Волонтерський рух. Більше, ніж вірші: «Вишийте, мамо, бронежилет» зібрала понад 400 тисяч гривень на ЗСУ

Після презентації видання в Івано-Франківську її автор вирушив у благодійний тур малими й великими населеними пунктами України, де кожна продана книжка перетворилася на донат для потреб ЗСУ. Творчі вечори відбулися вже у більш як 20 містах: Коломиї, Городку (Львівщина), Тернополі, Чорткові, Заліщиках (Тернопілля), Чернівцях, Богородчанах, Рівному, Галичі, Тисмениці, Снятині, Рогатині, Отинії, Городенці, Рожнятові, Верховині, Надвірні, Долині, Калуші, Косові й інших. Усі зустрічі з поетичним словом Б. Томенчука проходили з аншлагами. Попереду – презентація книжки в Києві, тож збір коштів триває.

– Кошти, зібрані раніше на презентації книжки, вже передали на фронт, – коментує пан Богдан. – Розпочали збір п’ятої сотні тисяч гривень. І це не якась самоціль. Це мова не про мене й мої вірші. Йдеться про те, що людям страшно залишатися наодинці зі своїми роздумами й проблемами, й вони бодай на якихось годинку-півтори раді бути при купі, відчувати, що їхні серця б’ються у тім самім темпоритмі, що й серця інших. На самоті колективна віра не народиться. А без неї перемоги не буде…

Б. Томенчук наголошує, що всі презентації, звісно, відрізняються одна від одної, проте атмосфери цих зустрічей схожі.«З першим вдихом засльозилися очі, і з останнім видихом, з останнім словом людина не повертається до звичного стану, душі залишаються відкритими одна до одної й до світу, – каже поет. – Випадки бувають дуже різні. На одній презентації сиділа жінка за пультом звукооператора й було зрозуміло, що їй надзвичайно важко боротися зі своїми сльозами. З’ясувалося, що півтора року тому загинув її чоловік, але й досі його тіло з фронту так і не привезли… В іншій залі підходять до мене сестри-близнючки й кажуть: «Наш тато загинув, ми вам дякуємо, бо нам здалося, що ті вірші про нього». Це багато варте. Або в іншому місті підходить священник. У мене є такий «йоржистий» вірш «Отче наш». Я кажу йому: «Отче, будемо дискутувати навколо «Отче наш»? Він відповідає: «Ні. Я хотів би, щоб його послухав кожен священник з нашої території, тому що Бог – це не дідусь, який сидить на хмаринці і тріпає ногами. То набагато глибше й вище». Це дуже складні презентації. Завжди собі кажу, що нікому тут не важко так, як їм там, на фронті».Поет наголошує, що основна місія українського письменника під час війни – насамперед бути українцем. Зауважує, що повномасштабне вторгнення росії, звичайно, мало вагомий вплив на його творчість. «Інколи відчувалося, що душа не хоче бачити жодних інших азимутів, окрім азимута війни. З тих віршів жоден не роблений, не писаний спеціально. Умовно кажучи, кожен із них приснився. І навіть якщо хтось десь хотів би побачити пафос, – там його немає. Це так говорила моя душа в дуже конкретний час тоді. Можна нескінченно шліфувати тексти, але все-таки те, що було спочатку, найправдивіше. Бували ночі, коли писалося і по два вірші. Не чути болю свого сусіда, не чути болю свого народу – це гріх, якщо тобі Бог дав можливість про це розказати. Може, тому багато з цих поезій ставали піснями буквально на другий день після опублікування».

«Вишийте, мамо, бронежилет» – це 13-та поетична збірка Богдана Томенчука. Автор каже, що вже працює над наступною книжкою віршів, адже в його шухлядах лежить чимало рукописів, та й переповнені зали свідчать про те, що люди потребують слова.

Ольга МОНЧУК, редактор відділу газети “Галичина”

galychyna.if.ua