…Життя та абетка
-
Справді…
…Її розповіді, як тихоплинна річка. Вона нікуди не квапиться, але має свій визначений точний керунок та глибинні наповнені течії, що ніколи не припиняють нести свою енергію в берегах щирої, довірливої розмови. Так є. І я так розпочинаю. Кажу про це з неприхованою сентиментальністю, гортаючи книжку: Віра Марущак „Життєва абетка”, Київ, „Український письменник”, 2020р., 217 с. З обкладинкою дуже схожою на ту, таки давню, серію для школярів та юнацтва, що в її канві діти із задоволенням припроваджувались до творчості і Лесі Українки, і Михайла Коцюбинського, і Гната Хоткевича, і Василя Стефаника, і Марка Черемшини, і Ольги Кобилянської… Шевченка, Франка – передусім. І усе це розмаїття імен і національних класичних текстів було у всіх шкільних бібліотеках. Бо з’являлося величезними тиражами. Чому згадав?.. Бо оформлення та формат видання дуже скидаються на те колишнє: висвічені тональності, простодушна чорно-біла графіка, милі дитячі усміхнені обличчя із зацікавленими очима, шрифти прості, читабельні, з добре продуманою подачею на сторінці: без скупердяйства, але й без зайвини. Та й наклад – 2000. Це вже щось: нині. …Отож, оповідання, новели Віри Марущак дуже природно і, у той же час, особистісно вклалися в певну абетку переживань, і спостережень, і навіть потрясінь; низки знакових подій: зворушливих і негомінких. З ось такою невигадливою структурою: „Дитинство”, „Школа”, „Юність”, „Голодомор”, „Війна”, „Брати наші менші”, „Замальовки”, „Широкий світ малої батьківщини”. Проанонсовано, що – для юнацтва та молоді. Але ж… У кожному з нас ця молодість залишається назавше.
2. Прислýхаймося
Скільки ми перечитали різдвяних оповідок, історій на цю тему, що в них американці – неперевершені. Так-так і ми всі, в тому числі, й дорослі, спраглі тої безпосередності дитячих вражень і щирості переживань. Я, скажімо, завжди у Різдвяно-новорічний період можу полишити найсерйозніші заняття та із задоволенням пів дня дивитися-ненадивитися на нескінченні витівки Санта-Клауса, ельфів, чеберяйчиків і усього цього чарівного та веселого гурту міфічних-неміфічних симпатичних і добрих істот, що приносять стільки безцінного позитиву. „Різдвяна казка” Віри Марущак – не схожа на інші. У ній згаданих персонажів немає. Втім, є власне різдвяна казка. Своя. Чарівливе тремтіння сакрального простору напередодні Різдва – у Святвечір. Дитяче гамірливе піднесення під час святочних приготувань у селянській хаті. І особливе, що буває лише в дитинстві, відчуття причетності до Великого Дійства, ще не осмисленого вповні, але вже прийнятого серцем.
…Письменниця не стримує своїх симпатичних добрих персонажів у, здавалося б, простих ситуаціях, маленьких епізодах, але з великою любов’ю: до батька, до мами; до хресної матері та її сім’ї. До самотньої баби Мотрі, до якої завітали цих двоє дітей із подарунками. І одразу ж скільки втіхи в хаті. А сусіди: і їм треба заколядувати. Довкола морозняно, дрібно сніжить; і різдвяна велика Душа охоплює всіх своїми ніжними теплими руками. „Перша зірка… зійшла до нас. Розпочинається різдвяне зворушливе дійство”.
Прислухáймося, кажу я вам, воно бринить, як висока музика….
3. Сумління непроминальне
„Їж, Андрійку, їж. Мені вже все одно, а тобі жити. Копай кульбабу, корінці й квіточки їж, бо цей сухарик останній…” Це – з розділу, що називається в книжці „Голодомор” (оповідання „Сухарик”). І є безперечним викликом читальнику: чи в спромозі він посеред комп’ютерно-незворушного та комерційно-бездушного сьогодення до глибини душі перейнятися великою трагедією українського народу, що одним засягом змела мільйони життів чоловіків та жінок, малих дітей, літніх людей. Порушивши природний процес розвитку не одного наступного покоління.
Текст не нагнітає трагедію якимись новими фактами чи викрутасами несподіваних вражаючих метафор, лише дивлячись просто у вічі, пришерхлими устами та приглушеним голосом благає бути пильними серед столикої пекельної витіюватості нинішніх звироднілих вождів-перевертнів. Прислухатись до серця. Бо справжнє добро бачить лише воно. Найголовнішого очима не побачиш…
Авторка так „виткала” свої новели у цьому пекучому розділі, що в ньому персонажі, в основному простий невибагливий селянський люд, наче самі, без її спонукань, розповідають про себе. „Простягнувши руки, мов сліпець, на припічку лежав батько Луки – Данило. Хлопчик, кістки та шкіра, застиг біля матусі: лежала обличчям униз. Павлові стало млосно від побаченого. Стримуючи сльози розпачу, прожогом кинувся на вулицю”. Пам’ятаючи, постійно, про виняткову делікатність теми, тамуючи біль, авторка обрала спосіб розповідати про ці події так, наче це розкроюється, послідовно та ретельно, задокументована дійсність. Безсумнівна реальність – наша свідомість. Сумління! – Усіх: аж до теперішніх. …І відповідальність навіть за того хлопчика-школярика, який мав макуху за найцінніший скарб. „Від щастя на його губенятах грала щаслива усмішка”.
…Існує два найенергетичніші стимулятори-мотивації: життя, що його хочеться подовжувати щодня, і творчість. І це висновується з цього розділу, назагал. Навіть.
4. Територія малого суму
В. Марущак явно не компонує свою книжку з якоюсь штучною зумисністю чи з псевдонаростаючою експресією. Вона – вільна дорогою слова. Лише присувається ближче, аби її краще чули, і довжить свою розповідь мовленнєво-природно; не зупиняючись і не запинаючись. „Ромці сумно” – Каже вона. – „Нікому до нього немає діла”. („Сум”). І це все, що потрібно їй для зачину оповідання. Такого, нібито, простого і, разом з тим, приховано-екзистенційного. „Сумно. Сонце припікає”. – Підліток лише на початку тої довгої дороги, де – і жалі, і печалі, і трагедії… А сьогодні – йому просто сумно. – Ось так, залюбки. Можливо, навіть – без якихось певних мотивацій, крім дрібних матеріальних вигадок, на зразок новісінького мотоцикла. Але – це так собі… Хлопець прислухається до себе. Він щось чує, що його ще сам і усвідомити не може. „І Ромка заплакав. Він і сам не знав, що це за сльози. Можливо, забив коліно”. Дивно.
…Але усі ми бодай трохи дивакуваті. Турбуватися, видається мені, слід як раз, тим, хто – без дивацтв.
…І бачу як неподалік у скверику на лавці сидить авторка і, спостерігаючи за малими зухвальцями, мило усміхається. Самому картинка сподобалась.
5. Дискурс і метафізика
Зовсім непогамовна векторно, але знову ж таки мудро неквапна, письменниця – в новелах „Батько з Португалії” (насичена драматургією цілої трагедії загальнонаціонального масштабу); „Повія” (приватна історія з неприватними колізіями), „Квітка і щит” (виокремлена подія з великої історії: про хлопця-поліціянта, дівчину і маму); „Совість” (просто трагедія); „Ікона” („…залишилась на своєму місці ікона. Хто ж віддає те, що наповнює серця джерельною водою?..). Про теми цих творів можна сказати, що вигулькнули вони наче самочинно. А розпрацьовувались авторкою, ніби давно очікувані. Багато молодих облич, цікавих характерів, совісливих вчинків, подій, явищ. І усе це в планах і дискурсивно-змістовому, і структурно-композиційному проявляє себе і фрагментарно (новелами, оповіданнями, оповідками, повістю), і, як єдине ціле – книга „Життєва абетка”– сприймається ще однією естетичною спробою гармонізувати світ. Принаймні, у своїй свідомості. Яка, зрештою, є нашою безсумнівною реальністю. Можливо, єдиною.
6. Нотатки на берегах
…Письменниця „вивчає” через свою особливу „…Абетку” Світ і світ у ньому, наскільки б це складно не було. Знаходячи форми прості, хоч зовсім не спрощені, спрямовуюче формуючи себе і читача. І це не просто складання якихось магічних пазлів, а виповнення паперових листів конкретним авторським алфавітом, що в ньому – людські пристрасті, трагедії, воскресіння душ… Сміються дзвінко діти, відчайдушно сигналить міський транспорт, хтось іде з собакою на прогулянку… Літери-букви. Виструнчуються в розкодовані рядки; пропонують свої смисли досконалості. Саме тієї, що розпочинається з простого-найпростішого. І я із справжньою насолодою налаштовую свою „Енігму” та відчитую тексти.
7. Кохання і ляльки-мотанки…
…Дуже знаково (і знаки ці – аж культові), що повість Віри Марущак „Пустеля”, присвячена пам’яті матері, розпочинається саме вельми цікавою вільною інтерпретацією силового поля споконвічного українського національного оберегу: ляльок-мотанок (художник І. Черкесова, заслужений діяч мистецтв України). У мене таке враження, що цей артефакт ніколи не загубиться у пластах безжального часу. Він потрібен українцям: нині й поготів. Лялька-мотанка.
І, насправді, мале й велике щастя в повісті, наче надійно захищено цим магічним ляльково-мотанковим впливом. „Лялька” пригорнула до себе персонажів і відводить від них усяку біду. Пашуня та Іван, під благодатним покровом оберегу, переживали, можливо, найщасливіші миттєвості свого життя: перша закоханість і неймовірно високі зорі… Що ще треба для щастя. „Тримайтеся одне одного, з вас гарна пара вийде”, – прорік хтось їм.
…А часи вистоювали за вікном воєнні та голодні. Холодні зимові дні видавалися ще холоднішими. І тремтіла душа… Проте авторка виводить своїх персонажів завжди на позитив, на сонце, на квітень… Хоч і не без складних, тривожних перепетій, життєвих, суспільних конфліктів і проблем. У цій явно романтичній повістевій розповіді вона навіть не пробує романтичним зробити весь світ. Довкола – цих двох, усе залишається, на жаль, зовсім неромантичним. Холод, голод; комуністичний режим перемелює все, як велетенський молох, у своїх безжальних жорнах. І нема на то ради. Процес розпочався і не видно йому кінця-краю. Але двоє продовжували кохати одне одного так, як це стається лише вперше чи востаннє. „Земля пішла з-під ніг”. …І, ви знаєте, крутиться й досі! І ляльки-мотанки – у нашій древній культурі – й надалі. Ось так.
P.S. Дещо життєписне
Віра Марущак народилася на Миколаївщині, звісно ж – на півдні. Шлях її навчальних здолань проліг через Вище державне училище культури, що в Миколаєві, Київський Національний університет Шевченка, де студіювала журналістику.
Згодом, багато працювала у ЗМІ в рідному місті; на викладацькій роботі в Першій українській гімназії ім. М. Аркаса (Миколаївській).
Беручи до уваги, що промоції творчості письменниці досі були дещо регіональними, скажу, що вона прозаїк з вагомим книжковим доробком; окремою сторінкою творчості для дітей; добротною літературною публіцистикою.
Зараз Віра Марущак очолює Миколаївську письменницьку організацію (НСП України).
Нагороджена державним ”Орденом України княгині Ольги”.
Інші ваговиті нагороди та літературні премії також її не цуралися.
…Нині, як ніколи, письменниці добре пишеться, вдячна читацька авдиторія зростає. У тому числі, і у Львові та Києві. Одне слово „Абетка…” виповнюється новим змістом. І так буде тривати.
Віктор Палинський