Слухала привітання президента з Днем знань. Він декламував Олеся Гончара та Ліну Костенко. Було гарно, але мені шкода, що там не прозвучали найкращі строфи найвидатніших наших митців про війну. Скажімо: «Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла» Максима Рильського. Або «Клятва» Миколи Бажана.
Сприйняла як комплімент, коли читачка сказала: «Я думала, що українська література – про страждання, а за вашою книжкою, вона – про боротьбу й опір».
Існує нудне, як вважають, поняття канону класики. Укладачі шкільних програм з української літератури керуються дивними мотивами. Діти не читають наших найкращих романів.
Митці відчувають більше, ніж люди інших професій. Ніякої містики в цьому немає. Усе саме лягає на стіл, а пишеться про те, що турбує.
Натхнення – такий самий романтичний міф, як і вічне кохання. Натхнення – це бажання щось робити. Я вірю у працю, тоді воно й приходить.
Любила читати. То який же фах я могла обрати, як не філологію. Якщо нею займаєшся, це захоплює. От мені й пощастило – читаю книжки, а за це ще й зарплату отримую.
Інколи прямо питають, чи давали мені хабарі в Могилянці. Ні, навіть не пропонували.
Цьогоріч бакалаврами стали студенти, які разом училися на першому курсі, а потім побачилися аж на врученні дипломів. Це трагічно, бо вони втратили те, що мав би давати університет. І я не лише про фах. Я про спілкування, дружбу, дух університетської спільноти.
Росіяни все намагалися привласнити Григорія Сковороду, називали російським філософом. Цьогоріч, на його 300-річний ювілей, прицільно вдарили ракетою в його музей. Ця ракета – символ російської «великої гуманістичної культури». Нищення, а не творення, насильство, а не свобода.
Нам припала складна географія. Ми – фронтир, брама, межа. Європа закінчується біля Хутора-Михайлівського. Отже, мусимо стати державою-фортецею в усіх сенсах. І збройно, і культурно.
У перший день війни в мене був ступор. Боялася, що прийдуть росіяни й повернуть часи Януковича. Виявилося, що все набагато гірше. Нас чекало урочище Сандармох. Тепер або ми переможемо, або нас не буде.
На наших очах розв’язується вузол Переяславської ради. Зброя свого часу програла, втратили державу – й тепер її повертаємо.
У Бучі, Ірпені не відбулося нічого нового. Коли 1918-го Муравйов зайшов у Київ, його вояки стріляли на звук української мови. Російський терор змінив масштаб і техніку, але суть лишилася та сама.
Я вірю в силу слова, переконання. У нас не було культурної політики, ми не дбали про формування національної ідентичності. Якби на Донеччині та Луганщині кожного 24 серпня влаштовували військово-спортивні патріотичні ігри, якби створили культ донецьких «пацанів» Володьки Сосюри та Василя Стуса, якби дбали про формування національно-культурної тожсамости регіону, то 2014-го все могло б бути інакше. Але історія не знає умовного способу.
Росіяни добре попрацювали зі словом, тому їм частково вдалося окупувати Україну. І не кажіть, що нас не попереджали. Попереджали, але ми були поганими учнями.
Булгаков і Короленко в курсі світової літератури – маразм. Світова література – це спільне ціннісне поле. Вона – матриця, культурний простір, у якому європейці впізнають одне одного. Це сузір’я, яке сяє у спільному для всіх небі Європи. Толстого і справді читають у Європі. Але ніхто там не знає Булгакова. А про Короленка й у Росії мало хто чув.
Не може існувати музей Булгакова біля вулиці Петлюри. Або один, або інший. Або імперець, або борець за волю України. Всидіти на двох стільцях не вийде, час обирати.
Ми здаємо на макулатуру російські книжки. Але що натомість? Треба заповнювати полиці виданнями нашої класики із сучасною інтерпретацією, просвітницькими текстами. Це шанс, який не можна втратити.
Читання – одна з найбільших насолод у житті, яка нам дарована.
Ми жили необачно, як у маленькому селі: замикали двері паличкою – заходь, хто хоче. У сучасному світі так не можна.
Дасть Бог, переможемо. І тоді вивчати україністику приїздитимуть до Львова й Києва. Постане новий виклик: а чи наша університетська освіта відповідає світовому рівню? Про це треба дбати.
Наша перемога зруйнує Росію. Бо з’ясується, що міф «великої Росії» ґрунтувався тільки на нафті й порожніх словах.
Мені байдуже, проситимуть росіяни прощення чи ні. Вони не вийшли на майдани, не вийшли на антивоєнні мітинги. Так, протестувати – це страшно, але нам 2014-го теж було страшно. З Росією нас довго нічого не об’єднуватиме.
Московські інтелектуали розуміють, що там капець. Вони приїздять до нас і розказують, що треба зберігати найкращі російські традиції тут. Мовляв, Київ – «мати міст руських». Але ця формула наших інтелектуалів стосувалася Київської Русі, а не Росії. Імперія завжди позбавляє підпорядкованих права розповідати самим про своє минуле. Тепер ми собі це право повертаємо.
Російська православна церква купила канонічність за соболині хутра. Холодно було, треба ж у щось одягатися.
Стосунки з вищими силами – моє особисте, і посередників я не потребую. Тим паче, коли мені наказують покривати голову хусткою – порогу такої церкви я не переступлю.
Мені не важче й не легше, ніж усім українським матерям. Усе, що можу, – зібрати гроші на пальне для взводу сина. Але буває боляче, коли бачу в Києві, як повз проходить гурт кремезних молодиків. Є люди, які вдають, що війни немає, що вона їх не стосується. Кожен робить вибір, але треба бути пильними після перемоги. Щоб ті, хто нині безпечно відпочиває й розважається, не захопили потім влади й не нав’язали своїх уявлень про світ. Бо Росія нікуди не дінеться, і загроза нікуди не дінеться, коли її споневажувати.
Один із найпрекрасніших виявів материнства – це сидіти з дитиною у кріслі й читати їй книжку.
Нічого доброго не буває з примусу. Але нічого само собою не стається.
Мій тато з випускного вечора пішов на фронт. То, може, Другу світову виграв не російський солдат, а мій батько та його земляки?
Кажуть, нині українцями можна тільки пишатися. Але пишатися нами можна було завжди. Ми добре вміємо воювати, даємо лад своїй землі, завжди цінували свободу.
Віра АГЕЄВА, 64 роки, літературознавиця. Народилася 30 липня 1958-го в Бахмачі Чернігівської області. Батько – вчитель математики, директор школи, мати – учителька англійської мови. Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю ”Філологія”. Докторка філологічних наук. Працювала в Інституті літератури Національної академії наук України, була заступницею редактора журналу ”Слово і час”. Викладає в університеті ”Києво-Могилянська академія”. Авторка 11 книжок і понад сотні статей. Членкиня журі конкурсу ”Книга року BBC”, співзасновниця Київського інституту гендерних досліджень. Разом із Ростиславом Семківим веде ютюб-канал ”Шалені авторки” про жінок-письменниць. Готує видання української класики ”Неканонічний канон” для видавництва ”Віхола”. Лауреатка Шевченківської премії як співавторка навчального посібника ”Історія української літератури XX століття” у двох книгах, премії Петра Могили за монографію ”Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича”. Син – 40-річний В’ячеслав Агеєв – релігієзнавець, нині у складі Збройних Сил України. Улюблений напій – кава. Хобі – українська поезія. Щоб краще зрозуміти війну Росії проти України, рекомендує прочитати ”Музей покинутих секретів” Оксани Забужко та ”Касандру” Лесі Українки. Живе у Києві.