Такі слова виритувано на пам’ятнику Михайлові Семеновичу Логвиненку, моєму батькові, відомому журналісту, літературознавцеві, критику, публіцистові, патріоту. З такою назвою – «До останнього патрона…» – вийшла і його посмертна підсумкова книжка, над якою захоплено працював упродовж 1996-2002 років і яку мені випала честь видати у 2003-му. Тому що обстоював Україну, українське слово і зброєю, і пером до останнього патрона, розуміючи творчість як боротьбу.
У спогадах, нарисах, літературних портретах постають життєві й творчі долі майстрів слова П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, П. Усенка, О. Гончара, О. Ільченка, Ф. Маківчука, В. Дрозда та інших близьких духом письменників ХХ сторіччя, яких автор знав особисто, і це надає оповіді свіжості й безпосередності викладу. Видання цікаве не лише новим літературним фактажем, а й власними спостереженнями творчості канонізованих класиків на тлі нашої незалежності.
Михайло Логвиненко аж ніяк не нав’язував власної думки, делікатно вживаючи модальних дієслів і прислівників «гадаю», «напевно», «ймовірно» тощо. Та до його слова дослуха́лись і старші, й молодші колеги; я сама чула чимало схвальних відгуків про згадане посмертне видання і від літераторів, і від простих читачів. А відомий літературознавець Володимир П’янов так схарактеризував його творчість:
«…був для багатьох взірцем поборника правди, обов’язковості, людської гідності, невтомного працелюбства».
Для когось ці слова звучать ніби й пафосно, але не для мене, бо я змалечку бачила й дивувалася батьковій несамовитій працьовитості, його постійному писанню та читанню, ловила голос його мудрості, що навчав відрізняти перлини від каменів, привчав до обов’язковості.
Моєму батькові я, його послідовниця, зобов’язана й освітою, й наставництвом, і вірою у власні сили, і вихованими в мені порядністю, чуйністю, працелюбством. Він був прикладом честі та гідності не лише для мене, а й для моїх двох братів та онуків. Цю його рису помічали й інші люди. Пригадую, як сусідка Марія, що працювала в нашому будинку ліфтеркою, так висловилася про Михайла Семеновича: «Такої людини, як Ваш батько, ще пошукати треба, знайдеш хіба що на другому кінці Києва…».
Як і кожен письменник, батько лишив по собі поважний домашній архів: сотню листів, листівок, привітальних, ювілейних та з нагоди державних нагород телеграм від більш і менш відомих літераторів, журналістів, фронтовиків, музейних працівників, молодих авторів, читачів, офіційних повідомлень із видавництв, редакцій газет і журналів, зі Спілки письменників СРСР тощо; документи, пов’язані з його біографією, рукописи статей, рецензій, виступів, вітальні адреси, газети і вирізки з цікавими йому матеріалами, нотатки про важливі події (зокрема, про участь Михайла Семеновича разом з Леонідом Миколайовичем Новиченком у конгресі Міжнародної асоціації літературних критиків, що відбувся в листопаді 1974 року в Будапешті), незліченну кількість книжок із дарчими написами, зокрема від П. Тичини, М. Годованця, С. Олійника, О. Ільченка, В. Кучера, Т. Масенка, В. Петльованого, Ю. Мартича, С.Шаховського. Л. Вишеславського та інших.
Тримаю в руках «Автобіографію» М. С. Логвиненка, написану власноруч 1961 року. Останнє речення таке: «З 1957-го працюю завідувачем відділу літератури і мистецтва «Робітничої газети». І постав переді мною драматичний інцидент, що стався із сумлінним журналістом згодом, коли він був першим заступником редактора згаданого видання, тоді органу ЦК Компартії України.
У час відсутності відповідального редактора Юхима Лазебника Михайло Семенович підписав номер до друку, де було опубліковано статтю відомого письменника Л. Леонова та журналіста-літератора Б. Рябініна, котра била навідліг по деяких тодішніх високих чиновниках, які по-дикунському нищили у природних заповідниках беззахисних тварин, занесених до Червоної книги. Звісно ж, за умов тоталітарного режиму цього не могли не завважити «нагорі». Тож у відповідь на появу статті з боку посадових керівників республіки зчинився галас.
Ось тоді вже й прогримів грім гніву розплати за все – і за публікацію позитивної рецензії В. П’янова на «неблагонадійний» роман О. Гончара «Собор», і за статтю, де згадувалося ім’я вченого, першого президента УНР М. Грушевського, і за позитивний відгук у дискусії на «крамольний» кінофільм «Білий птах з чорною ознакою». Тож цілком зрозуміло, яким був оргвисновок ЦК КПУ: звільнити з посади заступника відповідального редактора «Робітничої газети» – газети, яку Михайло Семенович разом з іншими колегами відроджував як національно спрямовану, зокрема залучаючи на сторінки «РГ» патріотичні письменницькі сили, що вболівали за долю рідної мови.
То був 1970-й рік, він став немов рубіжним для самовизначення літературознавця й критика, котрий поринув працею у літературу, досліджуючи її історію, актуальну літературознавчу проблематику, літературний процес на посаді старшого наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.
Якось я поцікавилася у батька, які письменники співпрацювали з «Робітничою газетою», коли він працював у відділі літератури і мистецтва. Згадав корифея українського гумору Степана Олійника, що свого часу публікував на сторінках «РГ» короткі гостросюжетні гуморески, як-от цикл віршів «Шахтарям донецьким – хлопцям молодецьким»; Максима Рильського, який майже щороку залюбки публікував свої твори, деякі з котрих виявилися гідними збірки «Троянди й виноград», що невдовзі стала хрестоматійною; Олеся Гончара, на чиї твори відгукувалася газета…
«Максим Тадейович, – наголосив батько, – був людяним, простим і доступним не тільки журналістам. Ми йому неодноразово пересилали, на його прохання, листи читачів – відгуки на опубліковані вірші й публіцистичні виступи в газеті. Він ділився з нами, як, зокрема, страждав від несправедливих звинувачень у «буржуазному націоналізмі». Починаючи з часів влади Кагановича в Україні, на Максима Тадейовича збирали компромат, йому навіть загрожували… Соловками. Але врятував його, згідно з відомостями деяких компетентних осіб, М. С. Хрущов. Він доповів Йосифу Сталіну: так і так, мовляв, український люд співає пісню М. Рильського про «вождя всіх народів», а йому у високих силових кабінетах готують ордер на арешт. І тоді хмара розправи розвіялась».
Пригадався і син донецького шахтаря, який завоював велику сцену, – Анатолій Солов’яненко. Історія його сходження до яскравих співочих зірок була тісно пов’язана саме з «Робітничою газетою». Це видання першим сказало своє слово про з’яву нового таланту, назвавши його «донецьким солов’єм». Щаслива подія привела юнака в столицю на республіканську олімпіаду. І тоді він із хвилюванням почув оголошення конферансьє: «Виступає донецький інженер Анатолій Солов’яненко, який виконає партію Радамеса з опери Дж. Верді «Аїда»».
Його сильний, красивий голос, писала газета, був таким потужним і несподіваним, що зал завмер. Овацію йому влаштували таку, що, здавалося, от-от упаде стеля. Буквально за кілька днів А. Солов’яненка запросили до Київського театру опери та балету.
«Робітнича газета» не раз поверталася до мистецтва співу всесвітньої слави тенора, висловлювала пропозицію про присудження йому Державної премії імені Т. Г. Шевченка, але тоді так і не вдалося пробити глуху стіну бюрократизму. І лише в новітні часи незалежної України (1997) Анатолія Солов’яненка було пошановано цією почесною державною нагородою, з чим щиро привітала «Робітнича газета», якій він дав інтерв’ю.
Іще мою увагу привернув лист до згаданої газети від Івана Миколайовича Волощука з Одеси, датований серпнем 1966 року. Автор пише, що ім’я та прізвище відповідального редактора Михайла Логвиненка, зазначене наприкінці видання, навело його на спогад про страшні дні початку Другої світової. «Це той самий юнак, котрого в нашому селі називали Мишком і котрого я бачив 25 років тому… 8 серпня 1941-го пополудні над нашим селом з’явилося шість фашистських бомбардувальників, які почали скидати свій смертоносний вантаж на беззахисних людей. Слідом за ними прогриміли «мессершмітти». Всі, хто залишився живим, пішли на ніч у степ, в яри, побоюючись, що німці знову бомбитимуть село. Подалися й ми з матір’ю та сестрою. На тоді я мав 14 років. Ледь дочекавшися світанку, я з трудом став пробиратися через яри та виноградники в село, бо хотілося дізнатися, чи є там німці. Й ось я побачив юнака у сірих штанах, з маленькою валізкою в руках, котрий поспішав до тієї дороги, якою всю ніч рухалися наші військові частини на схід. Я став за ним з цікавістю спостерігати. Раптом він зупинився, роззирнувся обличчям до вулиці, ніби прощався з рідним селом, де минуло його дитинство. Це був Мишко! Той самий Мишко, у чию хату вчора влучила фашистська бомба. Там на печі спала його маленька сестричка Галя. Хату знесло, а маленьку Галю, дивом уцілілу, вибуховою хвилею закинуло в піч. Згодом її знайшли й забрали. Потім твердою ходою пішов туди, куди попрямували радянські війська. А за дві години на тій самій дорозі вже рвалися фашистські снаряди… Я пишаюся тим, що маю такого земляка, мужнього воїна, котрий захищав нашу Вітчизну».
Справді, літнього ранку 1941-го буквально з редакції газети «Сталінським шляхом» (нині «Степові зорі», смт Іванівка Одеської області) двадцятирічному юнакові, як і багатьом його ровесникам, довелося зробити перший крок у полум’я війни, що змусила журналістів стати солдатами, змінити пера на гвинтівки, автомати, кулемети, гармати…. Кожен їхній день міг бути останнім. Але жоден фронтовик не думав про себе – їшли туди, де важче.
Воював Михайло Логвиненко спершу рядовим артилеристом, потім – командиром вогневого взводу, командиром батареї, під кінець війни – помічником начальника штабу артилерії 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2-го Білоруського фронту. Пройшов визвольними шляхами України, Білорусі, країн Східної Європи аж до Берліна, не розлучаючись із журналістським блокнотом.
Надовго, розповідав батько, йому стала рідною сім’єю 71-а стрілецька дивізія, що визволяла у складі 18-ї армії Житомир і Вінницю. В цю дивізію він прийшов пізніше й воював з нею на Віслі та Одері. Підрозділ особливо відзначився у визволенні польського міста Торуня, батьківщини Миколая Коперника. Оточені військами полчища фашистів прагнули за будь-яку ціну прорвати кільце смерті, але дивізія під командуванням Миколи Захаровича Бєляєва штурмом узяла Торунь. Тоді, січневої ночі, вогневому протитанковому взводу Михайла Логвиненка довелося стріляти по ворогу, який несподівано прорвався на побережжя Вісли, осколковими снарядами, щоб утримати рубіж і не допустити прориву оточених гітлерівців на цьому фланзі. Бойове завдання було з честю виконано.
Жорстока війна хоч і спресувала життя воїна до єдиної точки – здобуття жаданої перемоги, – все ж Михайло Семенович не забував про своє покликання: у перепочинках між боями дописував до армійських газет, розповідаючи про звитяги товаришів по зброї, а також надсилав для публікації вірші, які почав писати ще в шкільні роки. Одного разу він надіслав вірш у газету «Красная Армия» і невдовзі одержав лист від Євгена Долматовського з дружньою підтримкою і напуттям. Це була лише проба пера; молодий автор прагнув відобразити у відсвіті вогню великих битв за Батьківщину власні переживання.
На війні як на війні. Саме в цей грозовий час зійшлися молоді долі мого батька Михайла і мами Катерини, тоді фронтової медсестри, яка врятувала життя не одному пораненому бійцеві, витягнувши його з вогняного пекла. Їм судилося спізнати справжнє кохання. В архіві збереглося кілька фронтових листів і декілька віршів, написаних ручкою і олівцем у 1943-1945 роках. В одному з них ідеться про те, що не під сонцем, а під боями цвіте трава – життя цвіте… В іншому постає зворушливий образ хустинки, яку дівчина закохано вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна. До речі, моя мама мала хороший естетичний смак і завжди була найпершою поціновувачкою написаного батьковим пером.
Набутий воєнний досвід, фронтові переживання сприяли подальшій роботі над літературно-критичними нарисами й науковими дослідженнями «Микола Островський – художник слова» (1956), «Публіцистика Миколи Островського» (1959), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973), «Романи Вадима Собка» (1978) та низкою статей.
Один з листів до редакції «Робітничої газети» було адресовано М. Логвиненку з позначкою «Особисто». Який же несподіваний і зворушливий! За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата. Той залишив його маленьким, коли пішов в армію 1942 року. Але його сподівання не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.
З-поміж епістолярію я вирізнила і такий цікавий для літературознавця лист від завідувача навчальної частини школи № 31 м. Саратова (конверта не збереглося, підпис в кінці листа нерозбірливий, є вхідний номер «124» і дата – «6.06.1964»), в якому мовиться, що стаття М. Логвиненка «Коріння могутнього дуба» глибоко схвилювала його і він сподівається, що дослідження творчості Григорія Тютюнника триватиме, тому пропонує свої спогади про письменника. Також висловлює жаль, що за межами України автора «Виру» майже не знає читач.
В архіві мого батька залишилося чимало матеріалів (документальних і нотаток самого літературознавця), присвячених творчій біографії Миколи Островського. У розвідці «Хто він, Павло Корчагін? Або чому ми не читали в повному обсязі роман «Як гартувалася сталь»», опублікованій у книжці «До останнього патрона…», автор розкрив перед читачем справжнього, українського М. Островського, знімаючи з його постаті липкі ідеологічні стереотипи, скрупульозно досліджуючи текст роману, в який грубо втручалися редактори системи. Він довів, що твір зазнав жорстких купюр; особливо скорочувалися ті місця, де йшлося про Петлюру та й узагалі про перебіг подій громадянської війни. Тобто від громадськості було заховано авторський варіант роману «Як гартувалася сталь», що обійшов світ у спотвореній формі.
Головне в образі Корчагіна – не комсомольська звитяга, приправлена комуністичними гаслами (то лише оболонка), а віра. Віра в ідеали (в наш час це національна ідея вільної України), невтримне бажання до останку віддати полум’я свого серця людям, народові, а не «верхам».
Невтомний літературознавець мріяв видати нову – правдиву – версію роману про Павла Корчагіна, знайшов текст письменника, видрукуваний українською, та не відшукав зацікавлених спонсорів. Прикро, адже за умови видання первинної редакції роману сучасний читач уже не сприйматиме цей твір «во славу російської літератури», бо дізнається зі статті М. Логвиненка, яка могла би зробитися передмовою до видання, що автор роману «Як гартувалася сталь» у розмові з письменником Н. Рибаком збуджено наголосив:
«Я – українець, чорт забирай! Хоч би що там говорили, а від України мене не відірвати – хай знають про це мої читачі».
У творчому архіві Михайла Логвиненка одне з особливих місць посідає постать Олеся Гончара: тут – і деякі видання, зокрема роман «Собор», і публікації та нотатки про творчість письменника, про зустрічі й розмови з молодим автором, коли батько працював в обласній газеті «Зоря», і з поважним – під час роботи в Києві у редакціях газет «Молодь України», «Робітничої…» та журналу «Радянське літературознавство».
Ось одна з вирізок із «Молоді України» за 24 січня 1949 року. Це – рецензія М. Логвиненка на «Новели» О. Гончара. Про цю публікацію, що стала приводом для розмови молодого критика з Олесем Терентійовичем, згадано в книжці «До останнього патрона…». О. Гончар висловив подяку за увагу до його творів «малого» жанру, а також зробив серйозні критичні закиди щодо переказу змісту, який нічого не додає до характеристики творів, щодо «відтворення» праці колгоспного села, «соцзмагання», якого у новелі «Сусіди» немає. «Займатися підсумками змагання – це справа не митця, а статиста», – зауважив він, потім перепросив, наголосивши, що це стосується взагалі молодої критики, котра тільки навчається професійного аналізу художніх явищ.
Насамкінець не можу не згадати про батькову домашню бібліотеку, яку він з любов’ю складав десятиліттями. Що ж, у габаритах навіть трикімнатної квартири неможливо вмісти придбані й подаровані книжки, тож частину довелося відвезти на дачу. На чільному місці, звісно, – класика художньої літератури, також чимало видань з філософії, різних галузей науки, мистецтва, біографічних творів про видатних людей. Тут зберігаються, зосібна, й раритетні видання, здійснені ще за життя Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Герцена, Е. М. Ремарка, філософа Е. Ротердамського, також великоформатна «Скандинавская литература. Датские писатели. Т. ІІІ-VІ». М., 1916; Г. И. Челпанов. «Обзор новейшей литературы по теории познания (1890-1898)», К., 1898; «Вольтер» [лекції], изд. тов-ва «Знание», С.-Петербург, 1899; П. П. Гнидич, «История искусств». Т. 1-3, С.-Петербург, 1897 та інші.
Михайло Логвиненко залишив по собі не тільки творчу спадщину, домашню бібліотеку, а й любов до літератури, до книжки і до праці. А ще, як зазначив Володимир П’янов, «забезпечив у спадок своїм дітям – двом синам і дочці, так само й чотирьом онукам та двом правнукам, власне, усій родині Логвиненків, – щасливе право на гордість».
Олена Логвиненко