Під час однієї з поїздок до Грузії я вирішив відвідати музей Ніко Піросмані у Тбілісі. Музей цей розміщено у гарному старому домі, зведеному ще за часів Російської імперії. Однак великий художник, по суті, у самому цьому будинку не жив. Він жив у підвалі, саме там і знаходиться його меморіальний музей. Я, звичайно, був чомусь налаштований на екскурсію «справжньою» великою квартирою із кабінетом художника. Коли я завмер на порозі жебрацької комірчини, співробітник музею дещо здивовано спитав у мене, що я, власне, сподівався побачити.
І справді – що я сподівався побачити, адже знав історію життя Піросмані? Особняк Матісса в Ніцці? Садибу Ренуара у Кан-сюр-Мері? Будинок Труша у Львові? А з іншого боку – чим був би живопис без таких художників, як Піросмані, і якими були б ми, якби не побачили їхніх картин?
Ось і Поліна Райко жила не в маєтку і не в розкішній садибі, а в маленькому будиночку в Олешках – будиночку, який вона дивним чином змогла перетворити на цілий всесвіт. Насправді це був надзвичайно приголомшливий світ, і тепер уже пізно говорити, що порятунком будинку Райко ще до російської окупації Херсонщини мала займатися держава, а не ентузіасти, які розуміли значущість творчості Поліни Райко для української культури. Іншого такого будинку ми не маємо і більше не матимемо. А тепер і цей потонув.
Вперше я побачив, як виглядає світ Поліни Райко, на присвяченій українському наївному мистецтву виставці у Мистецькому арсеналі. Насправді митці, які вміють малювати світ із вічною дитячою безпосередністю, – одне з найяскравіших явищ не просто української культури, а української душі. Й це явище давно вже перейшло через державні кордони. У Никифора, великого майстра з Криниці, теж була доля Піросмані або Райко – поневіряння, самотнє життя, нерозуміння довколишніх. Але це було багато десятиліть тому. В сучасній Польщі Никифор – ікона живопису та туристичний діамант Лемківщини. Його роботи зберігаються у музейних експозиціях. Йому присвячений тепер уже класичний фільм Кшиштофа Краузе із незабутньою Крістіною Фельдман у головній ролі. Пам’ятник Никифору є у Криниці, пам’ятник Никифору є у Львові. А будиночка Поліни Райко більше нема. Окупанти його втопили. Втім, для країни, де навіть «Трійцю» Рубльова прирікають на смерть просто тому, що Путін розраховує на її «чаклунську силу», на удачу у війні, яку принесе йому молитва патріарха Кирила перед твором мистецтва, що вмирає, це не має жодного значення.
Але для нас має. Не можна забути про цей будинок, який виявився одним із найяскравіших культурних об’єктів України останніх десятиліть. Не можна забути про цю скромну жінку, яка рятувалася від нелегкого життя у своєму маленькому раю. Звичайно, завжди є надія, що відновлений будинок Поліни Райко повернеться до звичної атмосфери Олешок, до мікрокосму художниці, що він стане туристичним магнітом звільненого міста. Найголовніше – врятувати саму творчість Райко, не дати їй загинути, не дати їй залишитися тільки на фотографіях і в нашій пам’яті. Адже цей затоплений рай був її і нашою маленькою Україною.
