти і глядачі потроху розійшлись, а коло пам’ятника Миколаю Коперніку залишилась згадка про завершений захід: напис «Діти», осяяний незгаслими ще свічечками.
