* * *
Поетові боляче, він пише вірші.
Коли надто припікає,
він календулою, як факір,
шпагу ангіни витягає із горла.
Коли ще більше припікає –
він із серця витягає надії
і роздаровує світові.
* * *
Української пісні мотив
сидить, коліна обхопивши,
гойдається перед вогнищем,
виспівує:
«А ми тую червону калину піднімемо…»
* * *
Війна кров’ю-корінням
проростає в українське буття.
Війна тріщинами покриває
думки, почуття, обличчя,
небо і землю.
Війною пахнуть молодесенькі хлопці
у камуфляжних строях,
яблука, церкви
і навіть немовлята.
Навіть любов і ніжність
пахнуть війною.
Очима війни дивиться
контужений кіт,
який не хоче йти з рук.
* * *
Зграя птахів злітає в небо,
наче «Отче наш».
Якщо зникнуть птахи,
як «Отче наш» злітатиме в небо?
* * *
Суспільний гармидер усмоктує єство,
по серцю товчеться війна-росія.
Тече крізь мене світовий протяг,
незатишний холод, деструктивне повітря.
Тому маліє з кожним днем
життя моє, хилячись до смеркання.
Втім, жорстокий світ підлатує мене,
і поки що на живу нитку.
Досить, не бідкатимусь! Сил надають
укранська мова, українське небо,
українська річка, українські ліси і пісні,
українські діти…
* * *
Коли ти на краю і смерть до тебе тягне руку,
залишається негасиме світло в передпокої,
мама сидить на ліжку з Богом,
і тихо молиться, щоб Боже
тебе живого підвів до порога.
* * *
Ексгумація.
Братська могила.
У ній семеро цивільних.
Понівечені до цілковитого жаху.
Першою обережно витягли
молоду жінку з дівчинкою,
притиснутою до грудей.
Вони були обмотані скочем.
У потилиці живих дихнуло прагнення
роз’єднати їх.
«Ша, – зупинив сапер. – Відійдіть».
Він обережно розрізав скоч,
яким дівчинка була прикручена
до матері.
Між тілами була міна.
Решта тіл також була замінована.
«Не шкодують щедрі рашики
мін для братського народу», –
похитав головою сапер.
* * *
Бомбосховище.
Точніше, підвал під будинком.
Молодій парі набридло сидіти
у темряв і в холодризі вологій,
вони пішли «на розвідку»,
і летюча міна обох розпатрала
біля виходу із підвалу.
Нас залишилось п’ятеро.
Хтось вистогнав:
«Я божеволію від невідомості».
Сивий чоловік праворуч мене
сказав: «Я зможу тебе розрадити.
Для цього достатньо покласти
акумулятор смартфона на серце –
зігріти його і підживити серцебиттям.
Вистачить на два короткі дзвінки
і послухати трішки новин».
Страждалець промимрив:
«Що за дурня? Хіба таке може бути?»
Сивий чоловік впевнено простягнув
телефон страднику:
«Бери і припини свою невідомість».
Бронежилет
Коли роzzія розпочала
Велику війну проти України,
Заміжня донька на десятий день заблагала:
«Тату, виїжджаймо, тікаймо!»
Батько твердо відповів:
«Їдьте, вивозьте дітей,
А я зостанусь. Я не покину кота і собаку,
Не полишу на поталу бібліотеку».
Впродовж кількох днів виживання у холоднечі,
Чоловік зшив собі бронежилет:
По три томики Тараса Шевченка на спині,
І по три томики на грудях.
Так він ходив по воду на озерце,
Потім варив кашу у флігельку,
Підкидав собачо-котячий корм,
І так вони харчувалися –
Чоловік, собака і кіт.
Затим чоловік виймав із «бронежилета»
Томи Шевченка і закоцюблими пальцями
Дописував олівцем монографію про Тараса.
Після чергового походу за водою
Дослідник витяг із творів Шевченка
Три металевих осколки,
Похитав головою:
«Це ж треба, а я цих «поцілунків»
Смерті не відчув…».
* * *
То київські пагорби?
Ні, то Шевченко Тарас
Замислений сидить,
І шевченята стоять довкола.
* * *
Оце так щастить Московії на керманичів –
Ленін до майбутнього щастя
закликав на броньовику,
і посилав більшовиків убивати.
Сталін ховав посмішку у вуса,
стоячи на Ленінові, тобто на мавзолеї,
наказував убивати в гулагах
і на війні з Гітлером-другом.
Хрущов розмахував курудзиною
і лупасив черевиком по трибуні,
розгойдуючи термоядерну
Карибську кризу.
Брежнєв добудував гулагівський БАМ,
надихаючись війнами в Кореї,
В’єтнамі, Афганістані.
Андропов й Черненко,
не приходячи до тями,
підмахували підписи,
аби палали конфлікти по всій планеті.
Аномальний Горбачов,
був, можливо, ненароком далекоглядним –
розвалив Радянський Союз.
Путін… о, Путін вкрав XXI століття,
у людства, у науки, у прогресу,
Путін усім Гітлерам – Сталін у кубі,
а решта тиранів довкола
ну просто якісь пацани,
що нервово курять у кулаки.
* * *
Раша-смерть не дає прокидатись і жити.
Чорні маки палають у зламанім житі.
* * *
Роzzія суміщає два типи будівель:
мавзолей і сортир, два в одному.
З-під слизьких, липучих стін
утікає холодна сморідна підлога,
хоча зі стелі крапає гаряча кров.
Усю будову засмоктує
пекельний цвинтарний морок.
* * *
Для декого досі є новиною,
що московія всуціль надувна і шахраювата.
Президент – надувний,
Челядь – надувна,
Генерали – надувні,
Церква і духовенство ну дуже надувні.
А народ обманутий і брехливий бавиться
надувними пропагандонними матрьошками,
що фіглюють на телеекранах.
* * *
Орда – це є катівня і руїна,
Їй не до тями істина кривава:
росія убиває Україну,
І тим себе росія убиває.
* * *
Українські діти –
Очі течуть по дитячих щоках…
А російські дяді і тьоті
Прораховують траекторії ракетних ударів.
* * *
Всі кольори нагадують війну. Дорога
Крізь долю – у димах. Сади – всі гефсиманські.
Горять хати і танки довго, довго, довго…
Хати – ріднесенькі, а танки – окупантські.
* * *
Коли фасонистий чоловік у камуфляжі
без утриму хвалиться,
який він неймовірний герой війни,
що ледве несе тягар подвигів,
я чітко розумію, що цей хвалько – брехун і боягуз.
Справжні герої – мовчазні.
МОВЧАЗНІ!
Вони дужають такі трагічні бойовища
що найправдивіші свідчення
клякнуть і попеліють
за замкненими вустами.
* * *
Війна ампутує ноги, руки
і видирає очі у героїв-захистників.
Тим часом збиваються у зграї
вгодовані ампутанти совісті,
що їздять на крутих тачках
і вирішують питання
у державницьких кабінетах
і в ресторанах.
Серед ампутантів совісті процвітають
адьютанти власних примх,
«гідранти» грошових потоків,
дилетанти на полях битв,
квартиранти у власній країні,
гіганти афер і нафто-газових схем,
диверсанти у банківських сферах,
усіх кольорів симулянти і спекулянти.
Ампутанти!
* * *
В добу трагічну в’януть словеса,
Проте цвітуть, мов квіти, небеса…
* * *
Коли гризе тривога, їсть халепа,
Немає кращої ікони, аніж небо.
* * *
Щоб не бачив щомиті я картини війни,
Озивається річка із тишини,
Два лелеки пасуться в туманній заплаві,
І назустріч берези ідуть кучеряві…
* * *
Поцяткована крижина дзеркала
відображує замерзлих нас.
Навіть чай замерзає в наших тілах.
Ми вмерзаємо у статус біженців.
Зневіра, безвір’я
хапають людей за барки,
більшість сприймає храми
туристично чи то екскурсійно.
Тим часом мужність без меж,
любов безгранична,
самовідданість уперта
на фронтах доводять, що
боже в людині – непереборне!
* * *
Коли у холоді задубілої ночі,
серед війни,
я знаходжу твою руку під ковдрою,
світ перестає падати в безодню.
* * *
Шевченка, петриківку, паляницю
Не осягнути мовою чужинця.
Про те, що Україна, наче мати,
Не треба мовою убивць казати.
* * *
Одні люди лякливо обманюють,
Другі – патологічно брешуть.
Щілину між ними заповнюють ті,
Що кажуть правду.
Так, вони вперто кажуть правду.
Тож сокира брехні іржавіє і трухлявіє.
Однак знову приходить черговий Путлер
І розмахує новою сокирою брехні,
І за топорище хапається безліч популизів.
* * *
Сидить у Кремлі
монголоїдний лискучий кнурець –
не відчуває ні стада свого,
ні цивілізації,
еквілібрує історією, життями, православ’ям.
Роздає кулі, гранати, ракети, брехні щедро.
Будує на мавзолеї
із каменів стіни плачу
кімнату сміху
і шкіриться,
підхихикує
посміхеньки пекельні сипле.
А його отара
жере і підхрокує,
о, як вона вірнопіданно хрокає.
* * *
Сирена рве безбожно.
Розклеїтись не можна.
Зламатись – боронь Боже.
Незламність переможе.
Бо рабство – гірше звіра,
Бо воля – наша віра.
* * *
Орки, наче кувалдами,
убивають Леніним, Сталіним, Путіним,
сересером.
Путлер убиває фаршем з рашиків,
убиває молотом
«великої російської культури» –
Пушкіним, Достоєвським, Шолоховим,
Прохановим, Прилєпіним,
Глінкою, Чайковським, Мусоргським,
Кіркоровим, Басковим,
Лєпсом, Газмановим, Шаманом…
Російську мову перетворено на пекельну
ракетно-снарядно-дронову суміш,
залиту демагогією пропаганди
і православ’я.
Всі ресурси кинуто на посилення,
убивчого окупантства.
Бо ж мета одна –
убивати-грабути, грабувати-убивати,
в екстазі божевільного ідіотизму.
* * *
Україна заповнена війною.
Росія наповнює світ війною.
Всі нині сущі покоління українців –
люди, травмовані війною,
ми – люди війни,
яку нам абсурдно нав’язала московія.
Україна б’ється за те,
щоб світ заповнився миром,
заповнився повоєнними людьми,
післявоєнним повітрям,
післявоєнними речами,
повоєнним щастям.
* * *
Рашистські асвабадітєлі
прагнуть настирливо і нав’язливо
і далі звільняти вільну Україну.
Масовими вбивствами
пахнуть вокзали, університети, церкви,
школи, дитячі садки, музеї, театри,
домівки…
А вони щоразу вивергають
салюти радості і пихи,
встромляючи у свідомість
прапорці брехні, цинізму і одуреності.
* * *
З шибенниці на ім’я раша
звисає намилена мотузка,
уквітчана штучними квітами –
брехнею, цинізмом, гавкітом,
маніпуляціями, підлістю,
мерзенністю, перекручуваннями,
сповзає по тій мотузці слиз
ненависництва.
ВОНИ…
Вони придумали союз радянських республік,
вони придумали убивчий Біломорканал,
придумали ГУЛАГ,
принагідно окупували країни Балтії,
Польщу і Фінляндію,
придумали велику вітчизняну війну,
вони розпіарили ленінградську блокаду,
організувавши непостачання харчів населенню,
вони придумали 26 бакинських комісарів,
придумали 28 панфіловців-героїв,
придумали Олександра Матросова
Зою Космодем’янську і Олексія Стаханова…
Ініціювали війну в Афганістані (1979-1989),
Придністровську війну (з 1990 р.),
першу російсько-чеченську війну 1994-1996 років,
другу російсько-чеченську війну 1999-2009 років,
російсько-грузинську війну 2008 року,
російсько-українську війну з 2014 року.
Тримають війська в Азії і в країнах Африки.
Вони путіноїдно брешуть, вбивають і грабують.
* * *
Московити абсурд вивергають,
Смертовбивство в брехню одягають.
Глас любові не радить дурниць,
Видиха: убивайте убивць.
* * *
Тихо, тихесенько падає сніг.
Стигнуть руїни – родинний нічліг.
Вирвою здибився щастя поріг.
В чорних провалинах схлипує сміх.
Котик і той уціліти не сміг.
Тихо, тихесенько падає сніг.
* * *
Ось будинок,
Дім,
Оселя.
З вигорілим нутром.
Насправді це –
Відсутність домівки,
Шкаралупа смерті,
Житло відсутності.
Бо z-нелюди
Випалили українців.
Без людей
Дім втрачає сенс,
У ньому
Заклякло чорніє
Відсутність життя.
* * *
Справжня правда завжди посередині –
від краю брехні до краю інтерпретацій подій.
Ми живемо між війною і виборюваним миром.
У кожного своя правда –
один вірить у перемогу,
другого терзає відчуття поразки.
Але правди золота середина –
це народ, який б’ється за волю.
Буде з усіх боків справедливо,
якщо ми переможемо.
* * *
Роzzія двополярна, Роzzія на шпагаті.
З одного боку, вона бреше, убиває, грабує.
З другого – вона грабує, убиває, бреше.
І в центрі цієї двополярності – ненависть
під назвою «усі винні».
* * *
Людина дивиться у майбутнє
своїм минулим.
І нам доведеться дивитися
у відвойований мир
пережитою війною.
* * *
Порожні випалені вікна
поруйнованих українських осель
заповнює ZLO,
що є суттю росіянських сімей,
котрі не здатні дати ради
необлаштованій гармидерній ерефії,
в якій панує кровожерлива диктатура.
* * *
Не дай Боже,
потрапити вдруге
на розпізнання загиблого
до моргу і тим паче
до рефрижиратору,
в якому не працює холодильник.
Хоча вперше я витримав якось…
* * *
Авжеж, над розбитою чашкою не ридають.
а викидають уламки і миють підлогу.
Та коли втрачаєш домівку,
рідних, кота і собаку,
втрачаєш навіть усі фотографії
тата, мами, братів, сестер, дітей, коханої,
тобто втрачаєш все,
то спочатку ціпенієш, клякнеш, волаєш,
чорнота випалює мозок –
і для того, щоб вона не випалила тебе вщерть,
є лише один вихід –
випалити, покарати орків-убивць,
захистити рідну землю.
Ну хіба ми здатні бути рабами!
* * *
Здається, я всього зазнав:
перемог і поразок,
любові і зрад,
благородства й підлот
лицемірства і підлабузництва,
заздрощів і лукавства.
І сам не був білим і пухнастим.
То чому ж як з рогу достатку й надалі
на мене сипляться жорстокі уроки,
які я проходив у різних варіаціях?
Я хочу довершуватися лише
на уроках Любові, Віри, Надії.
Та Зло махає кулаком і вигукує:
«А як ти без мене розпізнаєш
любов, віру й надію?!»
* * *
Z-патріоти вбивають діловито і тупо,
Грабують натхненно, немов слухають шансон,
Ґвалтують дітей та жінок ненаситно,
Сиплють ракетами та мінують казково щедро,
Тримають у розрусі z-глушину свою безкраю,
Знищують прекрасні українські міста…
Якою зрадою здоровому глузду
московити купили свій патріотизм?
Де взяли стільки вбивчого ідіотизму?
Чому затяті z-матусі без докорів сумління
так легко позбавляються чмобіків?..
* * *
В ерефії метушиться кремлівський месія.
Його підтримує глас народу.
Усіма керує принцип:
«Коли керманич і люди брешуть,
то й я з ними».
Отже, світом суне затято рашизм.
Тобто большевізм, російський нацизм,
ультранаціоналізм, шизофашизм,
сталінізм, тоталітаризм,
великодержавний шовінізм, садизм,
імперіалізм, ідіотизм, абсурдизм,
геноцидне свавілля з безліччю відтінків.
* * *
Українські верби тріпочуть січнево
шинелями періоду 1939-1945 років.
На дворі 2024 рік…
Падають українські солдати
в бронежилетах,
крізь які протікає кров…
Дві епохи поєднані
чорними руїнами і тілами
безневинних жертв.
З минувшини тягнуться
кістляві руки московитських
голодоморів і окупацій.
* * *
Невже z-пропаганда перемелює
власне населення до останньої крихти
здорового глузду?
Ну які ще істоти у Всесвіті здатні
повторити вчинки z-«героїв»?
Z-синочки бомбили матусь,
які проживали в Мелітополі,
Маріуполі, Херсоні і Новій Каховці…
Z-синочки і z-племіннички
убивають ракетами родичів
у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Кременчуці…
Московитські племіннички і онуки
спрямовують дрони і ракети
на Київщину, Чернігівщину,
Вінниччину, Львівщину,
де мешкають їхні бабусі, дідусі,
двоюрідні брати і сестри.
Тим часом расєйські мамочки,
дружини і коханки з російської глибинки
телефонують своїм «орлам»,
розмальованим двоголовими орлами:
«Ви ж там убивайте добросовісно
направо і наліво,
викорінюйте братній народ тотально».
* * *
Біль свердлить мізки і серця
українців і людей планети,
біль на ім’я раша.
Московія настирливо дошкуляє,
як комар, тарган, глист, пацюк, гадюка,
як порожні мертві дні,
як вітер у замерзлому спаленому місті,
як вищання мін у свинцевому небі,
як тьмяна лампочка Ілліча в казематі,
як слово «Ленін» на мавзолеї,
як два «Північні потоки» на дні моря,
як втома від балаканини в ООН,
як ракетні обстріли по оселях, дитсадках, церквах,
музеях, електростанціях і водоканалах,
як вселенський сум на свіжих цвинтарях,
як абсурд і безглуздість війни,
як криваві очі нелюдей, що вп’ялися
у квітучу колись Україну.
Тимчасом рашисти тішаться влаштованими «салютами»!
Ну скільки можна переконуватися у тім,
що людству тільки й залишилося –
вирвати жало, відрізати пухлину з метастазами,
розчавити гада, виблювати світове зло –
порятувати планету і цивілізацію!
УСЕ РОСІЙСЬКЕ ЗАБРУДНЕНО КРОВ’Ю.
* * *
Минуле, майбутнє –
все це туристичні забави;
на відміну від них
теперішнє –
це бідний родич Часу;
за всі нещастя відповідає
лише наше теперішнє.
* * *
Московія з чортами на плечах вбиває затято.
Для живих ця війна надовго,
для загиблих – назавжди.
* * *
Втома від війни настає тоді,
коли усе переболіло,
коли ти все висповідав друзям і близьким,
і врешті біль нишкне, натягуючись струною –
біль стугонить глибоко-глибоко,
і дощенту зникає бажання розповідати,
що з тобою сталось.
Втома від війни розплющує,
та хтось згори шепоче:
розпрямися, розізлися на себе,
іди далі, борись,
бо твоєї енергії потребують ті,
хто самовіддано воюють на фронті.
* * *
Ось така вона Україна –
нема ні бетменів, ні термінаторів,
і не героїв-павуків.
Їх перевершують бійці ЗСУ –
наші діти, друзі, знайомі і незнайомі
українці і українки.
* * *
Коли туга твоя виходить
в нічне небо виводком вовченят,
ти пригадай, що в душі твоїй
є кілька людей,
яким подумки ти говорив,
що готовий віддати за них життя.
* * *
На фронті, на «нулі»
все докорінно по-інакшому,
Там навіть атеїсти побожними стають,
Бо хоробрість – це страх, який помолився.
Життя згорблюється-стискається
та розпрямляється-розширюється
пропорційно відвазі.
Відвагу живить справедливість.
Звитягою платять за мир.
Та хитрощі зауважують:
«Відвага без нас
Самовбивча і божевільна».
Доблесть похитує головою,
Саме вона щоразу розбирає,
де честь, де право, де користь,
що добре і що ні,
що гидко, безчесно і шкідливо.
Розмислюй, міркуй, препаруй, поете…
Тим часом кривиться в небо
на санітарних ношах
обморожений солдат
з розривними ранами…