СУГЕСТИВНО-МЕДИТАТИВНА ПОЕЗІЯ ВІД СВІТЛАНИ КОРОНЕНКО
Саме так назвали організатори відеопрезентацію нової поетичної книжки Світлани Короненко «Замовляння на білоруську мову» («Ярославів Вал»), яка нещодавно відбулася у приміщенні видавництва. До участі було запрошено знаних поетес Валентину Давиденко та Олену О`Лір, головного редактора журналу «Українська культура», віршознавицю Ніну Головченко та народну артистку України Світлану Мирводу.
В анотації до книжки написано: «18-річну Світлану Короненко Іван Драч свого часу назвав українським Рембо, а сучасні літературознавці твердять: «Вірші Світлани Короненко потребують підготовленого читання. Отож, ті, хто шанує поезію Бодлера, Верлена, Рільке – читайте Короненко. Ті, хто шанує творчість Гіппіус, Ахматової, Цвєтаєвої – прочитайте і Короненко! Це велика розкіш – сугестивна поезія українською мовою».
Книжку відкриває вірш, який дав назву збірці, — «Замовляння на білоруську мову», і паралельно йде білоруський переклад цього вірша відомого перекладача В`ячеслава Рагойші. У передмові до збірки авторка розповідає історію його написання. Перед Новим роком вона привезла своїй мамі-білорусці календар, переданий їй з Мінська дружиною В’ячеслава Рагойші Тетяною Кобржицькою. І коли мама почала вголос читати білоруською мовою назви місяців, авторка раптом зрозуміла, що вона могла би бути білоруською поетесою. А для цього тільки й треба було, аби її мама говорила з донькою білоруською мовою. Друкуючи цей вірш у білоруській літературній газеті, В`ячеслав Рагойша назвав цей вірш «замовлянням від асиміляції». Вірш викликав жваве обговорення на фейсбуці і мав тисячі переглядів. Тема його виявилася актуальною і болючою. І не тільки для білоруської мови.
У книжці «Замовляння на білоруську мову» також вміщені дві статті – Ніни Головченко «Бодлерівські мотиви «Містерій» Світлани Короненко» та Миколи Сулими «Диво повернення».
Пропонуємо увазі читача «ЛУ» фрагменти виступів на відеопрезентації.
Олена О`Лір:
Хочу привітати Світлану Короненко з виходом цієї яскраво-королевої книжки «Замовляння на білоруську мову». Сама назва не випадкова, бо відповідає назві заголовного вірша, в якому поетеса заглибилася у світ свого дитинства, адже білоруська мова – материнська, і замовляння як жанр перегукується зі стилем Світлани Короненко, недарма літературознавці називають її поезію сугестивною, тобто такою, що навіює емоції. Необов`язково називати ці емоції – можна просто дати каскад образів. І Світлані Короненко це вдається! В її віршах живуть і квіти, і парфуми, і птахи… І часом ці образи – на межі сюрреалізму. Скажімо, білий соловей. Хто бачив білого солов`я? Основою і «Замовляння на білоруську мову», й її лірики є потужна звукова основа. На певному етапі життя Світлани Короненко з`явився непогамовний потяг до римування, ніби друге цвітіння. І це цвітіння ознаменувало творче переродження і пошуки себе нової. І нова Світлана Короненко заговорила потужною римованою поезією. І часом ці поезії римовані наскрізно, тобто на одну риму, є там і внутрішні рими. І оцей каскад рим, каскад образів заворожує, кличе за собою… І це також сугестія!
Особлива подяка художнику Олександру Аханову, що проілюстрував цю книжку, обравши як провідний колір кораловий яскравий. Якщо є колір життя, то саме це і є колір повнокровного життя. Якщо колір любові, кохання, то це колір, який римується з кров`ю, із серцем, як би банально це не звучало. І в цих витончених жіночих образах прочитується потаємне «я» авторки, яке живе в її віршах.
Дуже приємно, що ця книжка з`явилася в цей непевний час, в час самоізоляції, коли всі ізолюються в своїх помешканнях і виходять на вулицю в рукавичках і масках. І те, що поезія з`являється друком, що поет дарує читачам свої вірші, означає, що отой зв`язок з Космосом, з вищими сферами, живий. А це дає підставу сподіватися, що й наше суспільство якимсь чином оздоровиться…
Ніна Головченко:
Перш, ніж говорити про поетичну книжку Світлани Короненко «Замовляння на білоруську мову, я хотіла б сказати кілька слів про перше число журналу «Українська культура», де представлено декілька віршів з цієї збірки. І саме з таких імен, як Оксана Забужко, як Світлана Короненко і ще з кількох і склався цей номер журналу. Мені хотілося б сказати, чому я звернулася до поезії Світлани Короненко. Я той літературний критик, який читає не все підряд, а дуже вибірково. На одній з презентацій я почула фразу від Михайла Слабошпицького: «Боже, як добре, що я не поет!» Як людина, що по життю супроводжує пані Світлану, він, мабуть, добре знає, які це душевні муки, митарства, страждання до того, як ти дійдеш такого рівня рядка, якого ти хочеш, якого ти потребуєш! Тобто це була не просто якась поза чи мода… А Михайлу Федотовичу я довіряю!
Другий момент. Я почула джазову інтерпретацію вірша «Мій мармуровий муар» Світлани Короненко у виконанні Олександра Стражного. Ця людина, вже доволі доросла, відомий лікар-психотерапевт, відчував буквально кожен звук цього вірша. І по тому, як він грав, як він співав, це скоріше був речитатив, я відчула, що він цим віршем жив. Цей вірш, власне, про кохання: тут є опис сучасного Києва, спочатку якесь несміливе почуття на рівні звуку, накопичення звуку «р», ніби є якісь перепони – чи внутрішні, чи якісь інші. І наприкінці рядка – несподіване: «муар», ніби відкривається звук і з`являється готовність до цього почуття… Це було так несподівано! У цьому вірші прямо не сказано нічого – ні про те, до кого на побачення йде лірична героїня, ні куди саме). Є тільки обрис міста – і ти йдеш, ти відчуваєш, що хочеться йти, а почуття розвивається – і воно радісне, приємне. І кожен образ має кілька рівнів значення. Той же муар. Це такий неясний малюнок, що переливається, а з іншого боку, це шарф, може, з тканої тканини. Я відчула цю багаторівневість вірша і почала читати Світлану Короненко. І ще. На всіх презентаціях я бачила нашу інтелектуальну еліту. Виступи Павла Гриценка, Миколи Жулинського, Дмитра Павличка, Валерія Корнєєва, Світлани Йовенко, Любові Голоти, Павла Мовчана – це завжди якісь інтелектуальні посили, якими ти насичуєшся. Наче й старші люди, поважні письменники, академіки, а дуже сучасно, свіжо мислять. Оці літературні вечори, які робить видавництво «Ярославів Вал» і, зокрема, вечори Світлани Короненко, – це дуже інтелектуально-мистецькі тусовки в центрі Києва. Я намагалася бути на них кожного разу. В одному з віршів у Світлани Короненко є дуже образний рядок про митців срібного віку: «Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?» Я хочу сказати, що тут завжди поетична еліта!
Добре , що ви робите цей захід сьогодні і його почує й побачить в інтернеті значно більше людей. Цю традицію треба продовжити.
Що найбільше мене вразило і в цій книжці, і в попередніх збірках Світлани Короненко, то це, як сказала вже Олена О`Лір, сугестивна складова, сугестивно-медитативна складова, потужна насиченість образами, ритмами, різними мелодіями. Читаючи ці вірші, відчуваєш певні стани, відчуваєш образи, думку… І тебе це не давить, а ніби оповиває. Чи це еротика, чи сп`яніння поезією, чи опис рідних теренів, чи білоруська мова, чи квіти…Тебе ніхто не змушує читати, тобі хочеться це читати і ти відчуваєш це по-своєму, а хтось молодший відчуває це інакше. А найбільше, що заворожує у пані Світлани, – це її намагання зрозуміти природу поезії, природу творчості, виписати психологію творчості. До неї бралося багато авторів і кожен бачить її по-своєму. У Світлани Короненко — це дуже потужний штрих до розкриття природи творчого начала…
Валентина Давиденко:
У цій книзі перша ілюстрація для мене дуже символічна. Це чоловіча постать. Незрозуміло, що чоловік тримає в руках – чи соломинку, чи сопілочку, але зрозуміло, що це мандри нашим світом, про які написала поетеса Світлана Короненко. А вона написала про світ нестерпно золотий, який спирається на ненадійний посох. І ми оцю ненадійність, мабуть, зараз відчуваємо. І тим втішливіше, що ця книжка відкриває тобі простір мандрів, незалежно від настроїв суспільних і власних.
Я подумала: куди ми підемо – до Міста Лева чи, може, до Балаклеї, чи до Києва? Я подумала про київські кав`ярні, де ми збиралися у 80-ті роки, і мені подумалося, що наше сьогоднішнє товариство зрідні тому, яке тоді збиралося в тих кав`ярнях, де розуміли одне одного з півслова і де можна було говорити образами, де можна було говорити рядками віршів, де можна було говорити дуже простою мовою і дуже скептичною. Але авторка цієї книжки в тому товаристві, здається, була ніби випадковою. Так ніби між тих паперових келишків хтось поклав троянду і всі — відразу: «А то що тут? Троянда?» І коли береш цю книжку, то думаєш: «Боже мій, ну чому тут знову ці шати, і знову ці багаті і чомусь завжди східні блискучі тканини, які оповивають тебе, твою душу. І я не знаю, чому знову цей келих з вином? І я навіть не знаю, чи пригублювала я оті коштовні вина, про які йдеться у цих віршах? І не знаю,чи доречна оця розкіш у цьому світі? А світ зараз структурований, наче фрагменти, наче дуже прості слайди, з яких ліпиться інформація, ліпиться емоція, настрій. І доволі просто усміхнутися і зіграти роль. Але поетеса дає свій настрій, дає природнє уявлення про природнє життя в цьому світі…
Ідіть за цим чоловіком із соломинкою чи сопілочкою і ви прочитаєте ті вірші, де поруч і святі янголи, і якісь жінки, які сповідують східні філософії зі своїм «дзе»… І поетеса однаково гармонійно і любовно їх об`єднує, бо це світ коло неї, бо це і її дім, і тут є голос скрипки, а ще орган, який найбільше звучить в її поезії і який дає багатоголосся і дзвони, саме дзвони чути в цій книзі. Ти читаєш лірику Короненко і в ній наскрізь розлита жіночність. А потім раптом – її вірші з війни. І це вже пише, даруйте, поет! Не жінка пише і не чоловік. А потім після низки книг, коли поетеса вже начебто в усьому нам висповідалася, все сказала, несподівано «Замовляння на білоруську мову». І ти думаєш: як же це актуально для Білорусі! А для нас?А для нашого моменту?..
Підготувала прес-служба видавництва «Ярославів Вал»