Коли місяцями живеш, наче маринований огірок, то врешті настає момент, коли бажаєш змін.
Змінити все. Оточення, триб свого армійського життя, характер думок і пріоритети, що втратили актуальність. А ще: викинути з кола спілкування биків і хамів, думати більше про себе, звільнитися від зайвого, менше думати про стан заручника і кріпака, а більше про можливості та перспективи.
Словом, за все цікаве проти всього нудного. За чисту любов і кристалізовану ненависть проти сурогатів. За майбутнє. За правильний двіж. За маму, за тата і за ЗСУ.
Бути корисним, а не просто бути.
Навчитися сприймати свою роль військовика як не випадкову, але тимчасову, хоч і без видимого фіналу цієї антиутопічної п‘єси.
Мав цієї ночі повноцінний сон. З вечора до ранку. А прокинувся з якоюсь такою щемкою радістю, бо у ранішній напівдрімоті контрастно вималювався фінал роману, над яким я працюю от уже скоро як два роки.
Перед тим як заступити на пост, сів за ноутбук і тупо почав писати. Ніби так і має бути. Бо так і має бути. Війна не привід відмовлятися від творчості. Хоч як би часом важко не було сідати за писання. Хоч які б думки не напосідали і в якому б розсолі я не маринувався.
Окрім цього тимчасового життя, я маю інше, паралельне, моє справжнє. І воно десь там теж проживається, хоч десь там я і не присутній фізично. Тому їб*ш, Чех, бо рано чи пізно на тебе чекає повернення.
Це буде ще те випробовування. І не тільки для тебе.
Публікація письменника Артема Чеха у фейсбуку.
