Від Донецька до Перемишля – 5 книг, які змінюють геополітику на геопоетику
…У цих книжках багато чого, нарешті, з’ясовується, розставляється по своїх місцях, змінює звичний вектор думання і ракурс погляду. Після цього вже не вагаєшся – «сучасне» чи «українське», бо деякі моменти історії прояснюються настільки, що людей, які в ній замішані, тепер видно майже наскрізь. Вибору просто немає – все вже, виявляється, існувало в єдино можливих категоріях істини задовго до нас.
Скажімо, у випадку з героями цієї історії обоє справді не мали вибору ані до, ані після зустрічі. Вона – емігрантка з Одеси, яка після більшовицького заколоту 1917 року емігрувала до Франції. Він – юний гасконець, якого вигнали зі школи, і який закохався у жінку, старшу за нього на 27 років. Згодом обоє стали для підрадянського мистецтвознавства своєрідним символом українства. Він – видатний дослідник авангарду та творчості Казимира Малевича, і зокрема українського періоду його творчості, який вплинув на світогляд художника. Вона – авторка першої на Заході монографії «Мистецтво України».
Тож «Лицар. Дама. Авангард» (К.: Родовід) – розмова київської журналістки Валентини Клименко з французьким метром у його будинку в Гасконі — не лише про кохання і родинне життя Валентини Васютинської і Жана-Клода Маркаде, але й про складний шлях подолання перешкод, які траплялися на шляху дослідження українського авангарду, вшанованого у Франції і забороненого в Радянському Союзі. Утім, все повертається до своїх джерел – і природа самого мистецького руху, і знакові імена на зразок Казимира Малевича, Василя Єрмілова чи Зінаїди Серебрякової, які донедавна вважалися представниками виключно «російської» культури. «Цей процес схожий на біологічний, — свідчить один з героїв збірки, — коли виникають зміни стану – від статичного до динамічного. Він тривали, але на прикладі літератури і мистецтва видно, що так було завжди: коли література дійшла вже до певної кульмінації, воли вона вже статична. Треба міняти цю статику, динамізувати її і з’являється авангард».
Вже згодом, у 1990-х роках, разом з незалежністю в українську літературу прийшло модне слово «геопоетика», і кожен з регіонів, позбувшись радянсько-спілчанського ярма, зміг продемонструвати власну культурну окремішність. Так, на тлі сірого офіціозу постали літературні школи багатьох літературних регіонів з центром вже не в Києві, як донедавна у Москві, а в цілком несподіваних місцях, де розквітло культурне життя – від Харкова до Івано-Франківська, від Донецька до Одеси. Підсумувавши досвід всіх наступних «незалежних» десятиліть, слідом за «Ostмодерном» автора цих рядків, де було досліджено літературну творчість культурних регіонів, автор вже збірки «Від Донецька до Перемишля» Іван Монолатій (Івано-Франківська: Лілея-НВ) розглядає у цьому є контексті їх центри – міста, які потрапили у доробок тамтешніх письменників. Запоріжжя («Сни неофіта» П. Вольвача) і Миколаїв («Там, де Південь» О. Ульяненка), Львів («Танго смерті» Ю.Винничука) і Рівне («Рівне/Ровно» О.Ірванця), Івано-Франківськ («Фелікс Австрія» С.Андрухович) і Чортків («Капелюх, дактилі, сливи» В.Махна)
Так само сьогодні героїня роману Гаськи Шиян «За спиною» (Х.: Фабула), 27-річна Марта з маленького містечка, може все – жити на Балі, заощадивши гроші на себе і свого бойфренда Макса, не ходити кілька років на роботу, оскільки заробітки в ІТ-галузі, як відомо, це дозволяють. Дорікати долі за комфорт і добробут не варто, адже мати кинула її заради роботи в Італії, тож нинішнє життя героїні – це така собі успішна компенсація. Утім, не все так просто в стосунках, адже Макс іде служити до війська, і все летить шкереберть. З одного боку, нехай іде. «Та й, зрештою, тут у мене не все так погано, можу розкинутися на все ліжко і нормально висипатися, — міркує ображена героїня. — Не ділити ковдру. Раз ти обрав собі панцирну койку в учебці, чи, ще гірше, нари в бліндажі. Раз тобі це важливіше. Я сама не помічаю, як простягаюся на ліжку зірочкою, і розумію, що зараз зовсім не хочу тут нічиєї присутності». З іншого боку, внутрішній конфлікт, образа, сексуальна фрустрація. Адже їм обом так було добре, а довідка, щоб відмазати від армії, коштує лише півмісячної зарплати, як теревенять хлопці в барі. Як подолати депресію? Яке прийняти рішення? І головне, як не потрапити при цьому в халепу, тікаючи від самої себе? Варто додати, що за цей роман автора отримала Літературну премію Європейського союзу.
Так само ще на початку 90-х автор сих рядків писав про децентралізацію і «клаптиковий» характер «незалежної» культури, тож саме так і сталося. Років за двадцять це зрозумілі навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати «вглиб», про себе, а завершили «вшир», про час і місце. Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 90-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось роман «Район «Д» Артема Чеха (Чернівці: Меридіан Черновіц) — автора, який писав про «пластмасові» міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні «натуральні» Черкаси – присвячений саме міфологічному простору одного з районів цього міста. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників «незалежних» регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.
У свою чергу у збірці «Слово свого роду» Євгенії Кононенко (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) авторка, відома своїми гостросоціальними текстами, вибудовує стосунки з власним минулим. І не завжди родичі, які його населяли, були відомими, публічними чи видатними особами, оскільки для оповідачки важливіше те, який вплив вони мали на її становлення і як людини, і як письменниці. І тому хоч іноді оповідки видаються тривіальними, але завжди глибокими і психологічно виваженими, бо авторка звикла докопуватися до істини у всіх питаннях, хоч про жіночі бретельки, хоч про українську мову. Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів, — звіряється авторка. — Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя».
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО