Дарця Цимбалюк — українська дослідниця й мисткиня, яка працює в полі довкіллєвої гуманітаристики та досліджує питання деколонізації; нині вона викладає у Чиказькому університеті. Цього року Цимбалюк випустила свою книжку Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War про екоцид в Україні та довкіллєву ціну російської війни.
Спеціально для Суспільне Культура мисткиня та публіцистка Ірина Замуруєва поговорила з Цимбалюк про вплив та наслідки війни на екологію, життя й смерть у степу, а також щирість у тому, як ми описуємо наслідки війни.
Обкладинка книжки Дарці Цимбалюк Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War. Надано для Суспільне Культура
Дарцю, ти написала книжку про екоцид в Україні. Навесні вона вийшла в британському видавництві Polity. Із назви книжки — Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War («Екоцид в Україні: Довкіллєва ціна російської війни») — можна подумати, що зараз буде довгий перелік криміналізувальних свідчень про те, як, де і коли саме Росія чинить злочини в Україні. Але, поринаючи в книгу, відразу розумієш, що мова йде про щось набагато більше — безліч конкретних історій втрат кожного життя людей та інших живих істот, втрата цілих світів, невимовний біль, який супроводжує кожну з цих втрат.
Розкажи, як ти підступилася до цієї теми, що привело твою увагу до втрат?
Як переважно трапляється в моєму житті, тема і книжка скоріше знайшли мене, ніж я обрала їх. До питання втрат і довкілля мене привели мої інтерв’ю з людьми, які були вимушені переселитися з Донецької та Луганської областей після початку війни у 2014-му. Ці інтерв’ю я збирала разом з Юлією Філіп’євою та Віктором (Корвіком) Засипкіним для мистецького проекту «Одіссея Донбас«, а потім окремо для своїх академічних досліджень. І саме співрозмовниці та співрозмовники звернули мою увагу на важливість степів, абрикосів, крейдяних каньонів, чебрецю для їхнього відчуття дому.
Це не дивно, що втрата дому і тема екоциду тісно пов’язані, «еко» в екоциді з грецької означає «οικος» — дім, тому екоцид — це передусім про втрату дому.
Отак для мене все почалося з особистих історій і виросло в зацікавленість впливом війни на довкілля загалом.
У 2019 році я їздила в «Крейдову флору«, заповідник у Донецькій області, і зустрічалася з її директором Сергієм Лиманським. «Крейдова флора» постраждала від війни і окупації ще на початку війни.
Коли ж я закінчувала PhD, то хотіла далі досліджувати культуру грибництва в Україні, і у 2022 році написала коротке есе A Landmine Detonates in the Woods про гриби й міни, і як війна перетворила ліси на простори небезпеки. Я ніколи б не подумала, що це есе виросте в щось більше, але мені написали з Polity і запропонували подумати над монографією про вплив війни на довкілля.
Від початку і Polity, і я були зацікавлені, щоб книжка вийшла якомога швидше, тому на її написання в мене було всього 9 місяців. Я категоризую цю книжку як термінову форму, форму, яка створена негайністю, давлінням, потребою швидкого реагування. Це інтервенційний жест, і для мене найголовніше, щоб книжка продовжила розмову про російську війну в Україні, тому мій внесок — це всього лиш одна з реплік у більшій дискусії.
Річка Буг. Надано для Суспільне Культура
Ти починаєш книжку з води. В першому розділі про воду ти повертаєшся до різноманітних водойм свого рідного краю — від окупованих лиманів до Бугу, води якого слугували важливим ресурсом для розбудови флоту Російської імперії, до місць, затоплених водою Каховського водосховища. У кожній історії ти не лише підкреслюєш шкоду, нанесену цим місцям Росією, а й говориш про людей, які збирають свідчення цієї шкоди — праця засвідчення (labour of witnessing), як її називають дослідниці Світлана Матвієнко і Ася Баздирєва. Розкажи, будь ласка, про цей зв’язок між водою, працею і документуванням шкоди? Чи змінилися твої власні стосунки з водоймами Миколаївщини у процесі дослідження?
Моє місто не було окуповано чи повністю зруйновано, але загроженість сильно вплинула на моє сприйняття дому.
Географія дитинства для мене — про близькість до військової частини і до ріки. Мої батьки опинилися на півдні України, бо тато — військовий, і ця військова лінія багато в чому сформувала моє сприйняття Миколаєва. В нас не було родичів у Миколаєві, лише я і батьки, і у 1990-ті та 2000-ні Миколаїв був містом, в яке було непросто вписатися. Це відчувалося і побутово, бо часто не було води і електроенергії, не було газу, і в соціально-культурному плані, бо багато чого будувалося на зв’язках, і було важко не бути вкоріненими у сформовані соціальні мережі.
Мені здається, що саме через почуття певної самотності мама і я постійно шукали притулку на річці, і в якомусь сенсі Південний Буг мене також виростив. Для мене Миколаїв завжди був складним простором. Багато в чому написання цієї книжки — це жест складної і родинної любові до Буга, до Миколаєва, до Причорномор’я. Процес письма дозволяє мені й документувати, і прощати, і слухати. Мені хочеться, щоб про ці місця більше писали. Хочеться передати їх як живі місця.
Читати ще
«Народ України вирішить, на яких умовах житиме мирно зі своїм російським сусідом»: інтерв’ю з Філіпом Сендсом. Частина 2
У якийсь момент в оповіді з’являється персонаж, який відчувається важливим для усієї книжки — працівник Миколаївського водоканалу дядя Толя. Розкажи більше про нього.
У Миколаєві по всьому місту — аварійні бригади водоканалу. У 2022-му Росія зруйнувала магістральний водогін, що призвело до повної відсутності води в центральній системі. Після місяця без води було ухвалено рішення пустити в труби солену воду з лиману, яка пошкодила труби.
Для мене було важливо записати одну з історій працівників водоканалу, і нею стала історія дяді Толі, якого я зустріла, коли говорила з робітниками на місці одного з проривів у центрі міста. В якийсь момент майстри поїхали за деталями, а дядя Толя лишився.
Обличчя дяді Толі — південне, випечене гарячим сонцем і довгими годинами праці на вулиці. В кузові трактора дядя Толя мав примус і борщ. Я розпитувала його про роботу і про життя. Він народився біля Південного Бугу на півночі області, в школі гарно декламував вірші, і розказав мені декілька гуморесок, які він досі знає напам’ять (взагалі мені не раз люди, яких я зустрічала, спонтанно читали вірші — такі талановиті люди, буденні поети).
Сім’я в дяді Толі була небагата, то він почав працювати в колгоспі за трудодні ще в дитинстві, а на водоканалі працює вже більше як 35 років зі своїх 72 (це на момент нашої розмови). Під обстрілами, в спеку дядя Толя працює. Скільки всього помінялося за роки життя дяді Толі: на Південному Бузі побудували атомну електростанцію, колгоспи канули в лету, Миколаївську обласну адміністрацію розбомбили росіяни…
Світ перевертається, а дядя Толя працює.
Волошка первинноперлинна, Старогалицинівський степ. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
Мене вразила кількість тварин, птахів, комах, рослин та інших живих істот, яких ти згадуєш, багатьох поіменно. На твоїх сторінках звучать історії віслюка Яші з Одеської області, ворона Гриші, кажана Малюка та Владислава Журавля з фронту, корови Марти і теля Трійки з Житомирської області, собаки Мулі з Нової Каховки, кішки Глорії з Бородянки і ще багатьох безіменних, але не менш важливих: перегузні, сліпака піщаного, поні, коровайки бурої, мурахи тапіноми кінбурнської — і це зовсім не повний список. Багатьох із них ти згадуєш разом з їхніми людськими компаньйонами. Розкажи, чому в обговоренні екоциду для тебе було важливо показувати це спільництво між людьми та іншими істотами?
Через війну до України дуже багато уваги, і в геополітичних дискусіях Україна часто постає як абстракція, що зумовлене ще й тим, що до війни про нас дуже мало знали. Для мене ж важливо було писати про Україну як про живий простір, бо, лише відчуваючи цю землю як живий світ, можна зрозуміти чому нам так болить, чому для нас це не просто території. Бо кожний обстріл — це втрата цілого світу. Я думаю про текст як про екосистему з усією різноманітністю її мешканців. І називання імен — це малесенька спроба задокументувати це живе життя.
Під час перформанс-розмови «Сад окопів» драматурга і культуролога Андрія Бондаренка з Євгеном Гулевичем, філософом, культурологом і перекладачем, який був вбитий у бою, захищаючи Бахмут, Бондаренко розпитує Гулевича про істот окопного життя. Гулевич розповідає про те, як він бачить мишок-полівок у тепловізор і описує їх як «гарячий згусток життя». От саме так — як про сузір’я гарячих згустків життя — мені б теж хотілося думати про землю, воду і повітря. Земля жива мишами, сліпаками, ховрашками, завдяки хробакам вона дихає.
Поки я писала, я сама багато дізнавалася про ці живі світи. Наприклад, для мене було великим відкриттям дізнатися про мурашок, які живуть або жили на дніпровcькому острові Козацькому, який був затоплений після підриву Каховки. Вид називається «ліометопум звичайний», Liometopum microcephalum, це реліктовий вид — тобто той, що є свідком інших геологічних світів.
Є наукова стаття О. Н. Макаревич про цю мураху, і там є фантастична мапа шляхів цих мурашок на острові Козацький, де вони живуть / жили переважно в старих білих вербах. Роздивляючись цю мапу, розумієш, що для мурах цей острів — це цілий світ. Що з ними сталось після затоплення?
Ґринделія розчепі́рена. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
У книжці ти згадуєш поняття «спільної катастрофи» Діпеша Чакрабарті, яке історикиня Ірина Скубій застосовує до історії Голодомору, де цей досвід залишив слід на стосунках між людьми та тваринами. Такий спосіб розглядати катастрофи справді резонує з тим, як ти описуєш не тільки втрати самих життів, а й злами у стосунках між людьми та іншими живими істотами. Ти могла б поділитися кількома прикладами такого роду змін, які помітила під час проведення свого дослідження, спілкування з людьми та перебування вдома?
У книжці я наводжу приклад військового Владислава Журавля, який у своїх твітах розповідав про дружбу з вороною та піклування за кажаном Малюком на фронті.
В одному зі своїх твітів Журавель пише: «Чому я вирішив піклуватись тоді про ворону і про кажана зараз? Це гемор, це витрати. Але розумів, що більше вони нікому не потрібні, а так хоч буде шанс на життя, і, крім того, вони не винні були в травмах, не природний відбір, винні лише росіяни і їхній ракетний террор». Історії Журавля є прикладом проживання «спільної катастрофи».
Мій тато також повернувся з Донеччини з другом — собакою Диваном. При цьому, це саме собака його обрав і приручив, а не навпаки.
Це насправді доволі неочікувано для мого тата — наважитися зараз взяти на себе таку відповідальність піклування. Диван багато в чому рятує тата, і піклування-спілкування допомогає татові передусім триматися психологічно. Водночас Диван дуже гостро реагує на обстріли, і мама заспокоює його під час атак. Тобто це спільний досвід і спільна підтримка, без якої не вижити.
Собака Диван плаває у Бузі. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
Репортажі з Херсону та інших затоплених територій після підриву Каховської дамби показали наскільки наші світи населені не лише людьми, і як для нас важливі курочки, кози, коти, їжачки та інші істоти.
Мені б дуже хотілося сподіватися, що через болісне проживання цього досвіду ми глибше замислимося над ставленням до тварин, рослин та екосистем загалом. І при цьому в мене нема романтизації стосовно того, що цей злам станеться швидко і легко. Багато в чому я бачу свою роботу як дослідниці якраз у порушенні цих питань.
Впродовж усієї книжки ти проводиш читачів і читачок середовищами: крізь воду, повітря, землю, рослини, тіла та інфраструктуру — енергетику. Розкажи, будь ласка, чому для тебе було важливим саме таке композиційне рішення.
Війна — це кінець світу, це кінець тисячів різних світів, менших і більших. Мені хотілося організувати оповідь навколо живих світів — таких, як вода, повітря, земля, рослини.
У розділі про тіла мені хотілося думати про тіло як відкритий контейнер, і про тіла людей поряд із тілами тварин.
Розділ про енергетику мене попросили додати у видавництві, і я спочатку вагалася, лише пізніше усвідомила, наскільки ця частина про інфраструктуру органічна, бо в цьому розділі про енергетику я думаю про інфраструктуру наших екосистем, (пост)індустріальні середовища існування і їхню руйнацію.
Як дитина (пост)індустріального міста, в якийсь момент я зрозуміла, що в певному сенсі моя рослина дитинства — не ковила і не волошка, а айлант, який є рудеральним видом і який часто можна побачити серед заброшок, і тепер серед руїн розбомблених будинків. А в цей приїзд я все думала про ґринделію (ґринделія розчепі́рена), яку в дитинстві ми називали липучкою, яка теж є архівом війни — вона потрапила на українські землі через миколаївські порти під час Другої світової війни, і архівом (пост)індустрії — вона добре себе почуває над виснажених ґрунтах (пост)індустріального міста.
Табличка «Міни». Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
Поговоримо про центральну концептуальну складову книги — твоє поняття епістеми смерті.
Ти визначаєш епістему смерті як знання, що формується внаслідок смерті та слугує чимось, що ти називаєш morbid spotlight. Українською це можна, напевно, передати як світло, в якому опинилася природа через війну, але це світло бліде і моторошне. Поясни, будь ласка, що для тебе означають ці поняття та які виміри дійсності ми можемо побачити завдяки ним?
Це дуже сумне і чесне поняття для мене, поняття-саморефлексія про те, що, на жаль, саме втрата або загроза втрати привернула мою (глибшу) увагу до певних місць, рослин, тварин. Ми також бачимо це на суспільному рівні, коли, наприклад, багато хто з нас дізнається про існування сліпака піщаного через підрив Каховки. І сум епістеми смерті в тому, що ми згадуємо про сліпака, коли він загрожений Росією, коли він стає підсвіченим моторошним фокусом війни. До цього ж через зникнення природних середовищ сліпака і його загроженість переймалися лише екологи та екологині, а ми б і далі не знали, а часом і сприяли б знищенню сліпака, якби не цей моторошний фокус війни.
Крім того, в колах захисників довкілля увага до смерті й зникнення є однією з основ сьогоднішнього екологічного мислення, що відображається в наративах про види на межі вимирання, і їхній каталогізації, як-от Червона книга України, яка є українською варіацією Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи.
В Урсули Гайзе є чудова книжка про вимирання — «Уявляючи вимирання»(Imagining Extinction), і в ній вона вписує вимирання в загальний наратив модерну, де часто історії про вимирання з’являються в контексті відчуття загроженості модернізацією та колоніалізмом, і слугують критикою цих процесів.
Ми це можемо спостерігати в Україні, коли російська колоніальна агресія підсвітила питання загроженості багатьох видів, де дискусія навколо цих видів також є формою критики насилля. І з одного боку, нарешті ми говоримо про живі істоти, з якими сусідимо, а з іншого боку, мені сумно від того, що ця розмова — і моя робота, яка є частиною цієї розмови, — сформована епістемою смерті, і нею ж суттєво обмежена.
Гвоздика південнобузька. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
У розділі про рослини ти наводиш приклад того, як поїхала шукати волошку первинноперлинну (Centaurea protomargaritacea Klokov), а стикнулася з проявом багаторівневого екстрактивізму: російський олігарх Олег Деріпаска буквально до повномасштабного вторгнення був власником Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ) — провідного підприємства алюмінієвої промисловості України; водночас він був і власником компанії «Русал», яка постачала алюмінієву пудру на Завод Свердлова в Новгородській області, де виготовляються ФАБ-500 — авіабомби, які Росія скинула на драмтеатр та «Азовсталь» в Маріуполі.
Ти розглядаєш це як приклад «насильства, яке уможливила транснаціональна галузь видобутку корисних копалин, світова торгівля зброєю та роль, яку місцеві бізнеси відіграють у процесі глобальної капіталістичної експлуатації». Розкажи більше про те, як такого роду переплетення посилюють екоцид в Україні?
Для мене історія з МГЗ є історією багатогранної екологічної руйнації. Я не можу точно довести, що у ФАБ-500, які були скинуті на Маріуполь, був використаний глинозем із Миколаївщини, але фігура Деріпаски пов’язує і виготовлення зброї, з якої Росія розстрілює Україну — це швидке насилля, і руйнацію екології навколо МГЗ — це повільніше насилля.
У багатьох історіях, які я розглядала, можна простежити й більш повільне, колоніальне насилля, яке теоритизував Роб Ніксон, і швидке, драматичніше насилля війни. Тут ми говоримо про колоніальне насилля, звісно, не лише з боку Росії, і як приклад варто згадати твою роботу про ріпак і роль монокультур та пестицидів у знищенні степів, а також роботу Асі Баздирєвої про критику образу України як житниці Європи і дослідження Ірини Скубій про радянські голоди.
Сьогодні степи знищуються через бойові дії, вони руйнуються окопами, обстрілами, забруднюються важкими металами, горять.
Як показують ваші дослідження, десятиліттями степи знищувалися через монокультурне сільське господарство — як у Радянському Союзі, так і в незалежній Україні. Ці процеси накладаються один на одний, і в підсумку певні ендемічні види, як-от волошка первинноперлинна, дуже загрожені, а російська активна руйнація — це вже остання крапля.
Україна — одна з небагатьох країн, які офіційно визнали екоцид як правопорушення надзвичайної тяжкості. Ми маємо екоцид в нашому Кримінальному кодексі — у статті 441, яка передбачає покарання позбавленням волі. Однак закон із часів його ухвалення ще у 2001 році мав здебільшого декларативний та формальний характер: кримінальних справ було відкрито мало, а ті, що були, рідко доходили до суду. ГО «Екологія Право Людина» детально розглядає, як працював закон до 2022 року в Україні. Хоч низький рівень екологічного правозастосування нікуди не дівся з початком повномасштабної війни у 2022 році, поняття екоциду тепер активно застосовують у кримінальних провадження проти Росії.
Які твої думки стосовно концепції екоциду як інструменту кримінального переслідування — і у воєнний, і в мирний часи?
Очевидно, що питання справедливості — центральне для України, і я дуже вдячна за кропітку та часто небезпечну роботу юристів і юристок, інспекторів і інспекторок, екологинь і екологів у процесі документації та розслідування екоциду як злочину. Але крім можливості юридичної відповідальності, про яку краще розкажуть юристки, для мене як дослідниці довкіллєвої гуманітаристики не менш важливою складовою питання є політична і суспільна дискусія навколо злочину екоциду.
Ця дискусія одночасно є і результатом переосмислення нашого ставлення до довкілля, і каталізатором подальшого публічного обговорення цих питань. Тож рамка екоциду висуває питання довкілля на передній план, а суспільне обговорення цих питань відображає, формує і має шанс змінити цінності.
У своїй роботі я більш зацікавлена феноменологією екоциду, досвідом проживання цього насилля, яке не лише знищує фізично, а також руйнує сенси, сприйняття, пам’ять, зв’язки — нематеріальні речі, які виходять за межі юридичних питань, але є дуже важливими для нашого розуміння себе і світу навколо. Як війна змінила наше сприйняття звичних просторів, і зв’язки з ними? Яку роль у нашому сприйнятті руйнації довкілля відіграє культурна пам’ять? Як ми обживаємо зруйновані та забруднені війною землі, які нові практики і смисли цей досвід формує?
Далеко від України я по собі помічаю, як змінилося навіть моє сприйняття простору — це насправді дуже глибокі зміни, індивідуальні та культурні. Так, як хліб і зерно для нас несуть відлуння Голодомору, так зараз багато речей зовсім по-іншому промовляють до нас.
Наприклад, посадки, які раніше асоціювалися для мене переважно з дитячими спогадами півдня і «дичкою» (дикою абрикосою), яку ми там збирали, тепер назавжди нагадуватимуть мені про війну, що особливо драматично задокументовано в останньому фільмі Мстислава Чернова «2000 метрів до Авдіївки», який є певним портретом посадки сьогодення.
Солончакова айстра на Південному Бузі. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
У книжці ти наводиш кілька прикладів спротиву екоциду — від активістів Миколаївської ініціативи «Стоп Шлам!», які впродовж багатьох років намагалися притягнути МГЗ до відповідальності за заподіяну шкоду довкіллю та здоров’ю людей, що проживають поблизу шламосховищ заводу, до ветеранів АТО, які під гаслом «Мене не вбив російський солдат, мене вбиває «Енергоатом»» у 2021 році прикували себе ланцюгами на острові Бузького Ґарду, щоб підтримати десятилітню боротьбу громади за захист урочища від розбудови Ташлицької ГАЕС.
Розкажи більше про такого роду спротив, який ти побачила, поки писала книжку. Що в цій діяльності тебе вразило найбільше? Які методи тобі здалися найбільш дієвими у цій боротьбі?
Боротьба, яка триває, ще й в умовах страшної війни, викликає в мене величезну повагу і підтримку. Наприклад, під час написання книжки в Миколаєві я познайомилася з Інною Тимченко — екологинею, дослідницею і активісткою, яка безперервно залучена в багатьох спробах захисту і збереження довкілля: від порятунку дерев від вирубки в місті до спроб зупинити подальше затоплення Бузького Гарду — важко осягнути, як багато вона робить. Але, на жаль, в умовах війни активістська боротьба стає все складнішою, і про це мені розповідала й Інна, і багато інших екологів та екологинь.
З питанням екоциду суспільна дискусія навколо екології заворушилася, але, як це не прикро, українці й українки на місцях багато шкодили довкіллю й до війни, і під час війни, і якщо будь-що зруйноване Росією викликає справедливий гнів, то така реакція, видимість або суспільна мобілізація часто відсутні, коли ми руйнуємо довкілля власними руками. Як ми знаємо, екологічний активізм — це виснажлива і переважно дуже небезпечна робота, бо боротьба йде проти потужних лобі.
Це насправді переважно сумні історії. Наразі хочеться, щоб більше людей думали про важливість збереження довкілля не лише в контексті його руйнації Росією, але загалом, хоча я розумію, що суспільство — поза межою виснаження.
Хочеться також, щоб екологічного активізму і дискусії не лише було більше, але вони були також різними в питаннях політичного підходу, з чутливістю до інклюзивності, гендеру, етнічності й так далі.
Мертва риба у річці Буг. Дарця Цимбалюк/надано для Суспільне Культура
У книжці ти показуєш багатогранність та особливості екоциду в Україні, але й проводиш паралелі з іншими країнами, які теж пережили, або й нині переживають екоцид. Ти згадуєш, зокрема, південний Ліван і те, як місцеві жителі змушені випасати своїх кіз на землях, досі замінованих Ізраїлем; наслідки здорожчання хлібу в Єгипті, випічка якого залежала від імпорту української пшениці.
Тут я не можу не згадати про книгу за редакції антропологині Умут Їлдірім (Umut Yıldırım) «Охоплені війною екології, ан-архічні фрагменти» (War-torn ecologies, An-Archic Fragments) — збірку історій авторок із Близького Сходу про “світи, які створює війна” (worlds that wars make), як це називає філософиня Франсуаза Вергес у вступі до книги. Українською до того, що війна створює певні світи можна додати, що війна і спотворює світи.
Що із цього досвіду інших країн та спільнот, світи яких створюються-спотворюються війною, тобі стало в пригоді для написання книжки? Що із цих історій тобі особливо важливо донести в українському контексті?
Читаючи про інші контексти, я іноді маю дивне відчуття зазирання в можливе майбутнє, хоча і викривлене, бо всі війни є схожими у своїй несправедливості та трагедії, але різними у конкретних формах руйнації.
Коли я тільки починала роботу над своєю книжкою, для мене надзвичайно важливо було прочитати книжку Муніри Хайят «Ландшафт війни» (Landscape of War), вона також написала розділ для збірки, яку ти згадуєш. Дослідження Хайят — про південний Ліван, в якому війна триває вже багато десятиліть. Якщо ми думаємо про війну як катастрофу, але все ж таки катастрофу, яка хоч і триває декілька років, але не є постійною, то Хайят запитує: як описати життя землі, для якої катастрофа війни триває десятиліттями і поколіннями. І саме тому увага Хайят спрямована на те, які форми життя та співіснування зникають у стані перманентної війни, наприклад кіз випасають замість корів (бо кози менше важать і тому менше підриваються на мінах), або вирощування тютюну.
В Україні війна теж має різні темпоральності, і тому для мене важливо думати про форми співіснування, які з’являються.
А дослідження про Лаос Карен Коатс та Джеррі Редферна «Довічний врожай» (Eternal Harvest) попереджає про те, що ще протягом багатьох десятиліть після закінчення війни проблема з нерозірваними снарядами лишається. Чим більше років після завершення конфлікту, тим менше міжнародних зусиль іде на розмінування, і згодом з’являється економіка нерозірваних снарядів, які місцеві самі шукають на переробку й металобрухт. Так сталося в Лаосі, і я думаю: чи чекає на Україну таке майбутнє, чи ці способи виживання вже активні?
Коли я читала книжку Еліни Кім про демілатаризовану зону (DMZ, зона між Північною і Південною Кореями) «Примиряючись із природою» (Making Peace with Nature), в якому Кім критично розглядає екологічні наративи, як-от наративи зеленого відновлення, і те, як вони використовуються з різними політичними цілями, я думала одночасно і про Чорнобиль, який часто уявляють як «неочікуваний острівець дикої природи», і про Каховку та «дивовижний ліс», який проростає після катастрофи. Яку роль ці наративи зеленого відродження відіграють у сучасному суспільстві, і в нашому баченні війни та майбутнього?
Читати ще
Колоніалізм та скорбота, в чому роль довкіллєвої гуманітаристики сьогодні – колонка Дар’ї Цимбалюк
Насамкінець я хотіла би поговорити про збирацтво історій. В якийсь момент в книжці ти ділишся своїм образом історій, повних болю, як скалок, що накопичуються в тілі, і що не знаєш, що робити з ними, окрім як зберігати. У книжці, на мою думку, тобі вдається зберегти делікатний баланс між оповіданням історій, які боляче читати, не кажучи вже про проживати, та мовчанням. Зараз відбувається дуже багато ініціатив з документування війни та її наслідків, але ж на кожну висловлену історію лишається безліч невисловлених, чи розказаних тільки найближчій подрузі, виписаних у вірш, виходжених у горах, чи просто прожитих.
Розкажи більше, будь ласка, що для тебе означає збирацтво цих історій, баланс між оповіданням та мовчанням, і як ти розумієш свою роль як збирачки?
Я думаю, всі ми, хто пише і документує сьогодні, в момент гострої історії, кожен день відповідаємо на це питання у своїй практиці.
Книжка — це також одна з моїх спроб. Як я вже казала на початку, вона є терміновою формою, і в цьому була написана свідомо без намагання досягнути відшліфованості. Саме тому я думаю про неї як жест, як репліку в довшій розмові, і певна, що інші напишуть краще, аналітичніше, глибше, а моя роль нині — це продовжити цю нитку розмови ще на декілька історій. В мене постійне відчуття того, що мені бракує слів, і все, що виходить записати або оповісти, дається мені дуже непросто.
Процес письма — це, звісно, також і спроба усвідомлення, глибшого мислення, артикуляції. Переважно я відчуваю безпорадність перед приголомшливим насиллям. Найскладніше в процесі письма для мене — це зберегти чесність, з собою насамперед, для мене дуже складно чути це в собі, особливо в сучасному прискореному світі.
Я не знаю, наскільки це мені вдається, але це мій внутрішній орієнтир, хочеться писати чесно, особливо зараз — війна вимиває все зайве, нещире.