Мирно стукотіли колеса потяга. Жодних вибухів, сирен чи звуку безпілотників. Ми їхали Польщею у напрямку Хелму, далі до Варшави, а звідти на літаку до Лондона. Але сон все одно не приходив. Хвилювання перед презентацією моєї книги «У пошуках сіна для коней та закоханих. Щоденник під час війни» у Великій Британії, спека у вагоні й неприємний запах створювали відчуття дискомфорту. До того ж квитки подорожчали, а вагони залишилися тими ж старими. Змучений, я задрімав лише опів на четверту ранку, коли польські прикордонники й митники почали перевірки. Вони були зі службовою вівчаркою, тоді як наші прикордонники патрулювали зі спанієлем.
Моя дружина Ірина три місяці ретельно готувалася до поїздки на Лондонський книжковий ярмарок. Отримання британських віз справа непроста, особливо через потребу ґрунтовної документації. Хоча ми мали запрошення від видавництва «Waterloo Press» та Чичестерського університету, хвилювання не полишало. Різні посередники пропонували допомогу за 140–150 євро за одну візу, але ситуацію значно спростив Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу «Всесвіт», завдяки своєму міжнародному досвіду й звʼязкам.
Усе минуло без перешкод.
Раніше, у 2017 році, директор видавництва «Саміт-книга» Іван Миколайович Степурін запросив мене на Франкфуртський книжковий ярмарок, де ми продуктивно попрацювали. Тепер же Іван Миколайович знову допоміг, включивши мене й мою дружину до української делегації в Лондон як представників «Саміт-книги».
До столиці Великої Британії ми прибули пізно ввечері 10 березня. Подорож минула відносно спокійно, якщо не рахувати холод, який дошкуляв на платформі в Хелмі під час очікування варшавського потяга. Місцевий вокзал перебудовують, і сховатися там практично ніде. Наш потяг стояв на колії, але пасажирам заборонили заходити в нього заздалегідь.
В аеропорту Лутон нас зустрів мій давній аспірантський друг Олексій Скофенко, який вже багато років живе в Лондоні. За півтори години він довіз нас до готелю поряд із виставковим центром «Olympia London». Ми швидко заселилися, освіжилися в душі й одразу ж пішли спати.
Крізь сон я чув гуркіт вертольота, сирени швидкої та поліції — майже як удома. Особливо гучно було вночі, коли знизу включали компресор: тоді здавалося, що просто в лондонському Кенсінгтоні кружляє безпілотник. Це було тривожно й водночас незвично серед тутешньої буремної тиші.
Спали ми до восьмої по-київськи, це була шоста година ранку у Лондоні. Включив телефон, а там вже повідомлення від пана Степуріна: у восьмій потрібно бути на стенді, щоб розставити книжки. Швиденько зібралися, не встигли як належить поласувати «English breakfast» з ковбасками та італійською кавою. Зала ресторану була переповнена учасниками ярмарки.
У нас була валіза з книгами «Саміт-книги», які Іван Миколайович Степурін передав на стенд та у посольство України. Благо «Олімпія» була зовсім поруч. Черги великої ще не було, з восьмої ранку пускали працівників стендів та делегації. Дуже потужна охорона у кілька ліній за багато метрів від самого залу. Уважний огляд сумок, валіз, наплічників. Співробітниця інформаційного бюро любʼязно провела нас до українського стенда. Самі ми б швидко не дісталися.
Робота кипіла: на стенді представниці Українського інституту книги та видавництв розставляли книги на полицях. Для «Саміт-книги» вказали дві частини полиць по центру, і ми швидко впоралися. Я зробив фотки та відправив пану Степуріну. Справа від стенда майорів був державний прапор України, а навпроти великий напис «UKRAINE». Дуже красиво обладнано місце для фотографування – стилізована квітка павутиння виконана компʼютерною графікою.
Стояли столики та стільці для перемовин, розкладені були буклети видавництв, красиві листівки, флаєри. Дуже зручно була зроблена комора, де стояли ящички з книгами, вішалка для одягу, можна було поставити валізи. До камер схову та гардеробу «Олімпії» були великі черги. Такі ж черги до кавʼярень.
О девʼятій годині виступив Адам Ріджвей, директор Лондонського книжкового ярмарку, та робота на усіх стендах закипіла як у гігантському вулику.
На прохання авторів і видавництва фотографували з Іриною книжки на стенді, біля прапора України та напису «Ukraine». Настав час попити каву, на другому кінці залу була кавʼярня «Costa». Але черга була дуже довга.
Не встигли ще поласувати кавою, як Ірина побачила, що одна жіночка пересуває книги «Саміту» вбік, а свої ставить по центру. Я такого ще не бачив ні на якій книжковій виставці. На наші зауваження її супутник, який виявився керівником одного видавництва, сказав, що на стенді немає фіксації місця за видавництвами та кожен вільний вибирати сам де ставити. Ми відповіли: «Но не убирати книги, які раніше стояли…» Якби були таблички з назвами видавництв на полках, такого б не трапилося. Були, на жаль, і інші випадки…
Біля тринадцятої години приїхала до нас пані Наомі Фойл, перекладачка, доктор філософії, викладач Чічестерського університету і співробітниця видавництва «Waterloo Press». Це видавництво надрукувало мою книгу, «In Search of Hay for Horses & Lovers. A Diary in a Time of War». З Наомі ми узгодили план нашого візиту до університету, а також виступ в українській громаді Брайтона. Згодом до нас приєдналася журналістка з BBC Наталія Скофенко. Ми спланували з нею наш тур по BBC після ярмарки. Тут мені зателефонувала Інна Єгорова, другий секретар Посольства України у Великій Британії, і я побіг її зустрічати.
На це пішло багато часу, бо я чекав її біля центрального входу, а вона підійшла до бокового біля метро. Нарешті дуже ввічливий колоритний охоронець з красивими дредами пояснив мені у чому справа. Цікава була зустріч Інни і Наталії, бо виявилося що вони знайомі понад двадцять років: Наталія була кореспонденткою Українського бюро BBC, а Інна пресаташе нашого посольства.
За роботою швидко плинув час. Інна зазбиралася назад у посольство, я вручив їй великий пакет з книгами від «Саміту», це її дуже порадувало. Вона була авторка однією з них, а інші були гарно видані, про мистецтво.
О пʼятнадцятій годині вже голод нас настиг. Ми з Іриною запросили Наомі і Наташу на ланч, пішли у паб через дорогу від «Олімпії». Повний людей з перепустками ярмарки на шиї – місць вільних немає, а ще вигукують: «Кухня зачинена!» Нас виручив пакистанський ресторан «Miran Masala» с пенджабською кухнею. Ми всі замовили біріані з бараниною – виявилося, що це плов. Ірина і Наталія взяли кока-колу, Наомі травʼяний чай, а я манговий сік. Алкоголь у цьому ресторані не подавали зовсім, навіть пиво. Тому працівники видавництв до нього не завітали.
Ввечері в готелі готувалися до наступного дня. Склали флаєри про мою книгу англійською мовою, котрі збиралися роздати різним видавництвам, може щоб вони замовили цю книгу у мене і видали накладом. Вранці одразу відправилися в рейд по «Олімпії». Це дуже велика споруда, де проводяться навіть кінні змагання, великі виставки, наприклад, вино, танапії та багато інших подій відбуваються.
Спершу, ми завітали до стенда Азербайджану, подякували їм за підтримку України. Вони нам показали їхні книжки зі стенда, які дуже художньо було виконано. Різні географічні види Азербайджану, наприклад, їхні печери. Запропонували смаколики різні. Трошки ми поласували і випили чайку. Далі зайшли до корейського стенда, але їх наша пропозиція не зацікавила. Поруч був дуже великий стенд Саудівської Аравії. Ходили хлопці в бурнусах, чалмах, пропонували смаколики, солодощі і якийсь напій, дуже схожий на каву, але не кава. Щось зроблене з трав. Ми його відвідали, та трошки випили. На наше запитання ці хлопці не могли відповісти аж ніяк, бо вони не знали англійську мову. Ще на стенді дмухало якимось ароматом, димом з приємним запахом.
Вразило французьке представництво. Видавництво «Галімар» зайняло велику площу. Там було багато невеличких столиків. За кожним сидів редактор, з компʼютером, і спілкувався з кожним клієнтом. Попри це, була дуже велика черга охочих підійти та поговорити з ними. Цікаво, що наші сусіди турки мали великий стенд, весь обладнаний деревʼяною меблюю, столи, компʼютери, лампи. Багато чоловіків працювало там. Їх постійно відвідували серйозні офіційні делегації. Чоловіки у костюмах, білих сорочках, в краватках, з великою світою приходили до того стенду. Тобто ми побачили, що Туреччина розуміє важливість книговидавництва для держави. Час від часу по «Олімпії» водили великі групи китайців, і показували ми їм різні стенди. Вони також сиділи на багатьох семінарах, які проводились видавництвами.
На жаль, наша пропозиція з флаєрами нікого не привабила. Французи нам сказали, що на цій виставці у Лондоні автори та видавники заздалегідь домовляються з видавництвом, а сюди приїжджають вже підписувати контракти. І ці домовленості досягаються навіть за пів року до початку виставки. Тому їх так багато, і вони працюють за всіма столиками. А так, щоб прийти й дати флаєр і про щось поспілкуватися, то так не робиться. Вони повинні заздалегідь прочитати матеріали про вашу книжечку, прочитати, що ви пропонуєте, де ви видавались, які події відбувались з цією книгою, а потім вже прийняти рішення, чи видавати, і призначити зустріч отут, на стенді.
Ось така там система, трошки інша, ніж у Франкфурті. У Франкфурті можна було дати флаєр і потім вам могли сказати, щоб ви писали до видавництва. Тобто усе навпаки. Спочатку флаєр, потім видавництво, а тут спочатку видавництво, а потім ви вже тут складаєте контракт. Ось така справа. На українському стенді відбувалися жваві зустрічі. Цікаво мені було побачити пані з Ямайки зі «Spoiler Content & Agency». Вона цікавилась книжками для дітей. Дивилася їх усі на стенді. Сказала, що її ці книжки дуже приваблюють. Ми обмінялися контактами, але потім вона вже ніяк не проявилася.
Прийшов цікавий чоловʼяга, Йон-Маріус Татомір, прес-кореспондент з Румунії. У нього була дуже гарна фотокамера, на яку він робив фотки. Ми з ним обмінялися візитками, і він мені прислав дуже гарної якості фотографії, а також надіслав свій репортаж з румунської газети, де також були фотки з українського стенда гарної якості.
З сусіднього стенду завітав до нас пан Біхюль Дундар, турецький громадянин, але мешканець Лондону. Він є власником «Тисяча Вершників Press». Його зацікавила моя книга про пошук сіна для коней та закоханих. Він довго її роздивлявся. Вони з Іриною спілкувалися про коней, про коней у Туреччині і про коней в Україні. Але перспектив видання книги моєї там не було. Майже кожен день приходила доктор Франсіс Пінтер, представниця «Central European University Press», «Amsterdam University Press», «London School of Economics». Вона казала, що може допомагати публікувати українських авторів у Великій Британії чи інших країнах. Навіть провела невеличкий семінар. Я не знаю, чи щось це дало, але було цікаво з нею поспілкуватися, послухати. Жінка вже літня, з великим досвідом.
Звісно, усіх учасників українського стенда цікавив дуже візит пана посла Валерія Федоровича Залужного. Але у перший день, одинадцятого березня, він не зʼявився. Тож були шанси, що він приїде до нас дванадцятого березня. До обіду ніяких ознак не було. Усі займалися своїми справами, зустрічами, контактами. А десь вже після третьої години ми побачили якийсь рух. Почали розкладати гарніше всі картки, буклети, книги переставляти в іншому порядку. Книгу, де була фотографія пана Залужного на обкладинці, поставили на самому видному місці. То ми почали розуміти, що треба чекати на його візит. Десь після шістнадцятої години зʼявився чоловʼяга у чорному костюму з вокі-токі, хтось з охорони. Він почав спілкуватися з пані Надією з Українського інституту книги, яка теж встигла вже одягнути чорний костюм, офіційний. Тож усі ми тихенько чекали на візит пана генерала. Рівно о пʼятій він зʼявився. В елегантному костюмі, блискучих чоботях, у краватці. Підійшов до стенда, з усіма поздоровкався, почав розглядати книги на стенді. Брав іноді їх до рук та дивився уважно, дуже уважно. Було видно, що він цікавиться літературою і розбирається в неї.
Що цікаво, що його увагу привернула книга видавництва «Саміту» «Стратегія протистояння», яку ми поставили по самому центру. Цю книгу написав пан Євген Силкін, і в неї було багато інформації про початок війни, бойові дії, стратегічні задачі, які було поставлено перед командуванням Збройних сил України. Також він розкриває деталі підготовки військових, військової техніки, про бої в Миколаївській та Одеській областях, а також на Донбасі. Найцікавіше, що автор, офіцер Генерального штабу, уділяє багато уваги генералу Сергію Івановичу Наєву. І ось цією книгою дуже, дуже зацікавився пан посол. Він узяв її у руки, погортав сторінки, подивився фотки, потримав, потім поставив на місце. Далі пройшов вздовж стенду, повернувся, знову взяв цю книгу. Знову подивився, знову поставив.
Тут члени української делегації почали презентувати Валерію Федоровичу книги своїх видавництв, та просити у нього автограф на його книгу. Він з радістю це робив. Спілкувався, ухмиляв, посміхався дуже приємно. І тут я зрозумів, що треба зробити крок, щоб добратися до нього. І я спитав супроводжуючу посла, жінку, яка виявилась аташе з культури посольства: «Що, пана посла цікавить ця книга? Ця книга, «Стратегія протистояння?»» Вона відповіла: «Так, дуже, дуже. Там є про генерала Наєва, а вони друзі. І книга йому дуже сподобалася.» Я кажу: «Так я представник видавництва «Саміт». Давайте я подарую цю книгу пану Залужному.» Аташе відповіла: «А ви можете?» Я кажу: «Так, можу. Давайте зробимо.» Вона каже: «Ой, він буде дуже радий, дуже радий, давайте.» Я взяв цю книгу з полиці, підійшов до аташе, кажу: «Та ви ж мене проведіть до генерала.» Вона каже: «Почекайте хвилинку, нехай він там усім підпише, поспілкується, а я вас підведу.» А тут я кажу: «А можна, я й свою книжку подарую? Тут про війну, про дітей. Як ми допомагаємо дітям, постраждалим у війні, робимо терапію, кінотерапію.» Вона каже: «Авжеж, авжеж, давайте.» Тож як трошки зʼявився момент, пані Аліса, так звала аташе, підвела мене до генерала. Я кажу: «Ось, вам дуже, я бачу, подобається так ця книжка.» Він мені відповідає, посміхнувся, каже: «Так, тут про генерала Наєва. Мені це дуже цікаво.» Я кажу: «Так дозвольте мені вам подарувати цю книгу від імені «Саміт книги»» Він сказав: «Ой, дякую, дякую. Щиро дякую.» А я кажу: «А ось цю книжечку я написав. Тут про наше життя на стайні з конями з початку війни.» Він каже: «У вас є коні?» Я кажу: «Так, у Конча-Заспі.» Це його трошки здивувало. Я кажу приїжджайте, поїздите у нас. Він дуже подякував. Тож ми зробили світлини. Я підписав йому свою книгу, але руки тремтять, руки тремтять! Кажу: «Вибачте, я дуже хвилююся.» Він каже: «Та то нормально, то зрозуміло, не хвилюйтеся.»
Дуже гарні світлини ми зробили. Після цього генерал ще поспілкувався з іншими представниками видавництв. Нам зробили гарне колективне фото. Він розповів про його плани написати ще книгу про війну, і сказав, що також хоче видати ці книги англійською мовою в Великій Британії. Я спитав у Аліси, чи є у них вже видавництво на прикметі. Вона каже: «Так, ми вже знаємо, де видавати.»
Ну ось, на цьому ця зустріч дуже, дуже драйвова скінчилася. З паном генералом був охоронець озброєний. Також, коли він зʼявився, прийшов директор виставки з прес-аташе. Але вони недовго були та пішли. Охоронець, молодий хлопець, весь час дивився дуже уважно на все спілкування.
Дуже потужний заряд енергії ми отримали від цієї зустрічі. Дійсно, він великий вплив на нас мав. Дуже великий, дуже великий драйв, і ми відчули це навіть фізично.
Книги, що залишились після ярмарку, передали до «Союзу українців у Великій Британії», до української школи, а також до посольства України у Великій Британії. Наступного дня у нас був виступ в Чичестерському університеті. Це місто знаходиться десь за півтори години їзди потягом від Лондону. Чичестер є столиця графства Сассекс. Ви памʼятаєте, принц Гаррі Сассекський. Так ось, туди ми поїхали. Міста на Ла-Манші. Як виходиш з потягу, одразу відчуваєш морський бриз. Бачиш великих чайок, летючих над вулицями або сидячих на дахах.
Трошки оглянули місто та відправились до університету, де нас чекала Наомі Фойл, а також Дарія Матінлі, аспірантка універсітету, яка була ведучою нашої зустрічі з британськими студентами та спільнотою міста Чичестер. Навчальний зал, були стільці, кілька крісел для нас, великий екран для слайдів. Ми дуже гарно поспілкувалися. Я почитав їм уривки зі своєї книги. Ірина показала слайди з нашою конюшнею, як ми жили та живемо під час війни, як годували коней, як лікували дітей, постраждалих під час війни, дітей військовополонених, дітей з Маріуполя, дітей з Часів Яру, дітей військовослужбовців. Аудиторія тепло нас сприйняла. Було багато питань. Дуже добре спілкування. Після цього бажаючі купили мої книжки та задонатили на лікування дітей. Я усім охочим підписав ці книги, і дуже тепло ми розсталися.
14 березня Наталя Скофенко запросила нас до BBC, де зробила дуже цікаву екскурсію по усьому великому офісу. Показала величезний зал, який розташований на мінус першому поверсі, звідки ведуться всі трансляції. Показала студію, звідки колись велись програми для України, які зараз скасували. Пригостили нас обідом, фіш-енд-чипс в столовій BBC, яка знаходиться на дотації, і там їжа дешевше. Наприклад, порція фіш-енд-чипс коштує десять фунтів, а у ресторані воно може коштувати і двадцять.Показала кімнати відпочинку, клуб BBC. Зробили дуже гарні світлини. Потім у нас було важливе завдання, з пошти Роял Мейл відправити мої книжки англійською мовою усім друзям в Америку, Велику Британію, Голландію, Німеччину, Швейцарію, Угорщину. Це зайняло багато часу, бо треба було для того, що йшло за кордон ще декларації заповнювати. Взагалі, ми там багато часу просиділи, пропрацювали, але вже потім з гарним настроєм пішли пройтись по Оксфорд-стріт, Ріджент-стріт та Пікаділлі.
16 березня, у неділю, ми поїхали на подію «Разом-Together» – яка відбулася у Брайтоні. Її робила українська громада разом з англійськими та польськими спонсорами. Ця подія проходила у пабі, де виступали українські артисти. Мавка, місцева українська виконавиця, співала, грала на гітарі. Потім дали слово мені та Ірині. Я зачитав уривки з мого роману, а Ірина розповіла про нашу допомогу дітям. Пан Дмитро Дроздовський, секретар Національної спілки письменників України, по «Зуму» з Києва розповів про мою літературну діяльність. Наомі Фойл була присутня на цій події. Зробили аукціон моїх книг, які дуже гарно розпродавалися, а також малюнків дітей, які у нас на стайні проходили ретріт.
Виступав ансамбль український фольклорний ансамбль «Ukrainian Voices» та співачка Валентина, яка пише пісні сама українською мовою та співає. Маю зауважити, що це в основному наші жінки, дуже гарні, роботящі. Юлія робила там їжу, були бутерброди, сендвічі, щось солоденьке. Але що я відмічу зі смутком: не всі, але вже жінки там мають англійських бойфрендів. Я думаю, мають гарну роботу, усі працьовиті, гарні. Я думаю, на жаль, вони вже не повернуться до нашої рідної України.
Наступного дня вранці ми відправились додому. Дорога була вже не така важка. В поїзді цього разу було краще. А мені у видавництві «Waterloo Press» порадили знайти літературного агента. Без літературного агента, кажуть, великі наклади книг не будуть друкуватися, їх не будуть брати солідні видавництва. Але на агента потрібні гроші. Ось таке. Будем далі працювати. А просто по виставці ходити зі своїми флаєрами, то там не працює…
Вʼячеслав Мусієнко
Український стенд
Сьогодні закінчився третій день мого перебування в Лондоні на престижному книжковому ярмарку The London Book Fair, який проходив з 11 до 13 березня 2025 року у виставковому центрі Olympia.
Український стенд представлений максимально просто та зовсім невеликою кількістю книг. Ані розташування у самому кутку, ані відсутність особливої декорації окрім прапору в середині стенду не суперечили жвавій та насиченій роботі команди Український інститут книги та представників видавництв, письменників та менеджерів. Столи перемовин були безперервно зайняті учасниками стенду та іноземними колегами з приводу подальшої співпраці. Питання розвитку української літератури, видавничої справи, перекладів і, особливо, нотування антології воєнного періоду в Україні не втрачає своєї актуальності. Трохи більше 10 видавництв, представлених на стенді зробили акценти на військовій, історичній і дитячій тематиці. Власне це, мабуть, ще тривалий час буде червоною стрічкою у культурному середовищі аби поглиблюватися у контексти сьогодення.
Почесним гостем стенду став Повноважний Посол України у Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний.
Мала за честь представити і свої книги «Казка про Свічку» (казка про війну, пронизана любовʼю закоханих та ідейністю, й написана доступною мовою для дітей та дорослих), «Лисичка і Настя» (історія про переживання дівчинкою розлучення батьків, та пошуку внутрішньої сили для вибору справи свого життя), «Пригоди у Великих Сорочинцях. Містична історія» (романтично-пригодницька оповідь із включенням легенд Полтавщини), «Країна, де живе той, кого не існує» (психологічно-містичне оповідання про думки, почуття і цілеспрямованість). Книги видано за сприяння Івана Степуріна та видавництва «Саміт-Книга».
Не втрачаючи цінного часу, передала книжки у Бібліотеку ім.Т.Г.Шевченка та Архів у Лондоні, які були засновані ще у 1946 році, та у бібліотеку Української школи Пресвятої Діви Марії у Лондоні.
Хотілося б висловити подяку Українському Інституту книги, видавництву «Саміт Книга», окремо Івану Степуріну за організацію, продуктивну роботу та розвиток української культури на міжнародній арені.
