На тлі постійного очікування можливого російського вторгнення в Україну та вимог Кремля про відмову НАТО щодо прийняття до свого складу України та інших колишніх радянських республік, інша вимога російського керівництва виглядає менш помітною та менш обговорюваною.
Хоча саме ця вимога демонструє справжні наміри Володимира Путіна та його прагнення змінити не просто конфігурацію сил у Європі, а й саму систему цінностей, яка остаточно перемогла на континенті після загибелі комунізму, повернутися до застарілої схеми «сфер впливу».
Я маю на увазі, звичайно, вимогу про виведення озброєнь, які з’явилися на території нових країн-членів НАТО після 1997 року.
Саме з цього часу до НАТО почали приєднуватись країни, які входили до складу Варшавського Договору та колишні югославські республіки. Таким чином, у Кремлі за три десятиліття після розпаду Радянського Союзу та ліквідації Варшавського Договору продовжують уважати Центральну Європу зоною власного впливу.
Варшавський Договір був організацією, яку важко назвати добровільною і тим більше оборонною спілкою. Радянський Союз примусив до участі у ньому держави, які «відійшли» до радянської зони впливу після Ялтинської конференції.
Навіть спроби відмовитися від участі в організації суворо каралися державою-окупантом, як це сталося з Угорщиною 1956 року.
За весь час існування Варшавського Договору з нього вдалося вийти лише одній державі – Албанії диктатора-сталініста Енвера Ходжі. Але територія Албанії була надійно захищена від можливого радянського вторгнення тим, що країна не мала спільних кордонів з іншими державами-учасницями Варшавського Договору.
Ходжі вдалося не лише покинути Варшавський Договір, а й вигнати радянських моряків із албанського порту Влера.
За іронією долі, радянським воєначальником, який керував виведенням радянського флоту з Албанії, був адмірал Володимир Касатонов, чий син Ігор через десятиліття оголосить російським Чорноморський флот.
Україні, на відміну від Албанії, із сусідами не так пощастило.
Схоже, Путін і сьогодні намагається мислити у категоріях радянського підходу до країн Центральної Європи. Питання з колишніми радянськими республіками російським президентом навіть не обговорюється – якщо вони були частиною СРСР, так не повинні входити ні до яких «чужих» союзів.
А що робити з країнами, які встигли використати десятиліття російської демократизації для того, щоб приєднатися до альянсу? А їх треба позбавити озброєнь, наочно продемонструвати, що, на відміну від своїх сусідів на Заході, вони – держави «другого сорту».
У Центральній Європі на це реагують по-різному. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан та його вірний зброєносець Петер Сійярто намагаються всидіти на двох стільцях – відмовляються від додаткових військ НАТО та говорять про марність санкцій, але підтримують відповідь альянсу на кремлівський ультиматум.
У Румунії, навпаки, намагаються збільшити чисельність військ НАТО на власній території.
А у Польщі вимагають від альянсу більш жорсткої політики щодо Росії.
Довгострокові наслідки путінського ультиматуму є, втім, очевидними.
Демонстративне прагнення Москви виставити країни Центральної Європи як другосортні держави, які не вирішують питання власної безпеки самостійно, лише збільшить цивілізаційну прірву між Росією та її колишніми сателітами з соціалістичного табору. І вже дуже скоро проросійських політиків ми у Центральній Європі не знайдемо – кому ж подобається, коли тобою витирають ноги на очах усього світу?
Навіть Орбану із Сійярто доведеться перекваліфікуватися.
