МЕЛОДІЯ

Мелодія настроєва прибігла немов нізвідки.

На пальцях-пуантах білих по клавіатурі днів,

Одягнена в літній спомин, неначе липнева квітка,

І стало на серці тепло від неї тобі й мені.

І та піаністка юна, і музика що без віку,

Нас кликали за собою в свої нульові часи,

І ми виростали знову у жінку і чоловіка,

І ми розуміли справжність невидимої краси.

Тактовність піано й форте, легато думок і звуків…

То – пауз миттєва тиша, то – шепіт музичних фраз…

Мелодію настроєву бентежать дівочі руки.

Допоки вона триває – над нами не владний час.

 

***

А осінь днів і душ

Перетинає межі,

Просвічує думки

Рентгенами зоря.

Легкозаймистий сад

У кольорах пожежі

В жовтневому вогні

Горить і не згоря.

 

АВТОБІГРАФІЧНЕ

Я неначе тонкий перегук

Із собою – маленьким дівчатком.

І єдиний себе передрук

Книги щасть, без кінця і початку.

Не прожити, щоб не хворіти

На любов, що живе в діафрагмі…

Де заховані ті магніти,

Що мене в Україну так тягнуть?

Тут все рідне на кожнім кроці –

І слова, і думки не чужинські…

Народилася я у сорочці –

І щасливиця, що в українській!

 

ДЗВІН

Ти відпочинь, а завтра повернись, —

Натомленого сонечка прошу я.

А сходинками піднятий увись

Дзвонар вечірнє небо ковалює.

Видзвонює легкий прозорий щем,

Який неначе птах у вирій лине

І накриває зоряним плащем

І душу, і верхівки тополині.

Тут не питають паспортів і віз,

Чумацький Шлях не замикає брама…

Вмощуся зручно на Великий Віз

Запряжений неспішними волами.

Очей в далеких мандрах не стулю

Допоки день наступний не воскресне…

Ти ковалюй, дзвонаре, ковалюй

Дзвін, чи дзвіночок у руках небесних.

 

КОМП’ЮТЕРНЕ

Невже я втрапила в тенета,

Перетворилась на рабу?..

Тебе шукаю в Інтернеті

Вже, мабуть, не одну добу.

По друзях і по незнайомих,

По друзях друзів далебі…

Не потикаюся із дому

Рядки римуючи тобі.

Шукання без кінця і краю,

Вже мишка випадає з рук,

Але тебе ніде немає –

Є тільки Google і Facebook.

Твоя відсутність непокоїть

Щодня у яві і вві сні…

Я – на побаченні з Весною

Нарешті відповів мені…

 

КОНКУРС КРАСИ

Такі роки даються не усім,

Така любов дарується не всує…

Мої літа на конкурсі краси,

Повз тебе, мій коханий, дефілюють.

Для багатьох – вони не показні:

Весняний шалик, капелюшок літа.

І восени не холодно мені,

Бо кожен день любов’ю обігрітий.

Іде Міс Осінь у своїй красі,

Життя доріжка стелиться червоно.

Ще нагороди роздані не всі,

Ще не моя омріяна корона.

Хоч рік за роком швидко промайне,

Зали́шивши мої слова у вірші

Ти знову вибиратимеш мене,

Вже не таку, яка була раніше.

Іще багато сонця угорі,

Душа така піднесено-жовтнева,

А поруч ти – єдиний у журі,

А я – беззаперечна королева.

 

ЛІТО

Пилок ромашки на щоці,

Уста в малиновій помаді…

Ось півники – альфа-самці —

Свої вигулюють наряди.

А сонях сонце затулив,

Неначе літня парасоля

І золотій душі бджоли

Пасує так прозора льоля.

Крізь мене лагідно зорить

Ромашок охра і білила…

І я щаслива, що на мить

Себе до літа притулила.

 

МЕДИТАЦІЙНЕ

Ти мене сьогодні не пригадуй,

Не заходь у мрію і яву…

Я лежу на денці листопаду,

Мов листок, захований в траву.

І мені не холодно й не жарко

На межі між буде і було…

Ніби човник одинока хмарка

Утопила в небесах весло.

І без нього, по небесній волі,

У медитування запливла…

А мені здається, що ніколи

Я у цьому світі не була.

Промовляю мантру, ніби вірша,

Дихання похитує траву.

Не стаю ні краща, ані гірша,

Просто тут і зараз я живу.

Ще пульсує хлорофіл у венах,

Промінь – на суміжному куті,

Тільки медитації у мене

Не зелені вже, а золоті.

Не тривож мою робінзонаду –

Я в собі самій шукаю суть…

Ти мене сьогодні не пригадуй,

Дай з собою трішечки побуть…

 

ПОДОРОЖ

Із осені потрапила у літо.

У несвоє. Веселе і гаряче.

До незнайомих звичаїв і літер.

Дощем за мною Україна плаче.

По телефону схлипує дитинно,

Моєї втечі вибачить не хоче.

А тут Червоне море по коліна

Дощу із листопадової ночі.

А я блаженно ніжуся на пляжі,

Відігріваю занімілу душу.

Без виправдань, гріхів і макіяжу

Виходжу з моря на синайську сушу

І згадую своїх степів пастелі,

У шумі моря чую рідну тишу,

А вітер на папірусі пустелі

Мої рядки арабською напише.

На кілька днів відправлена у літо…

Та знов на Батьківщину медитую…

Це ж треба так далеко залетіти,

Щоб зрозуміти, як ЇЇ люблю я!

 

ПОЧЕРК

Люблю я нахил Ваших літер

У невідправлених листах,

Світлини бабиного літа

І підпис, як летючий птах.

Чекаю і люблю так само

Неусвідомлений наїв…

У імені моєму Вами

Крапки поставлені над і.

 

ПРИБУЛЬЦІ

Поклич мене на рандеву,

Щоб розгадать мої секрети,

Бо в цьому світі я живу

Прибульцем з іншої планети.

Торкнися поглядом коси,

Немов Волосся Вероніки*,

З собою айстри* принеси –

Зірки маленькі і великі.

Ми так бажаєм висоти,

Хоч звичайнісінькі містяни…

І сам не відаєш, що й ти

Такий же інопланетянин.

Міжгалактичні кораблі

Гойдали нас, неначе в люлі.

Ми так давно на цій Землі,

Що наш прадавній дім забули.

Нам до вподоби це житло –

І твердь, і небеса безкраї…

І тільки хма́рки НЛО

Нас кожен білий день чекає.

______

*Волосся Вероніки – сузір’я Північної півкулі неба.

*Айстра – зірка (лат.Aster).

 

ПРОБІЖКА

Я майну, не помітиш, як скоро,

Наче промінь, ковзну по щоці.

Покорися, моя непокоро,

Поцілунку руки у руці.

Нас давно уже дома немає

І відкрити немає кому.

Ця ранкова пробіжка по раю

Поєднала у коло пряму.

Білі майки ромашок на старті

І троянди спітніле чоло…

Біжимо, цього руху ми варті

Це – найкраще, що з нами було.

Ми такі, ще нівроку, завзяті –

Кожен м’яз вільним рухом болить…

Спробуй знову мене наздогнати

В ранній час, у мою літню мить.

 

РОЗГОВІННЯ

З тобою поряд стану струнко

І аж на пальчики зіпнусь,

Щоб розговітись поцілунком

Мені не відданим чомусь.

Твої вуста такі скоромні,

А ми ж говіли стільки літ.

Давай розділим безсоромно

Цей наш невичахлий обід.

А потім ли́шимо у спальні

Всі наші сни і голоси,

Повільні пестощі вербальні,

Тіла у одязі краси.

Я не торкнусь твоєї рими,

Як час – мадонових облич,

Це твій рядок мене затримав

На всю Вальпургієву ніч.

Там, де у чайній порцеляні

Нема зурочень і пліток.

Давай залишимо на ранок

Тебе ковток, мене ковток…

. . . . . . . . .

Похмілля ранку невблаганне

Як ця омана із оман,

Де я одна у тебе панна,

А ти – єдиний в мене пан.

 

СЕНСЕЙ

Як ти живеш, мій дорогий сенсею,

Чи не зламались вудка і весло?

Чи вистачає ямбів і хореїв

На наше поетичне ремесло?

Чи ти, стомившись у буденнім герці,

Відсторонивши стреси і прогрес,

Проводиш ночі у бібліотеці

В віньоновому колі антитез.

Твоєму саду і тобі не спиться –

Вітри і вірші з чотирьох сторін.

Над вами неба зоряна дзвіниця,

А місяць — ніби непорушний дзвін.

Ти вчиш мене, що надзвичайно важко,

Почути вібрування висоти,

І що Пегас не визнає упряжки,

І не захоче будь кого везти.

Ти знаєш те, що я насправді дужа,

Що не слаба моя жіноча стать…

Учи сенсею, мій надійний друже,

Себе у цьому світі не проспать.

 

СОМЕЛЬЄ

Напилися весняних трунків ми,

Й дощик, певно, сто грам наллє…

Дегустуй мене поцілунками,

Мій досвідчений сомельє.

І розклавши мене на атоми,

Аж до істини, аж за край, –

Насолоджуйся ароматами

Тільки поспіхом не ковтай.

Я залишуся, мов оскомина,

Зап’янивши твої світи,

Щоби напівсолодким спомином

Знов по венах твоїх текти.

Обдарую медами-винами –

На похмілля лишу за так

У моєму букеті винному

Нерозгаданий післясмак.

 

ХОРТИЦЬКЕ КАПИЩЕ

Прийми мою запізнену спокуту,

Даруй квиток на Хортицький ковчег,

Дозволь мені красивою побути

У дзеркалах закоханих очей.

Світитиму, неначе зірка рання,

Допоки відбиття не догорить,

Давай зупиним наші проминання

На декілька хвилинкових століть.

Подовжимо його на видих вірша –

Ним так озонно дихається тут,

І нас у губи поцілує тиша

Забутих і пробачених спокут.

Не читані іще мільйони літер,

Не знайдений у п’ять пелюсток без.

Ще так багато нам життя налито

У крапельниці дощових небес.

Цілуй мене у капіляри мови,

Даруй мені її прадавню суть.

На Хортицькому капищі Любові

Дозволь мені красивою побуть.

 

***

Рядки й думки складаються до пари,

Спрямовую себе у літню путь.

Оман, Кувейт, єгипти і катари

Мене з рекламних вивісок зовуть.

За піраміди на хрустких банкнотах

Пустеля кожна вляжеться до ніг,

Але ніде не знайдуться екзоти –

Такі, як наші вітер, дощ і сніг.

Тут зроду не буває падолисту

І небо не тримають явори,

А манго свіжа м’якоть золотиста

Сама до рота проситься:”Бери!

Чому ж я знову згадкою хворію,

Чи, може, в мене горе від ума”?

Моя невиліковна ностальгія –

До України, де моя зима.

Де хмари, наче дивовижні храми,

А в них живуть приховані громи.

Там, де співають ангели хорами

В хурделицях різдвяної зими.

Зірок на небі золоті писання,

Мінімалізм і часу і краси…

І місяць, наче яблучко останнє,

На голограмній гілочці висить.

 

ADUR

В симфонії, в тональності adur,

Маестро Сонце, поєднати спробуй

Розкладення небесних партитур

З загостренням весня́ної хвороби.

Мій добрий ангел доторком крила

Перегорне́ рецепти на пюпітрі,

Призначить аплікації тепла

Водночас з інгаляціями вітру.

Тепер знайди пір’їну і пиши,

Заримувавши небесам подяку.

Легені – наче крила для душі –

Довіряться повітряному знаку.

А там – аж три дієзи при ключі

Стоять, неначе ангели на варті.

Вмикайся, ля-мажоре, не мовчи,

Відкрий весну, бо світ мажору вартий!

 

Вікторія СИРОВАТКО

м. Запоріжжя

 

попередня статтяКіра Снова. Серце вітається з містом
наступна статтяВ’ячеслав Стельмах. Іліада ХХІ