На спекотному схилку воєнного літа на Івано-Франківщині вшанували 85-річчя Тараса МЕЛЬНИЧУКА(20.08.1938 – 29.03.1995). У Літературному музеї Прикарпаття його вірші читали письменники, й усі присутні чарувалися поетичним словом Князя Роси – містким своїми сенсами і смислами, наснаженим силою художньої образності й емоційною чутливістю.
Ярослав Ткачівський, нині заступник голови НСПУ, знав поета, з яким його познайомив Богдан Бойко, тричі зустрічався з Тарасом Мельничуком. Василь Мойсишин і Михайло Батіг згадали, як їм пощастило побувати в грудні 1991 року на єдиному проведеному в Івано-Франківську, у переповненій залі Центрального народного дому, творчому вечорі уродженця с. Уторопів на Косівщині. А голові ОО НСПУ, критику й літературознавцю Євгенові Барану випало бути вже на похороні, як він означив, «геніального поета-метафориста», який заповів поховати його не на сільському цвинтарі, а на родинному обійсті, де якраз на день народження Т. Мельничука, 20 серпня 1990 року, невідомі зловмисники спалили його хату.
Євген Баран також упорядкував і написав переднє слово до присвяченого поетові альманаху «Каміння поколінь» (2019), де вміщено вірші авторів не тільки з України, а й із Польщі та Білорусі. У розмові про пасіонарну й креативну, як би тепер сказали, особистість Тараса Мельничука, глибинну за сприйманням і відчуванням земного світу і Всесвіту, про залишену ним нашим сучасникам самобутню поетичну спадщину взяли участь також Василь Бабій, Іван Гаврилович, завідувач Літмузею Володимир Смирнов, котрий розповів, як свого часу він з колегами допомогли створити громадський музей Тараса Мельничука в Уторопській школі. Гостем цього заходу був військовослужбовець ЗСУ Максим Рибак із Харківщини, який після поранення на фронті перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Він щиро подякував за те, що відкрили нове для нього ім’я в українській поезії, прикарпатським письменникам та працівникам музею, які також підготували виставку «Князь Роси» – представили книжки поета, матеріали про його життя і творчість із фондів цього закладу.
Учасники заходу до 85-річчя з дня народження Т. Мельничука
Серед віршів Тараса Мельничука є і твори, які сьогодні резонують в душах українців своїми патріотичними мотивами, бо їхня актуальність особливо загострилася через повномасштабну криваву війну, розв’язану московитами проти незалежної України. Тонкий лірик, він без пафосу й затертих словесних кліше зізнається у своїй любові до України:
Певно, я син калини,
певно, я син пшеничного колоса –
де б я не був –
пізнаю Україну,
як кохану свою,
по голосу.
Трагедія життя Мельничука в тому, що йому, поетові неабиякого ліричного таланту, злочинна система совітської влади приготувала долю в’язня сумління. Гуцульський тезко Тараса Шевченка так само, як і він, поплатився перед тоталітарним режимом за свої вірші, які стали основою для звинувачень Мельничука в «антирадянській агітації». Власне, рукопис великої за обсягом книжки «Чага» (перша збірка віршів поета «Несімо любов планеті» побачила світ у 1967-му), який він подав одразу у два видавництва – ужгородське «Карпати» і київське «Радянський письменник», і послужив причиною для арешту Т. Мельничука в січні 1972 року, під час масових репресій проти української інтелігенції.
Євген Баран упорядкував книжку, присвячену Т. Мельничуку
Тоді він був студентом-заочником третього курсу Московського літературного інституту ім. М. Горького. За те, що «розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний лад, закликав до боротьби проти радянської влади», за вироком суду Т. Мельничуку призначили покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Поет протестував разом з іншими політв’язнями голодуваннями проти сваволі адміністрації пермських таборів, де вони карались і мучились, але не каялись. Вийшов поет на волю в березні 1975-го. Далі – два роки адміністративного нагляду, поневіряння у пошуках роботи. У грудні 1978 р. каґебісти підлаштували поетові у його рідному селі Уторопах штучний інцидент і за «опір працівникові міліції» вдруге запроторили Мельничука до в’язниці, а в квітні наступного року його засудили на чотири роки позбавлення волі.
Термін ув’язнення відбував у вінницькому таборі. Додаймо до років, проведених у неволі, тяжке життя вічного блукальця: де і ким він тільки не працював – у різних куточках України і неозорого СССР валовідбійником вугільної шахти, лісорубом, будівельником, теслею, коректором і журналістом районних газет. Водночас був він і вічним бунтарем, свого роду гуцульським опришком XX століття. Усе це, зрештою, зруйнувало фізичні сили поета, але не пригасило вогонь його таланту, високі духовні устремління. На зорі національно-демократичного відродження України, в 1990-му, побачила світ книжка віршів Тараса Мельничука «Князь роси», за яку через два роки, вже за Незалежності, його удостоїли Шевченківської премії. А сигнальні примірники вже згаданої книжки «Чага», рукопис якої, як і самого поета, ув’язнили більше ніж на два десятиліття, вже невиліковно хворий Князь Роси потримав у своїх ослаблих руках, мов рідне дитя, незадовго до своєї смерті. Випустило цю книжку Коломийське видавничо-поліграфічне товариство «Вік».
Думками про літературний захід у музеї ділиться військовослужбовець ЗСУ Максим Рибак